Серед християнських свят Різдво займає особливе місце у житті кожної людини. Воно підсвідомо асоціюється з затишною домівкою та найріднішими людьми. А ще з незмінними атрибутами цього найдавнішого свята: смачною кутею та запашним узваром. Ну і безумовно з колядками, без яких у цю пору не обходиться жодне застілля. Ми звикли, що Різдво - це народження Ісуса Христа, але насправді це свято має зовсім іншу історію виникнення. Свято Різдва наші предки широко відзначали ще в доісторичні часи.Численні археологічні та історичні розвідки безапеляційно стверджують, що для трипільської культури (V-ІІІ тис. до н. е.) Різдво було одним із головних свят сонячного культу. Оскільки офіційну церковну версію виникнення цього свята знає кожен, то ми сьогодні зробимо історичну ретроспективу й дослідимо первинну етимологію Різдва.

Різдво – у давнину свято на честь могутнього бога Рода – творця Всесвіту. Від прадавніх часів так стало називатися велике свято Різдва Світла, яке за 12 священних ночей творення Всесвіту (25грудня-6січня) подарувала нам богиня всього сущого Лада. Тоді народилися життя і весь земний світ: золоте Сонце на Святий вечір, ясен Місяць на Щедрий вечір та богиння кришталевої води Дана на Водохреща. Тому на честь творця Всесвіту готували 12 священих страв, які є жертвою 12-ти сузір’ям Зодіака, бо приготовлені від їхнього Живого вогню. Святий Вечір тому і називається святим, що в час Різдва все суще на землі: людина, рослинний і тваринний світ зустрічають народження світла Дажбожого Святою вечерею і святою єдністю душі. Свято Світла Дажбога – свято предків, свято щастя і волі. На Святій вечері бог Коляда приходить у кожну оселю. Разом з ним господарі запрошують кутю їсти пресвяте Сонце, Місяць ласкавий дрібний Дощик.

Род (Рожай, Рід) – творець Всесвіту, бог Життя, Долі, володар Вирію, батько Білобога і Чорнобога, опікун Дерева життя. Має здатність перевтілюватися в сокола. Род кидає на землю «груди» (росу, дощ) – тому й народжуються діти. Земля–Мати – то дружина Рода, якій він надає життєдайності. Свято Рода відзначалося у перший день Різдва. На знак пошани йому приносили в жертву найвеличніший дар земних плодів – хліб-коровай. То велика вдячність богові та ще більше зобов’язання перед ним. До зустрічі з Родом на Святвечір люди готувалися 12 днів наперед. Дід-Ладо на цьому святі – найстарший опікун родини, а Господь-Род почесний гість для всіх родичів. Число дев’ять освячене Родом. Ось чому жінка-мати виношує дитину дев’ять місяців. Великого Рода вшановували також у тріаді свят бога врожаю Спаса, котрий є земним втіленням раю. Могутній Род у давнину зображався чотириликим у вигляді фалічного ідола, що є символом творчої чоловічої сили. Збруцька статуя, знайдена у нас на Тернопільщині у 1848 році, яскраво це підтверджує.
З ім’ям Рода пов’язується й назва стародавнього міста Родня, яке в VII-VIIIст. було культовим племінним центром всемогутнього божества. Це місце вважається найдавнішим у вшануванні Рода серед слов’янства. Так, з плином часу, з приходом на Русь багатобожжя, а також в епоху двовір’я Род став покровителем сім’ї, родини і духом-привидом, про що залишилися згадки у давніх пам’ятках літератури.

Слово "род" у стародавніх пам’ятках означає родичів і нащадків, земляків і цілий народ, який утворюється внаслідок народження. На це вказують слова родити, родитель, родильниця, рідний, родич та багато інших. Культ єдиного чоловічого божества – Рода – виник не раніше ІІ тис. до н. е., панував досить довго і продовжував існувати в Київській Русі, незважаючи на введений Володимиром культ Перуна, а потім і Христа. Його відповідником був землеробський культ Сварога – бога неба, володаря всього живого. У стародавній пісні, яку виконували у весільному обряді, майже немає нашарувань пізніших часів:…

Ой, Роде, Роде, багатий,
Подаруй товарець рогатий…
Ви дайте, таточку, волики,
А ви, матінко, корови,
А ви, сестрички, ягнички…
Бо наш рід великий,
Щоб наш рід великий,
Щоб було чим обділити…

Характерним є те, що церковні письменники ХІ-ХІІІ ст. порівнюють Рода зі своїм верховним божеством, Богом-Отцем Саваофом (звичайно, на користь останього).

