Для Бальзаківської жінки стало
звичним ділом
Розчиняти вранці вікно,
Цілунками пробіжиться вітерець
тілом,
Вона згадає. Сплакне. За ним ностальгічно вип’є вино.
Дивиться навколо, та нема того, що
очі мріють знайти
Не те все, що ввечері обіцяли їй
зоряні світи.
А натомість бабине літо, Із надією до Антея летить спрагла
душа.
Вибитись із злиднів молиться до неба
сива жінка щодня.
Чути дзвін Господній, а вона все одно
з туги полум’ям горить. - «Мені б тебе, хоча б за руку, хоча б
на одну лише й останню мить!»
Його нема. Уже давно так.
Вже заросли деревами стежки,
Він мабуть десь в неволі, відробляє
подаровані їй сни. Вона хвора, вже й вбачається дорога
Бога ….
Райська теплота його рук,
Й обриси його лиця стали виднітися з
порога.
Вона, мов блудна дочка, Просить вибачення шепотячи у слід.
А він всміхаючись, обертається до
двору,
І пахощами смачно запах бджолиний
мід.
Холодна. Та з усмішкою на обличчі, Вона пішла у світ,
Та дивні тії речі, що він рятував її як
міг.

За матеріалами сайту: myzhovkva.com/blog/не-даруй-сни-якщо-не-наповнятимеш-їх