Девід розплющив очі. Кімната не була зовсім темною, місячне світло просочувалось крізь штори, малюючи на підлозі химерні тіні.
   - Емілі? - покликав він дружину, але його голос наче потонув у в'язкому повітрі. Відповіді не було.
   Піднявшись з ліжка, він вийшов з кімнати, але раптом зупинився, наче наткнувшись на невидиму стіну. Девід зрозумів, що не в змозі відірвати ніг від підлоги. Холод пробіг по його спині.
   І тоді він почув його. Шепіт. Тихий, ледь чутний. Неможливо було розрізнити окремих слів, але звучання нагадувало зловісне попередження. Девід роздивлявся навкруги, але не міг зрозуміти, звідки лунає цей звук.
   Тим часом шепіт ставав все голоснішим, тепер він йшов з усіх боків. Девід відчув, що серце зараз вирветься з грудей, і кинувся до спальні, міцно зачинивши за собою двері. Але шепіт переслідував його, пронизуючи стіни, вікна і навіть його шкіру. Він впав на коліна, затуливши руками вуха, але шепіт ставав все гучнішим. Девід кричав, просив допомогти йому, але ніхто не прийшов.
   Тиша повернулась раптово, наче хтось натиснув вимикач. Девід розплющив очі. Все було, як раніше: годинник відраховував час, вітер шумів за вікном. Але тепер він знав, що ця тиша оманлива. Щось причаїлось в будинку, і воно обов'язково знов з'явиться...