Одно и то же
место,лишь декорации
сменяются,и ты- человек
на этом месте. Сегодня
здесь мокрый тающий
снег и туман с
моросящим дождём и
ты в шапке,куртке и
мокрыми мыслями.
Недавно тут была
зелёная трава,листья на
деревьях,жара и ты в
шортах и футболке,с
велосипедом и с
надеждой в душе. А
сейчас лишь мокрые
мысли остались.
Декорации сменились и
ты внутри изменяешься.
Время идёт. Это жизнь.

За стеклом этого мира бегут шальные города. Ты будто едешь в автобусе,тебе тепло,уютно,а за стеклом мокро-снег,сменяющийся дождём,кутающиеся в плащи сгорбленные пешеходы... А ты смотришь через стекло и движешься вперёд,в душе твоей май и розочки цветут,пока есть глаза,в которые хочется заглянуть,пока есть желание кому-то помочь делом или добрым словом,пока ты дышишь...

1 жовтня – Відпустка розпочалась! Ура! Але чому «ура», коли тієї відпустки невідчутно? Гаразд, дощі дощами, та треба все ж таки гайнути у веселі села. І що? Знову там здичавію? Ще б пак, не знаю нікого з дачників, з місцевими ніколи не спілкувалась. Хай так. 2 жовтня – Вже день закінчується, буду грітися біля вогнища та думати про щось позитивне. Але що? Чому нічого такого позитивного на думку не спадає? Принаймні, те вогнище сама втіха. 3 жовтня – Вранці: ой, як не хотілося вставати та дозбирати той врожай на городі. Але ж треба таке – знайшла пару черевичків на моїй копанці. І як вони сюди потрапили? Їх же вчора і близько там не було – це я добре пам’ятаю. А тут вони лежать собі – чорні, гарненькі та ще й нові – дамські черевички. Ну хто міг мені їх закинути та з якою метою? Ну годі, піду, у сусідів попитаю... ... Нічого не розумію і цього разу – ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знає. Але це ще не все – це ж треба, черевики мого розміру. Приміряла – як то на мене шиті. Сміх та й годі. 6 жовтня – Повернулась додому і привезла із собою ті черевики, бо все одно господиню їх я так і не знайшла. А залишати їх там якось шкода. Ой, забулася, мені ж сьогодні на зустріч до подруг. Так, що то його вдягнути? Хм... О, здається, є така собі чорно-біла трикотажна сукня. Нічого, що вона моїм колегам не подобається, проте вона моя. Так, і сумочка є. Доречі, і черевики саме до цього вбрання. Ну то все, гайну... 7 жовтня – Гарно вчора погуляли, щось мені дівчата казали за ті черевички. А що казали? Що я ніби та Попелюшка, ось тільки без Принца. Щось у цім є. Загуляли мій Принц разом зі своїм коником. Вечір цього ж дня. І не думала сьогодні щось писати, та обставини змушують. Пішла до магазину, то довелося вислуховувати: - «Дівчино, а ви сьогодні ввечері вільні?» - «Дівчино, а у мене син неодружений, давайте я Вас із ним познайомлю.» Ти ба, що це із народом? Вони що, всі змовились? Вже буду гадати, що черевички чаклунські. 8 жовтня - Вранці розбудив дзвінок мобільного. То давній знайомий об’явився: «Слухай, а що ти сьогодні під вечір робиш?». Коли пояснила, що на вечір ще жодних планів, Степан зрадів. Бачте, йому раптом захотілось зі мною на концерт. Жодного разу не звертав на мене увагу, а тут вже так. Здивував ти мене, Степане, здивував. Між іншим, до тебе справи не маю, а що з тобою коїться? Маю на думці лише одну людину, хоча знаю, що Він навряд чи зверне колись на мене увагу. Шкода... Може Йому написати повідомлення: «Володарка чарівних черевиків просить вийти на зв’язок свого Принца». Ще б пак, здивується. Та що це я розмріялася? Піду вже наводити лад у хаті, бо вечері на концерт все ж піду, хоча і без Степана. 