Ставлячи крапку в житті ми ніби затикаєм пляшку повну привидів-спогадів...перший час ці привиди примудряються просочуватись повз затичку, проте з часом вона все щільніше і щільніше притирається і тіки самі маленькі і вертляві спогади знаходять шпаринки...

Аж раптом ми можем замінити крапку на щось більш вагоме, ледь не каменюку...от тільки пляшка при цій заміні відкривається і спогади розлітаються навкруги...Намагаєшся їх зловити і запхати назад - але де там, привида не можна вхопити...

І починає здаватися що навкруги - самі тіки спогади, виглядають з-за кожного кутка, стають перед очима при будь-якій нагоді...і не виходить ані втікти від них, ані приборкати...бо саме гірке що спогади - добрі, а тому їх дуже важко, майже нереально забути...погані спогади приходять лише вночі, але тоді з ними легко боротись - прокинувся і все пройшло...

А що робити з добрими спогадами які хочеш забути ??? З часом добро не псується, і як пояснити собі самій що тре забути все добре що було, бо інакше свідомість починає конфліктувати сама з собою???