ГУМОВА ЖІНКА

Сонце хилиться за обрій. Червоні плями сповзають з хмар. Навіть запахи причаїлися, нічим не пахне. Хіба так буває? Все, все набридло. Воно, сонце. Ні, сонцище, вислизає зі спітнілих долонь, як мило.

Хіба мені більше за всіх треба? Ні.

В темряві навіть легше шукати. Немає зайвого... Вирішено. Піду у блуд. Навіть якщо все повториться - це на краще.

Я ввійшов, там були декотрі, але я побачив тільки її, одразу помітив. Вона була більшою жінкою, ніж вони. Сиділа, широко розкривши рота, розкинувши руки і ноги. Бентежила не безсоромністю, а природною відвертістю наготи.

Привіт! Це ти? А це — я... Познайомились. Її німота була такою - Багатозначною!..

Я підхопив її. Ми втікали в засліплююче світло нічного міста. Я розповідав їй про те, що життя тільки починається і про те, який я нещасний. Про витівки Венери, про те, як вона мене мучить, як чекаю її, безнадійно, цю шльондру. Про те, які дні безглузді і те, які ночі радісні. Про те, як буває боляче зранку. Як божеволію. Про сум від того, що за тобою ніхто не полює. Я клявся ніколи не дарувати їй троянд. Вона не любила шпичаків. Господи! В неї не було навіть імені!

Вона тільки слухала, не встрявала в розмову і дозволяла себе цілувати повсюди. Розпусниця. Ми кохалися прямо на вулиці, на тротуарі. Плювати на те, що всі заздрять! Це ж наше кохання, не їхнє! Вона прекрасна! І це усе. Ми дерли від ментів. Одного, здається, я підстрелив…

Надумали померти разом. Видряпалися на дах багатоповерхівки – вирішили ніколи не вмирати. Що може бути прекраснішим, ніж за півгодини надумати померти і вирішити не помирати ніколи? Сидячи на краю прірви, ми чекали жовтого карлика. Дико трахалися, палили травичку, знову трахались.

Жбурляли в безодню вулиць усе, що знайшли на даху: старі відра, шматки бруду, шезлонги, інший мотлох. В низ полетів і дідусь сторож. Він заважав нам розважатися. Знову злягалися, вигукували нецензурщину, мочилися на пішоходів. Я вчив її стріляти з макарова. Ми палили по вікнах сусідніх будинків. Друзки скла сипалися дзвінким дощем в затоплені неоном вулиці. Хтось волав. Було весело. Повний чілаут!

Чому завжди з'являються лягаві? Що ж їм не йметься? Злі люди! Вона злякалася. Я намагався її втримати. Вона зірвалася. Я кричав. Вона падала. Я кричав. Вона розчинилася у завиванні сирен.

Вистрілявши всі набої, я мчав вниз, не міг змиритися з утратою.

Кохана чекала на мене, з нею нічого не сталося. Ось воно, чудо любові!

Лежачи на парковій лавці, вона читала широко розплющеними очима зірки. Прийшло ще багато стражденних. Я не був проти. Та й набоїв більше не було. Що ти тут зробиш? З її боку опору також не було, вона лише тихенько пищала. Але це ж не протест?

В ранковому небі засяяла Венера. Моя подруга спустила дух, любов убила її. Вона навчила мене читати зірки, я навчив її палити по вікнах. Цього вже забагато для одного життя, одного кохання, однієї ночі.

Мені ж залишилося лишень чекати, доки темрява знову не поглине світ. Нехай усе повториться ще раз, як в ту ніч. Я знаю: вона сидить десь, широко розкривши рота, розкинувши руки ноги. Чекає на справжнього чоловіка.