Молитва за Україну
- 29.07.11, 02:15
- Конкурс "УКРАЇНА це МИ"
Україно моя, моя рідна Батьківщина! Як боляче, бачити тебе такою. Знищеною та розчавленою. Ти ніби втратила своє останнє дихання и вже не маєш змоги на останній подих. Як боляче відчувати,що ти вмираєш. Як боляче,дивитися на тих,кому давно байдуже на твоє життя і державність. Як страшно заглядати в твої згаслі очі і не мати змоги підняти тебе з колін. Чи за таку державу клали своє життя наші діди і прадіди? Чи за таку незалежність боролися? Чи за таку самобутність покидали родини,сім’ї і йшли до тилу ворога у самісіньке пекло?Страшно. Страшно уявити,що відчули б вони поглянувши на нас. На нас байдужих і нещирих,зацяцькованих і загнаних, що добровільно чекають колонізації своєї неньки.
Хто ми? Чи може ми народ? Чи нація? Ні. Ми середовище для існування і раби забезпечених країн. Ми - відлюддя, сором своєї історії. Ми – вороги своєї єдності і незалежності,своєї державності та культури,історії та звичаїв. Ми цураємося всього рідного,навіть мови,якою захоплюється весь світ. Переписуємо історію на західний манер під впливом більш значущих країн. В наших підручниках викривлений світ, де немає боротьби, нестерпної жаги до волі і незалежності наших пращурів. Немає їх скалічених життів за нашу вільну долю і наші вільні лани. Там лише неправдоподібні факти ,нав’язливі вигадки безглуздих вчених,радих вихваляти інших заради особистої вигоди. Я озираюсь, і мені страшно,що мої діти можуть народитися вже в чужій,занедбаній країні, якщо така ще існуватиме. Чи невже ми такі сліпі і неуважні,що не помічаємо свого винищення?Не помічаємо,що нас асимілюють, а ми з того,лише радіємо. Що наші діти виростають, зневажаючи Батьківщину, а любов перетворюється на фашизм. Та невже ми не вміємо по-справжньому кохати рідну землю? Невже єдиний прояв нашої «любові» - це винищення інших? Не вірю!І буду кожному заглядати в обличчя,що б пересвідчитися у цьому. Не вірю! Я вчила іншу історію, де тисячі людей полишали домівки заради вільного подиху своєї країни,де народжувались таланти,якими і досі пишається весь світ, де слово воля викарбувано на головному тлі держави,де прапор поєднує лани з чистим небом,а людські душі з істиною. І навіть, попри те,що я народилася не в самостійній Україні, а на теренах нищення її національної свідомості,я ніколи не визнаю, твоєї смерті Україно! Не визнаю і те,що в гонитві за владою, жадібністю до грошей і підлабузництвом до заможніших країн,ми втратили найцінніше - свою гідність.
Подивіться! Нас вже давно немає як держави. Україна існує лише на глобусі. Існує як смітник, на який Європа викидає свій непотріб. Як смітник на якому ще досі квітнуть троянди із талановитих вчених, письменників, винахідників,спортсменів і вчителів. І весь світ навколо не може збагнути як в таких умовах, можна добиватися успіху,як можна просто ставати кращими на звалищі, просто заради того,щоб почути гімн, який в багатьох країнах не можуть навіть відшукати. Мені болісно,що забута наша історія,забуті справжні герої,забуте те,з чого почалося існування культури людства. Де та Європа і Росія,що починали свій шлях з Трипільського розвитку,а згодом із Київської Русі? Чи не соромно нашим людям вірити брехні, що лине звідусіль і полонить нашу свідомість? Та отямтеся мої рідні!Досить!Та невже всі блага європейських держав коштують нашої єдності і національної ідеї? Де та любов,що передається разом з материнським молоком, до всього рідного? Чи зможете ви, відчути подих карпатського лісу і гуцульські співи на чужині? Та згадайте страшний сум українських письменників в загарбницькому полоні. Нема нічого страшнішого за розлуку з рідним серцем. А українське серце тут. Тут. На полонинах Карпат і столичних майданах, на безкрайніх степах і вузьких вуличках, в галасливих містах і вихорі Кримського узбережжя.
Ми творці свого майбутнього. Ми! Нам обирати чи відкрити очі чи жити мимохідь своєї правди. Я не хочу щоб мій народ і моя країна були лялькою всього світу. Я не хочу вигинатися перед тими,хто використовує мої землі і мій народ. Я ненавиджу людей без національно-патріотичної любові. Я ніколи не зрозумію тих,хто став на шлях наслідування інших культур. Бо немає альтернативи істині. Лише в рідному українському напрямку лежить правильний шлях. І ніхто, чуєте,ніхто! Не вкаже вам іншого шляху. Ніхто,бо лише українці мають право керувати своєю державою, за яку поклали голови наші прадіди. За яку йшли в полон і за яку вмирали на чужині з надією на нас. З надією в світлий час щасливих і незалежних нащадків. Я хочу,щоб мені було не соромно перед пам’яттю. Я хочу бачити не смітник,а квітучий край, могутню,впливову державу, на яку рівняється весь світ. Яка зможе самостійно приймати рішення, пишатися своїми героями і не бути вигідною світовій спільноті. Я хочу мріяти і докласти всіх зусиль до цього.
