Щось таке – із далекого, незабутого зринуло, линуло в скроні поштовхом. Щось таке – з точно знаного, тихо скутого шорхним вузликом, марним посміхом. Мить, і знову все запрозоріє до буденності, до простоти. Тихше, серце, – ось сходять зорі. Смійся, розум, – нявчать коти...