А я забула як воно кохати, а може ніколи і не знала.
Виходить, що я по справжньому ніколи не кохала.
В мене привалює відчуття закоханості над коханням.
Це тому, мені так важко з чоловіками?
Хоча, це не питання, це і є відповідь.
Мені соромно зізнатись:
-що я не вмію взаємно любити;
-що я не можу сказати щось добре і хороше;
-що я не можу сприймати людину відчуттями;
-що я не можу бути щирою;
-що я багато раз помилялась;
-що я давно не брала, до рук, справді, хороших книг;
зізнаватися в своїх, невеликих, проколах досить важко.
Хай вони, на перший погляд, нікого не турбують, але замислитись над ними необхідно....
Якщо ти не кохаєш?
Знаю одну цікаву пару. Він веселий, кмітливий досить симпатичний молодий чоловік. Вона серйозна, прискіплива і трішки поверхова дівчина. Коли вони зустрілися я вважала, що вони, будуть щасливою парою. Я ще не бачила настільки закоханих. Він, щодня дарував квіти, щогодини надсилав привітання, завжди її називав тільки лагідними словами. Вона не могла заснути без його голосу. Вони навіть на відстані краще спілкувалися ніж віч-на-віч. Вони кохали один одного.
А зараз, я поцікавилась як в них справи і отримала зовсім протилежні відповіді.
Він: – Я її кохаю і хочу на ній одружитися.
Вона: - Він мене дратує, я нічого до нього не відчуваю, мабуть я розірву стосунки.
Мені його жаль , він настільки в неї закоханий...
Насколько часто люди фантазируют? И насколько часто эти фантазии имеют эротический или сексуальный характер?
Я рано уложилась спать.
Всегда засыпаю очень быстро. В этот раз, последнее, что я слышала это тихое постукивание дождя, за окном. И вдруг, меня разбудил страшный шум, напоминающий раскаты грома. Я открыла глаза. За окном были видны вспышки света. Я не могла понять где я нахожусь. Вокруг не было никого. Я выбежала в соседнюю комнату, но комнаты уже не было, одни развалины. Стол был разломан на две части, одежда была разбросана по обломкам крыши. На ночном небе, было видно звезды и вспышки света.Вдруг, откуда-то донёсся голос, он звал меня по имени. Я оглянулась, но комнаты, как и не было, а вместо неё, среди уламков, стоял человек в белом халате. Такое чувство, что этот человек и знаком и не знаком. Он взмахом руки манил меня. Это безграничное чувство доверья, отключило здравый смысл. И я, без сомнения пошла на встречу человеку. У него за спиной был огромный рюкзак, со знаком медицинской помощи. Когда я подошла, мне показалось, что он хочет меня обнять. Но он протянул руки, и накинул мне длинный белый халат
. Вдобавок вручил, такой же симпатичный рюкзак. Я попробовала сопротивляться, и кинула сумку на землю. Мужчина подхватил его, и крепко сжал мои плечи. Он стряхнул меня, и почти криком произнёс слова:Но что я могла ответить? Только паника. Я не знала ни где я, ни кто я , и тем более кто этот человек. “Может я сплю?” - пронеслось в голове. Но вдруг в голове зазвенело, в глазах потемнело, закружилось и я полетела куда-то. Я уже не чувствовала тяжелого рюкзака, и не видела ужасно белого халата. Звезды вспышки. “Только бы это был сон” пронеслось в голове…….
Чому так буває, що коли хочеш щось встигнути, на певні справи не вистачає часу?
Ранок наче все добре.Намагаєшся зібратися і розпочинається- чогось не знаходеш, щось забуваєш.
А може це я просто не зібрана?
Але чому, коли я все розпланую(що за чим, і скільки на це потрібно часу)завжди не вистачає саме часу.Я вже звикла виходити, з дому, на пари за півгодини, хоча йти мені десять хвилин.Із за цього я страждаю, я витрачаю в двічі більше часу на різні дрібниці.Виходячи з цього для мене необхідний замість одного дня два, а то і три.
Тільки уявити , день триває 72 години. За цей час можливо і відпочити і попрацювати.За такий день можливо написати книгу, скласти вірша, закохатися, і навіть зробити якийсь подвиг.Але чі потрібно це людині?