Свято Різдва Христового було запроваджене у 30-их роках ІІ ст. в Александрії. Давні римляни урочисто вшановували тоді народження небесного світла в день зимового сонцестояння. Щоб протидіяти цьому давньому звичаю, християнський Рим на місце Сонця-бога поставив свято Сонце-Богочоловіка. Від 354р. Католицька Церква називає Ісуса Христа Сонцем правди, Сонцем справедливості. У Православній Церкві прихильниками свята Різдва Христового 25 грудня стали святі Василій Великий, Іоанн Златоуст. Нині Православна Церква відзначає це свято за юліанським каландарем, тобто 7 січня.

Кутя

Найдавніша обрядова страва українців. Традиційно кутю готували тричі. Перша кутя – Багата – у переддень Різдва. Першу кутю, або Вілію, у народі ще називають Колядою. Друга – Щедра (Щедруха) – переддень Василя. Третя кутя – Голодна (у деяких місцях – Багата) – у переддень Водохреща. Обтовчену набіло пшеницю з найдобірнішого зерна замішують з медом і маком. Варять кутю у глиняному горщику на непочатій воді. Непочата вода – це вода, яка набрана з колодязя або з іншого джерела до сходу Сонця. На Святвечір готують Багату кутю. Небесній трійці господар виділяє найпочесніше місце в хаті – покуть. На Святій вечері має бути на столі 12 страв у пам’ять творення богинею Ладою Всесвіту за 12 священних ночей (12000 років). На Святій вечері не повинно бути страв із животини. Усі ритуальні страви, пов’язані з Різдвом, вважалися цілющими. Святвечірній мед радили вживати від головного болю. Часник був незамінним засобом від застудних захворювань. Кличем до початку Святої вечері є перша вечірня зоря. Свята вечеря відзначається ще з часів трипільської культури, і тільки згодом вона отримала християнський смисл.

На Багату кутю богу врожаю Спасу та богу сонця Дажбогу приносять також безкровну жертву з усієї городини та садовини, аби показати достаток на Багату вечерю, бо коли боги це побачать, то дадуть ще більший урожай. Кутю, жертовну страву на честь прабатька всіх богів Сварога, дозволялося їсти напередодні Різдва. Під час вечері багато розмовляти та виходити з-за столу не годилося. Першим причащався господар, а за ним по колу вся родина. Першу ложку куті господар підкидав до стелі – «щоб так ягнята стрибали, як ця пшениця скаче від землі до стелі»! Другу ложку підкидав, «щоб телята рикали так, як це зерно стрибає від землі до стелі», а третю – «щоб бджоли роїлися…». Причащали священною кутею також домашню худобу і птицю. Горщик з кутею мав стояти на покуті впродовж усього періоду свят Коляди.

А вам, читачі, ми щиро зичимо всіляких гараздів, міцного здоров’я та щоб ваші столи ломилися від розмаїтих та смачних наїдків не лише на свята, але й у будні. Хай споконвічний дух Різдва наповнить ваші серця всепереможною енергією Сонця та Радості! Дай Боже!

22 грудня - Свято Рода. Наступний день після Різдва. Відвідують своїх рідних та близьких, пригощають пирогами, пивом і медом. Головні побажання цих Родових свят:"Хай все добре народжується!"

---

Творцем Всесвіту, Богом над Богами усі слов'яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі — найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині Долю. Род — один із Богів, який залишався у пам'яті народу найдовше. Його статуї, заховані у хащах і високих горах від християнських фанатиків, вшановувалися небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст.

Жіночі божества Рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємничий зв'язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню — зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю4.

Родові і Рожаницям, як найріднішим Богам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тварин. Це були жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви — куті, на Різдво, батько кидає першу ложку вгору у святий куток — Покуть або під стелю. Цей звичай побутує і нині в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, яке в давнину здійснював Волхв або жрець. Батько родини ототожнюється зі служителем культу. Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так, у Софії Київській, в перші роки її існування, збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. Пізніше попівство ці відправи суворо заборонило.

Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи — це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім'я. Збереглися вони також і на вишиваних рушниках. Це широковідомі мотиви Дерева Життя (Дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Деякі етнографічні матеріали зберігають ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: імена чоловіків писали на листках цього дерева, а імена жінок — на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку з листочком або квіткою. Пізніше уявлення про Рода були перенесені на хатнього Домовика, який, за повір'ями, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха Бронзи), в той час, як Рожаниці, що "виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці — Богині плодючості — виникли у наших Предків раніше чоловічого божества Роду.

Зображувалися Рожаниці у вигляді пари близнюків, що вважалося ознакою найвищої родючості й святості. В народі й нині близнюків вважають священними, або принаймні таємничими знаками Богів. Рожаниці (мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися із сузір'ями Великої та Малої Ведмедиць. Род — духовна енергія Пращурів. Він єднає усі покоління: померлих Пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні, ще ненароджені, гілки родів, тобто є зміцнюючим ядром народу (нації) — зв'язком минулого, теперішнього і майбутнього, виразником історії свого етносу, який формує і його майбутнє.

Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння (це випадає на 22—23 грудня). У цей день також поминають померлих і вшановують старших родичів та «родителів» (батька і матір, тобто тих, хто народив). Волхви здійснюють «рождественноє волшеніє», що означає віщувати за зірками майбутнє родів — «родословіє». В давнину наші Пращури читали «Рожденник — книгу, в которій указані добриє і злиє дні і часи і вліяніє їх на судьбу нарождающихся младенців», тобто за давніми «волшебними» книгами віщували дитині долю. Такі віщування називалися ще «звіздочотіє», «звіздословіє», або «звіздозаконіє». Християни довго і безуспішно боролися із вірою в Рода і Рожаниць. Так, у Кормчій книзі 1284 р. внесено правило № 61 від 6-го Вселенського собору, яке наказує суворо карати тих, «іже в получаї вірують і в родословіє, рікше в Рожаницю». Тут слово получаї означає «доля, рок, сліпий випадок»5. Колись побутувало багато імен, похідних від імені Рода: Родак, Родан, Родик, Родко, Родимир, Роди-слав, Родобог — так називали дітей, які народились на Свято Роду6.

Продовження Роду — головне призначення людини на Землі. Існували спеціальні молитви про продовження Роду. Для цього зверталися до Дажбога (ідеального, духовного початку) і до Велеса (матеріального, тілесного). Із Родом пов'язана також Ясна — Богиня жіночої плідності, тотожна Рожаниці. Вона, як і Доля-Стріча, пряде нитку нового життя. Про продовження Роду молили також Сварога, який є першоджерелом всього сущого: «Спершу Сварога Пращури молили, де Роду Рожениць було джерело, препросили і тоді бо кришили хліб наш» (Велесова Книга, дошка 15-А). Про обряд принесення хліба в жертву Роду і Рожаницям повідомляють також і християнські «Поученія» проти язичництва: «короваї їм молять», «трапезу ставлять» біля води, на річках, біля джерел. Слов'янські Рожаниці близькі до грецької Артеміди — покровительки дітонародження і породіль. Ведмедиця, яка супроводжує Артеміду, очевидно, ототожнюється із сузір'ям Великої Ведмедиці. Вона була також відома і в західних слов'ян. На горі Слєнжі, в Польщі, й до сьогодні стоїть кам'яна статуя Ведмедиці зі священним крижем на грудях, яку датують VII—IV ст. до н. ч. Родові Бо­жества, як правило, найдовше живуть у пам'яті народу. Род тотожний із Богом Отцем — Сварогом, який оберігає наш український народ.

4 Сахаров И Сказания русскаго народа. - М. 1987; Аничков Е. Язычество и древняя Русь - Спб., 1914; Гальковский М. Борьба христианства с остатками язычества в дрквней Руси - М.,1913-1916 - T I-II 5 Дьяченко Г. Полный церковнославянский словарь - М., 1900 - С. 553, 452. 6 Г. Лозко Іменослов: імена слов'янські, історічні та міфологічні. - К. 1998

Галина Лозко. Українське народознавство