Щось таке –

із далекого, незабутого

зринуло, линуло

в скроні поштовхом.

Щось таке –

з точно знаного, 

тихо скутого

шорхним вузликом,

марним посміхом.

Мить, і знову 

все запрозоріє

до буденності,

до простоти.

Тихше, серце, –

ось сходять зорі.

Смійся, розум, –

нявчать коти...