вірші

Хтось вгорі остригає жертовних ягнят. Сніжить. Біла вовна вдирається в кожен четвертий подих. Покороблені тіні, за нами бредуть по сходах, Прокладаючи шлях крізь замети тисячоліть.

Ця зима випадкова, як плач немовляти в ніч. Озиратися важко – хтось холодом диха в спину. Продираємось вгору – приречено й безупинно, Ціпеніючи раптом, зачувши ворожий клич.

А сніги, як орда. Без супротиву здався час, В круговерті хурделиць втрачаючи дні за днями. Ще три сходинки вгору. Та вовною під ногами Заметіль березнева танцює останній вальс.