Не влазить в коментарі

Все написане нижче є суб"єктивною думкою,  я ні в якому разі не претендую на істину в останній інстанції...просто я так все це розумію...

Мабуть у будь-якої людини, коли її особистий добробут стає більш-менш стабільним виникає бажання поділитися часточкою свого добробуту з тим кому поталанило менше. Кожен це робить по-своєму, в залежності від того чого більше - часу чи грошей, хтось стає волонтером, хтось просто допомагає фінансово. Напрямків застосувань свого потягу до благодійності вистачає - від допомоги тваринам до допомоги людям...

Був час, коли я допомагала рятівникам тварин. Спогадом про це лишилися мої бандітки, а також розуміння того що я цих людей не розумію. Безперечно, вони роблять благородну справу, але питання для мене в тому - як саме вони її роблять...Звісно, як і всюди, серед них є адекватні люди які розуміють основний принцип - не бери на себе більше аніж ти можеш витримати самостійно/без шкоди для родини і такі люди найчастіше особливої допомоги не потребують - максимум пофотографувати тварин, або допомогти в пошуку господарів....Але набагато частіше я бачила "убиті" квартири з дестяком, а то і більше тварин і людей з хворобливою, як на мене, тягою притягти в дім будь-яку тварину яка зустрінеться на вулиці...А потім ходити з простягнутою рукою по форумам і клянчити у людей гроші на харчування/лікування цієї зграї...от цього я і не розумію, у мене чесно складалося враження що люди реалізують свою тягу до порятунку тварин чужим коштом...Не говорячи вже про те що великі скупчення тварин - це неодмінно спалахи захворювань, від лишаю до вірусних інфекцій, на ліквідацію яких знов таки гроші збираються всім миром...Про випадки нецільового використання грошей і зловживань довірою людей я вже мовчу, доведених фактів у мене нема, не було настрою розкручувати, але дивних "збігів" вистачало...Ще одна дивна для мене позиція - небажання присипляти тварин, навіть коли зрозуміло що повноцінно вони не житимуть, наприклад після травм хребта...Замість цього збираються гроші на дорогі операції і інвалідні коляски. Я ще можу зрозуміти коли це улюблена тварина, член родини...але же не бродячий собака з вулиці...

Мабуть все це вкупі і відвернуло мене...і я зрозуміла що я не туди і не так застосовую своє бажання допомогати...Тим більше що є люди, особливо діти, для лікування яких так само потрібні гроші, і якось не можу я в своїй свідомості врівноважити цінність собаки яка все життя повзатиме на двох лапах і ходитиме під себе з цінністю дитини, яка має ще всі шанси видужати і прожити повноцінне і щасливе життя. Але як не парадоксально грошова вартість життя обох часто-густо буває однаковою...і є люди для яких тварина цінніша, а у дітей "є батьки і взагалі медицина у нас безкоштовна"

Цікаво у когось ще є фобія того що під руками лопне гітарна струна?

Я один раз налякалась, ще в дитинстві, а тепер щоразу нервуюсь коли треба перетягувати струни, хоча й розумію що максимум шкоди від цього - що по руках може боляче вдарити, та і я вже давно не користуюсь металевими струнами, а пластикові сильно не вдарять

Вас мало, ви вимираєте як динозаври...але я вдячна долі що я вас застала...ви пережили війну і голод і не одну розруху...але крізь все це ви пронесли знання і інтелігентність...ви вперто вчите молодих і з гіркотою дивитесь що вони не рвуться замінити вас на вашому посту, а шукають де тепліше, зручніше  і більше платять...проте ви вчите нових і нових все сподіваючись що найдеться одного дня той хто прийде вам на зміну...ви бачили як міняється світ, ви навчились приймати цей світ новим, ви опанували його новизну і радієте їй...з ваших вуст звучить та сама неможлива і неіснуюча на думку багатьох технічна українська мова...її ви теж зберегли і пронесли крізь час...у вас досі молоді очі і ви не виглядаєте на свій вік...і я щиро бажаю і сподіваюсь щоб ви прожили якомога довше, бо дивлячись на вас і спілкуючись з вами розумієш що світ може ставати з ніг на голову, але Людина завжди залишатиметься Людиною...

Я вдячна вам за те що ви є, науковці старої школи, ровесники мого діда, школярі воєнних років...

По мотивам коментарів

Чесно, не чекала такої навали прагматиків. Це просто казкові мрії, от захтілося мені помріяти - що в цьому поганого, навіщо одразу з розумним виглядом опускати мене на землю? Я в курсі що ви розумні і начитані, але я теж далеко не дурна. Да-да, я знаю що Англія ХІХ століття мала свої вади і в плані комфортності побуту і для бідних людей тоді жилося зовсім не весело, але ж я писала не історичну довідку, а свою казку

Люди, ви що - ніколи не мріяли бути безстрашним лицарем чи прекрасною принцесою? Ніколи не уявляли, а що б було якби ви опинились посеред героїв улюблених книжок? Не придумували свої власні казки? Не уявляли гуляючи по старовинних палацах як тут жилось людям? Може то я така ненормальна?

P.S. У мене склалося враження що люди всерйоз вважають що я зараз піду у машину часу і помчу у 1833 рік і вони просто не можуть мене не застерегти від небезпеки переродитися не панянкою, а злидаркою. Інакше я не можу пояснити сенсу коментарів на кшалт:

"Была б ещё вероятность родиться в семье нищих фермеров, или оказаться дочерью какой-нибудь кухарки, и всю жизнь прислуживать наглой и напыщенной даме, у которой в детстве были огромная собственная комната и пони."