І не варто думати,що від вас нічого не залежить. Варто лише покохати свою Україну.
Хто ми? Чи може ми народ? Чи нація? Ні. Ми середовище для існування і раби забезпечених країн. Ми - відлюддя, сором своєї історії. Ми – вороги своєї єдності і незалежності,своєї державності та культури,історії та звичаїв. Ми цураємося всього рідного,навіть мови,якою захоплюється весь світ. Переписуємо історію на західний манер під впливом більш значущих країн. В наших підручниках викривлений світ, де немає боротьби, нестерпної жаги до волі і незалежності наших пращурів. Немає їх скалічених життів за нашу вільну долю і наші вільні лани. Там лише неправдоподібні факти ,нав’язливі вигадки безглуздих вчених,радих вихваляти інших заради особистої вигоди. Я озираюсь, і мені страшно,що мої діти можуть народитися вже в чужій,занедбаній країні, якщо така ще існуватиме. Чи невже ми такі сліпі і неуважні,що не помічаємо свого винищення?Не помічаємо,що нас асимілюють, а ми з того,лише радіємо. Що наші діти виростають, зневажаючи Батьківщину, а любов перетворюється на фашизм. Та невже ми не вміємо по-справжньому кохати рідну землю? Невже єдиний прояв нашої «любові» - це винищення інших? Не вірю!І буду кожному заглядати в обличчя,що б пересвідчитися у цьому. Не вірю! Я вчила іншу історію, де тисячі людей полишали домівки заради вільного подиху своєї країни,де народжувались таланти,якими і досі пишається весь світ, де слово воля викарбувано на головному тлі держави,де прапор поєднує лани з чистим небом,а людські душі з істиною. І навіть, попри те,що я народилася не в самостійній Україні, а на теренах нищення її національної свідомості,я ніколи не визнаю, твоєї смерті Україно! Не визнаю і те,що в гонитві за владою, жадібністю до грошей і підлабузництвом до заможніших країн,ми втратили найцінніше - свою гідність.
Подивіться! Нас вже давно немає як держави. Україна існує лише на глобусі. Існує як смітник, на який Європа викидає свій непотріб. Як смітник на якому ще досі квітнуть троянди із талановитих вчених, письменників, винахідників,спортсменів і вчителів. І весь світ навколо не може збагнути як в таких умовах, можна добиватися успіху,як можна просто ставати кращими на звалищі, просто заради того,щоб почути гімн, який в багатьох країнах не можуть навіть відшукати. Мені болісно,що забута наша історія,забуті справжні герої,забуте те,з чого почалося існування культури людства. Де та Європа і Росія,що починали свій шлях з Трипільського розвитку,а згодом із Київської Русі? Чи не соромно нашим людям вірити брехні, що лине звідусіль і полонить нашу свідомість? Та отямтеся мої рідні!Досить!Та невже всі блага європейських держав коштують нашої єдності і національної ідеї? Де та любов,що передається разом з материнським молоком, до всього рідного? Чи зможете ви, відчути подих карпатського лісу і гуцульські співи на чужині? Та згадайте страшний сум українських письменників в загарбницькому полоні. Нема нічого страшнішого за розлуку з рідним серцем. А українське серце тут. Тут. На полонинах Карпат і столичних майданах, на безкрайніх степах і вузьких вуличках, в галасливих містах і вихорі Кримського узбережжя.
Ми творці свого майбутнього. Ми! Нам обирати чи відкрити очі чи жити мимохідь своєї правди. Я не хочу щоб мій народ і моя країна були лялькою всього світу. Я не хочу вигинатися перед тими,хто використовує мої землі і мій народ. Я ненавиджу людей без національно-патріотичної любові. Я ніколи не зрозумію тих,хто став на шлях наслідування інших культур. Бо немає альтернативи істині. Лише в рідному українському напрямку лежить правильний шлях. І ніхто, чуєте,ніхто! Не вкаже вам іншого шляху. Ніхто,бо лише українці мають право керувати своєю державою, за яку поклали голови наші прадіди. За яку йшли в полон і за яку вмирали на чужині з надією на нас. З надією в світлий час щасливих і незалежних нащадків. Я хочу,щоб мені було не соромно перед пам’яттю. Я хочу бачити не смітник,а квітучий край, могутню,впливову державу, на яку рівняється весь світ. Яка зможе самостійно приймати рішення, пишатися своїми героями і не бути вигідною світовій спільноті. Я хочу мріяти і докласти всіх зусиль до цього.
І не варто думати,що від вас нічого не залежить. Варто лише покохати свою Україну.