9 жовтня – Ой, що вчора коїлося... Прийшла до театру, ледве вільне місце знайшла, бо спізнилась. А коли розпочався антракт та увімкнули світло, то аж мову втратила, бо поруч сидів... Він. Ще вчора і мріяти про це не могла. Та пішли вже разом на каву, заодно зустріла Степана, довелось зіронізувати його ображений погляд. проте зустріч із Принцом скінчилась тим, що провів мене додому, на каву не зайшов. 10 жовтня – Чи то наснилось, що надійшло повідомлення із текстом: «Привіт, Черевичнице, Як справи? Ще зустрінемось? За 2 тижні повернусь із відрядження.» Цілих 2 тижні! То Він не забув про мене??? Ввечері на форумі прочитала статтю: «Хто знайшов дивні черевики – чорні, жіночі, прохання повернути за винагороду.» Що за дивацьке оголошення? Це якийсь жарт? Ніби хтось кепкує таким чином. 14 жовтня – Донині черевики ті не взувала і все спокійно, але ні, вчора ж Степан зателефонував, намагався мені щось довести – ніби так себе порядні дівчата, як я, не ведуть. У відповідь я йому лише розсміялася та спитала – з яких це пір він мене вважає порядною. Кинув слухавку. 16 жовтня – Такої! Явився Степан зрання з квітами, просив пробачення. Відповіла, що не ображаюсь, але на каву не стала запрошувати. А він, бідолаха, так на це розраховував. Знав би, як мені його пробачення треба. Чи це так, що засватана дівка завжди бажана? нічого, що я несватана. 17 жовтня – По обіді була в душі, а коли подивилась на мобільний, виявився пропущений дзвінок. Думала, що Степан знову за своє. Номер не визначився. А через годину прийшло повідомлення: «Пробач, не зміг до тебе додзвонитися. Як справи, Черевичнице? Правду кажучи, вже скучив за тобою.»Так ось хто це телефонував! Тішить, що про мене не забувають. Проте шкода, що відповісти не можу. Варто набратись терпіння, чи то надії? Мабуть, і те, і інше. 19 жовтня – Пишу, звісно, бо взула чарівні черевички. І треба ж таке – зустріла колишнього однокласника, якого вже 10 років не бачила. Тим паче, із класом не товаришувала. А це що? Довелось слухати, як я змінилась (десь я це вже чула), ще й номер мобільного у мене випросив. Ну, Сергію, а тобі вже що від мене треба? А надвечір Сергій сам зателефонував. Була слухала про його роботу за кордоном, про те, як у нього не склалося із колишньою, про те, як я його здивувала при зустрічі вродою... А що, гадаєш, забулась, як ти мені лінійкою у лоб цілив? Е ні, шановний. 24 жовтня – Здається, саме сьогодні Він із відрядження повертається. Не буду турбувати, бо людина з дороги. За 2 години сам зателефонував, запросив на каву. Сказав, що має для мене подарунок. Доведеться вбиратись у щось особливе. О, маю бузкову сукню. Є і до неї кофтина. Чудово! 25 жовтня – Ох! І було ж вчора! Зізнався мій Принц, що весь цей час з останньої нашої зустрічі думав про мене. Аж не віриться – запропонував шлюб! Але що таке казав про черевики? Ага, ніби вони йому знайомі, що такі ж бачив на своїй сестрі. Компліментів вистачило. Звісно ж, дала згоду, бо як інакше? Донині не віриться, що буду поруч із коханою людиною. 5 січня – Відгуляли весілля, відбули. Тепер вже на краще! Та черевички віддала сестрі чоловіка, бо як виявилося, що то її. Оксана навіть не здивувалася тій історії, що пов’язана з ними. Посміхнулась лише, сказала, що так треба. Пообіцяла, що тепер наша черга відгуляти на її весіллі.

Так, кажется я опять проспала…

Да что ж это такое! Уже пошла вторая неделя после отпуска, а я всё никак не войду в свой рабочий график…

Сколько там уже на часах?

Ну, слава богу!

