Вкотре впевнююсь що я таки біла ворона...мене сьогодні спитали як я провела неділю - я чесно сказала що ходила на ковзанку, а потім в кіно. На мене подивились страшними очима і спитали "Як ти можеш?"

Замість того щоб як пристойна особа жіночої статі впасти від всієї купи фігні яка на мене навалилася в депресію, лягти на дивані і тільки гірко зітхати на співчуття родичей, я починаю ранок з зарядки і прибирання в квартирі...

Да, мені фігово, да, мені страшно, да, я не знаю як я житиму далі і що робитиму далі...Але від того що я поплачу мені в данному випадку не полегшає...і від того що я скажу "Все погано", мені також не полегшає...Бо я це вже не так давно проходила і пройшла і зараз пройду...

А от від розмови зі студентами мені полегшало...і від вперше в житті прийнятих заліків мені полегшало...бо коли бачиш проблему з нею простіше боротись...доречі вельми символічно що свій перший підпис в заліковій я лишила саме в Тетянин день)))

За два роки я поховала двох людей які були моїми Вчителями. Бабуся - в житті, Олександра Миколаївна - в роботі. Чомусь вони мене навчили, а чомусь не встигли. Але навчили основному - боротися до кінця і не втрачати оптимізму, навчили мислити і приймати рішення...

Бог він мабуть щось знає і мабуть таки так треба було щоб я досягала свого сама...і я чомусь певна що я досягну того що вони хотіли б для мене - щастя і успіху...бо я таки невиправна оптимістка...

у відповідь

– А дедушку расстреляли? – тихо спросил Борис.

– Нет, он, к с'счастью, вернулся. Из лагеря он, когда война, началась, попросился на фронт, и ему разрешили. А после войны пришел домой. А потом уж у них с бабушкой родился мой папа, он был поздний ребенок… А если бы дедушку расстреляли, тогда бы папа родиться не успел, и меня бы тоже на свете не было. Можете такое предс'ставить?

Представить такое было невозможно. Чтобы вот этого Нилки "с'совершенно не было на свете"! Страшно даже стало

/В. Крапивин "Синий город на Садовой"/

Всі ми результат того що десь колись двоє людей, імена яких ми можемо і не знати захотіли, як кажуть чайлдфрі, "себе відксерити". Якби вони цього не захотіли то обірвався цілий ланцюжок людей які були їхніми нащадками. І не було б тебе, мене, наших батьків чи людини яку ти зараз кохаєш.

Да, цей світ буває несправедливим, да життя не завжди приносить тільки радість. Але ж у кожного з нас є моменти коли нам хочеться закричати "Як добре що я є на світі". І я насправді хочу щоб мої прапраправнуки мали змогу насолодитися цим життям. Навіть якщо вони не пам"ятатимуть як мене звали і взагалі не задумуватимуться про те що я колись існувала. Але я хочу щоб вони були...

Мене нещодавно тут одна дівчинка років 18 спитала "Як, тобі 26 і у тебе не було ніколи депресії?" І я надовго задумалась чому, бо в житті бувало всяке - і падала боляче, і втрачала багато...але не бере мене ця "хвороба ХХІ сторіччя" і все тут.  А потім замітка Тати мене наштовхнула на одну з причин.

Я не вмію "сидіти тихо, моргати часто". Якщо я проти, я про це кажу і кажу голосно. І мені пофігу кому це казати - начальству чи батькам чи коханому. Єдине що з"явилось з віком - вміння виказувати свою думку у більш-менш тактовній і правильній формі і не заводитись з тих питань які мене безпосередньо не стосуються...

Да, у такої поведінки є наслідки і найчастіше на перший погляд не надто приємні. Проте поки що я ні разу не пожалкувала (я взагалі мало про що жалкую в своєму житті). Тримаючи негатив у собі ми самі себе знищуєм, випускаючи його назовні - маєм шанс позбавитись від нього чи навіть перетворити на позитив...Люди часто роблять нам неприємно не тому що хочуть нас образити, а просто тому що не знають що нам це неприємно. А ми вічливо мовчим і копим образу...

І в данному випадку під мовчанням я розумію бездіяльність взагалі - якщо щось не так, від сидіння і кліпання ніц не зміниться. Хоча звісно мовчати зручніше, спокійніше, безпечніше...А депресія - це ж так модно...

Как ни странно, но не все заядлые читатели уважительно относятся к книгам. Для меня например нормально читать за едой или лежа в ванной и я не делаю трагедии если на книгу попадет пятно или она подмокнет. Вытру, высушу и всех проблем. И точно так же я легко отдаю книги, хотя и знаю что далеко не все они вернуться. Но как ни странно количество книг в библиотеке от этого не уменьшается, я бы сказала что даже растет. Что-то я дала почитать, что-то мне дали почитать  - все равно количество то же, а горячо любимых книг которые я перечитываю постоянно и пропажу которых замечу не больше двух-трех десятков...

А есть категория людей для которыйх Книга это нечто ценное и наделенное душой. Они тоже любят читать, но они трепетно и бережно относятся к самим книгам. Не дай Бог их повредить или запачкать, а о том чтобы дать кому-то на время и речи быть не может - а вдруг не вернут? В детстве я таких людей считала жадинами, и только с возрастом поняла что книги для них нечто большее чем переплетенные страницы и каждая книга - частичка их мира, а если раздать мир по-кусочкам, то ничего не останется...

...коли лікар прямо натякає, що вона рекомендує "не затягувати з дитиною і народити до 30" починаю почуватися "старою дівою"...бо насправді сама вже не раз над цим питанням замислювалась...не в найближчі півроку - це точно, бо чисто меркантильно треба захиститись і потрапити в штат універу щоб мати певність у майбутньому...а далі, вже причин тягнути особливо і не буде...і бажання є, і вік таки "піджимає"...