Навіяно кінною прогулянкою по осінньому лісу і романами Джейн Остін

Мені треба було народжуватися років 100-150 тому...Де небудь в Англії у похмурому старовинному помісті...В дитинстві у мене була б величезна дитяча кімната і поні, взимку я б вчилася у школі-пансіонаті, а влітку їздила верхи по батьківських лісах...Нікого б не дивувало те що мені подобаються чоловіки добрячі старші за мене і що я люблю проводити вечори у величезній похмурій бібліотеці біля комину з книжкою, або у веселій, світлій вітальні з вишивкою в руках...Я б снідала вівсянкою (мабуть єдиний недолік у цій ідилії) і пила б чай о п"ятій...я писала б довжелезні листи шкільним подругам і вела б щоденник...вела світські розмови про погоду з сусідами і ходила в церкву щонеділі...

Якщо не рахувати мою улюблену твердотільну електроніку і не менш улюблених студентів - я би справді хотіла так жити...хто зна може це у мені відгукується моє минуле перевтілення ;)

Зла на саму себе як чорт...буває у мене такий стан коли я "зависаю" - за компом, за книжкою або в ванній...розумію що вже час виходити, але ніби мене гвіздком прибили...потім картаю себе за це і злюся, і клянуся сама-собі "наступного разу це не повториться", але через якийсь час знов зависаю...Єдине що радує - якщо подія справді важлива - все-таки переборюю, принаймі пари і зустрічі я не пропускаю...але якісь речі які ніби можуть зачекати або не є обов"язковими...от сьогодні збиралася поїхати на кладовище, потім на німецьку, а потім на зустріч з подругою...на зустріч з подругою я то поїду...а все що перед цим - провтикала над інетом і книжкою...і як з цим можна боротися?

Сформулювалося отут

У кожного з нас є своя "коробочка з секретами" - реальна, віртуальна чи духовна. І довіра до людини це не коли ти цю коробочку вивалюєш перед нею на стіл і дозволяєш роздивитися - всеодно з часом вона знов заповниться. Довіра це коли ти даєш людині цю коробочку на зберігання і віриш що вона без твого дозволу в неї не загляне.

Великі або маленькі, пласкі або об"ємні ми щодня тримаєм їх в руках ніколи не задумуючись про їх роль у нашому житті...хоча насправді у цих шматочках металу дуже багато чого приховано...інакше чому ми їх так бережем і так довго думаєм перш ніж довірити іншим...

Перші ключі - від батьківського дому, спочатку як символ самостійності і дорослості, потім як знак того що де б ти не був, тобі завжди є куди повернутись...

Другі ключі - від роботи, як знак приналежності до кола обраних...

Треті ключі - від власного житла, як знак початку самостійного шляху, як відмітка про те що є місце яке повністю належить тобі...

Четверті ключі - від житла людини яка впустила тебе в своє життя і в свій життєвий простір...як знак повної довіри...

…в каждом добре есть зерна зла, чем глубже смотришь и чем ярче обретаешь зрение (духовное) тем больше видишь на сколько все в этом мире поражено злом. Не зря святые отцы оплакивали свои добродетели, как грехи.

Она увидела тьму даже в свете…

Люди  нуждаются  в поощрении,  больше, чем  в  порицании...  Похвально
укреплять их дух, и пагубно подчеркивать отрицательные качества.
     Покажите человеку  лучшие его стороны,  и вы почти  наверняка, побудите
его  отказаться, от дурных  привычек

Е. Портер "Поліанна"

Всесвіт не любить абсолютів - рожеві окуляри так само шкідливі, як і чорні...але також світ це дзеркало, він лише відбиває те що ми у нього посилаєм...Якщо людина живе з позиції - всі навколо грішники, то вона бачитиме навколо себе лише гріхи...якщо визнати що у людині є обидва начала - і добре і погане і в кожний конкретний момент часу перемагає одне з них то розумієш не все так погано - світ врівноважений, в ньому є місце і доброму і злому і тільки тобі вирішувати на що звертати увагу...Я не вірю в релігійні течії які говорять що чим духовніша людина тим більше вона бачить зла...я вірю в те що Бог є Любов і що він створив цей світ для щасливих людей...Да, я знаю що святі старці вважали інакше і що в православ"ї поширена думка що щаслива людина не потрапить в рай, бо щастя - то ознака гріховності...Але рай він буде колись потім, якщо буде взагалі, а живу я тут і зараз...і тому я приймаю подарунки не займаючись "розкопками" наскільки "чистий" цей подарунок...я кохана і кохаю, не зважаючи на те що в наших почуттях присутня і "плотська" складова...і я щаслива, бо я живу у світлі... Так, зі світла не видно що робиться у темряві, а навпаки дуже видно...але краще я проживу це життя під сонцем, а там побачим, в решті решт у пеклі компанія набагато приємніша )

По мотивам http://13sep2010.livejournal.com/ и http://blog.i.ua/user/11243/541274/ как-то так совпало...

 Я не считаю что родственники, даже адекватные - априори лучшие друзья, на них можно всегда положиться, они никогда не предадут и т.д. и т.п. И я наверное никогда не пойму людей которые считают что родственники, часто даже не совсем адекватные - лучшие няньки для детей...Иногда детский сад намного лучше престарелой бабушки которая не дает ребенку элементаро побегать-порезвиться так как в силу своей немощи не может за ним угнаться...И во сто крат лучше бабушки которая вкладывает в детскую головку "правильные" мысли о том какие его папа или мама "плохие" или просто игнорирует все правила заведенные родителями, часто даже во вред ребенку...Я уже молчу о детях которых "сдают" на воспитание бабушкам в другие города...

Две истории выше - первая совсем трагическая, я за ней следила уже несколько дней и contra spem spero надеялась на счасливый исход, понимая тем не менее что 5-ти летний ребенок в лесу по такой погоде просто не выживет...вторая больше психологическая, но тоже заставляет задуматься...