У меня есть еще стандартных полчаса на сборы и можно будет прихватить еще минут десять из времени, отведенного на дорогу…

Всё равно без чашки кофе я никуда не пойду!!!

Так что, в принципе, не надо паниковать, всё под контролем, и я вполне успеваю…

Ну подумаешь, приду на работу за пару минут до начала рабочего дня, вместо моих стандартных 20-30 минут…

Так: утренний душ, завтрак, быстрый макияж, проверка сумки, выбегаю... Осталось только закрыть дверь.

Да… Дверь – это отдельная песня…

Надо будет в своем графике набросить лишних минут пять на закрывание двери.

Ведь каждое утро – одно и тоже. Сплошные мучения с её закрыванием. Замок вечно не хочет, чтобы в него вставляли ключ. Ведёт себя прям как какая-то недотрога…

Был бы в доме мужчина, наверное, уже давно бы заменил замок. Хотя, это конечно не факт. Есть такие мужчины, которым на это просто наплевать.

«-Подумаешь, замок заедает. Я готов решать глобальные вопросы, зарабатывать деньги, а не размениваться на всякую бытовую ерунду…»

Ну, наконец-то, он закрылся.

Впрыгиваю в лифт. Хорошо, что не пришлось его ждать.

Выбегаю из подъезда и как говорит моя подруга, становлюсь на лыжню.

Действительно, нормальным шагом это не назовешь. Это скорее напоминает спортивную ходьбу. Что-то среднее между бегом и шагом, причем, с довольно-таки большой скоростью.

Проношусь по тропинке сквозь, до боли, знакомый скверик и выхожу на открытое пространство между домами.

- Удивительно, какое голубое и высокое небо… Как я люблю смотреть в небо!

Жаль, что получается это делать вот так, пробегая через открытые площадки между высотными домами…

Пересекаю тенистую аллею, подземный переход и наконец-то я на остановке.

Теперь главное, загнать поглубже внутрь свое желание комфорта. Нет времени перебирать и пропускать переполненные маршрутки. Надо впрыгивать в первую подошедшую, иначе – точно опоздаю.

Фух, хорошо, что подошла почти пустая. Ну подумаешь, буду стоять, а не сидеть. Зато буду стоять комфортно... Стоячих совсем мало, и никто не наваливается на тебя, обдавая перегаром после вчерашнего возлияния…

Ну вот и приехала. От остановки до офиса идти минут семь, а сейчас только без десяти. У меня целых три минуты запасу! Можно немного расслабиться и полюбоваться окружающим миром…

Стайка голубей пасётся на зеленой лужайке. Да-да, именно пасётся… А как иначе это можно назвать?

Они все дружно, с явным удовольствием, выклёвывают еще зелёную траву. Не знаю, как она называется по-научному, но моя мама и бабушка называли её – спорыш, поэтому и я так называю эту травку. Некоторые голуби чистят свои перья или просто греются под утренними лучами солнца.

Солнце.

Сентябрьское солнце.

Как я обожаю именно сентябрьское солнце!

Оно совсем не такое, как летнее.

Оно согревает мягко и уверенно, не обжигая кожу своими лучами, а как-бы укутывая тебя мягкой пуховой шалью.

Оно похоже не уверенную в себе и удовлетворенную женщину. Как-бы говоря всем: «Ну что? Мы ведь хорошо повеселились летом, оторвались по- полной! Насладились друг-другом, а теперь можно просто расслабиться…»

-Ой! Здрасьте!

-Доброе утро!

-Здрасьте!

Ну вот и офис, и толпа таких же, как и я сотрудников, норовит побыстрее попасть в здание.

Хорошо, что все вертушки работают нормально и не создают пробку на входе.

У лифтов, толпа, к тому же они только что пошли вверх. Ждать придётся минут пять. Быстрее подняться пешком. Тем более, что всего лишь пятый этаж, и можно дать нагрузку на ноги вместо утренней зарядки.

Вбегаю в кабинет, включаю комп. На часах без минуты девять. Ну что ж, рабочий день начался!  

 

Наталья К.

18.09.2015