P.S. Попереджуючи деякі коментарі - так, я в курсі що зараз багато хто народжує після 30 і все нормально. Але в данному випадку лікар веде і мою маму, тож вона спирається не тільки на лікарські стереотипи, а і бачить картинку мого організму в майбутньому...

P.P.S. А ще я знаю що дитина приходить саме тоді коли вона має прийти...і всі бажання/небажання/плани її батьків, то на рівні замовлення погоди на завтра)))

Ні, я не буду нити і розказувати як я пакую речі щоб втекти до кисельних берегів Франції чи Канади. Більше того я не бачу трагедії в тому що відбувається. Особисто для мене різниця між Юлею і Яником виключно естетична. Все інше - як під копірку. Голосуватиму за Юлю, але тільки тому що вона красива жінка і на неї приємно дивитись.

Так, я виходила у 2004 році на Майдан і пишаюся цим. Але я виходила не проти Януковича, а проти того що хтось вирішив що він за мене може все вирішити і я собі мовчатиму в тряпочку. А зараз все чесно, ми отримуєм те що заслужили і хай це нам буде уроком на майбутнє.

А особливим нитикам я раджу почитати Конституцію (змінену) і заспокоїтись, бо повноваження президента у нас урізані по саме нікуди і всі обіцянки які вони роздають зараз - пустопорожні слова, бо вирішуватиме все паламент, в якому ані у Яника, ані у Юлі більшості нема...а до наступних парламентських виборів я сподіваюсь до нашого народу таки щось дійде нарешті...

Навеяно вчерашним пятнадцатистраничным спором с Котярой и двухчасовой пробкой по дороге домой

Вроде бы есть единое мерило - деньги, да не меряется, мерки все равно у каждого свои....Кто успешней - бизнесмен, который зарабатывает сто тысяч в месяц или хороший инженер у которого отбоя нет от предложений о работе, но все равно больше десяти-двадцати тысяч в месяц ему даже за границей не предложат...Откуда возьмутся десятки тысяч у, например, слесаря, каким бы хорошим мастером он не был и сколько бы не работал больше определенного обьема работ в день он не сделает...А как померять успешность учителя в школе который сеет разумное и вечное в головы детей за даже для меня смешные деньги...Или врача в скорой помощи у которого на счету десятки спасенных жизней...Да, учителя есть разные и врачи есть разные, многие благодаря своим знаниям, умениям и любви к работе зарабатывают себе определенное финансовое благополучие...можно еще конечно взятками заработать только там уже вопрос личной совести...

В нашем мире (я имею в виду не только нашу страну) золотые горы можна заработать только в бизнесе, там верхней границы нет - все зависит только от личных качеств человека. Ну в нашей стране еще можно стать чиновником или политиком, там тоже можно урвать себе на дачку на Канарах...А любая професия подразумевающая создание чего-либо всегда имеет верхние границы в оплате труда. Просто потому что больше чем ты физически можешь сделать за сутки ты не сделаешь никак. И человек, выбирая ее это естественно понимает. Но все равно находятся люди которые становятся врачами (и учатся для этого 9 лет или перебиваясь на зарплату санитара/медсестры или сидя у родных на шее), учителями (в нашей стране вообще памятник при жизни ставить надо), инженерами или программистами, слесарями, водителями... И как-то так получается что многие эти люди очень даже счастливы в своей жизни, и даже отсутствие мерседеса или возможности купить шубу жене им не мешает...

Я не говорю что много зарабатывать - это плохо. Мы все так и иначе к этому стремимся. Но не всегда деньги - ключевое понятие для того чтобы сказать что человек не зря прожил жизнь...вопрос в том что если мы все решим стать "успешными" - кто будет детей учить, людей лечить, дома строить?

Зла на саму себе як чорт...буває у мене такий стан коли я "зависаю" - за компом, за книжкою або в ванній...розумію що вже час виходити, але ніби мене гвіздком прибили...потім картаю себе за це і злюся, і клянуся сама-собі "наступного разу це не повториться", але через якийсь час знов зависаю...Єдине що радує - якщо подія справді важлива - все-таки переборюю, принаймі пари і зустрічі я не пропускаю...але якісь речі які ніби можуть зачекати або не є обов"язковими...от сьогодні збиралася поїхати на кладовище, потім на німецьку, а потім на зустріч з подругою...на зустріч з подругою я то поїду...а все що перед цим - провтикала над інетом і книжкою...і як з цим можна боротися?

Вас мало, ви вимираєте як динозаври...але я вдячна долі що я вас застала...ви пережили війну і голод і не одну розруху...але крізь все це ви пронесли знання і інтелігентність...ви вперто вчите молодих і з гіркотою дивитесь що вони не рвуться замінити вас на вашому посту, а шукають де тепліше, зручніше  і більше платять...проте ви вчите нових і нових все сподіваючись що найдеться одного дня той хто прийде вам на зміну...ви бачили як міняється світ, ви навчились приймати цей світ новим, ви опанували його новизну і радієте їй...з ваших вуст звучить та сама неможлива і неіснуюча на думку багатьох технічна українська мова...її ви теж зберегли і пронесли крізь час...у вас досі молоді очі і ви не виглядаєте на свій вік...і я щиро бажаю і сподіваюсь щоб ви прожили якомога довше, бо дивлячись на вас і спілкуючись з вами розумієш що світ може ставати з ніг на голову, але Людина завжди залишатиметься Людиною...

Я вдячна вам за те що ви є, науковці старої школи, ровесники мого діда, школярі воєнних років...