Прокиньсь приспане покоління,

Твій час в історії гряде,

Та скинь із себе карму тління

І за свободу в бій підем.

Забудьмо чвари і розбрати

Й поміжусобиць злий тягар,

Бо знов в петлі від злого ката

Затхнеться волі наш вівтар.

В нашій історії завжди,

Хтось каламутить чисту воду:

«Монголи всякі, і жиди» –

Все ллють багно на нашу вроду.

А ми все шию в низ згинаєм –

Мабуть привикли жить в ярмі?

Та все «месій» нових чекаєм

Й вмираєм у чужій «тюрмі»

Якась невідома межа

Чомусь завжди нас розділяє,

І часу проклята іржа

Нам душі завжди роз’їдає.

Прокиньмось браття, хоч на мить,

Поставмо ціль перед собою,

Бо знову вічно будем жить

В своїй державі як «ізгої».

О, время! Не дели материки

И род людской. На тех и этих.

Не дай страдать нам от тоски,

Дай мир израненной планете.

Не превращай цвет голубой

Цвет жизни, счастья и Любови,

В тот не обузданный  разбой,

Что оставляет реки крови.

О, время! Будет ли когда?

Чтоб дом свой не кидали люди,

Что ныне, завтра и всегда

Язык мой не забытым будет.

Ты слышишь? Время! Грустно мне,

Когда на скошенной  стерне

Лежит распластанное тело

Накрывшись ледяной метелью.

Когда друг друга продаёт,

Когда в душе бурлят пороки,

Когда ненависть в сердце бьёт

Остановись! Не будь жестоким.

О, как же всё было давно.

Мы первый свой год провожали,

Мы сладкое пили вино

И о будущем тихо мечтали.

С тобою мы были вдвоём,

За стеною шумели метели.

Давай дорогая ещё раз споём

Ту песню, что в юности пели.

Ты вспомни ту сладкую ночь,

Сладость любови горячей,

Минуты летели усталые прочь

И вдруг я увидел: Ты плачешь.

О, как же всё было давно,

За стеной бушевало ненастье,

А звуков метели не было слышно –

Ты плакала просто от счастья.

Слезинки текли у тебя по щеке,

Катились мне тихо на руки

И я умирал в неизвестной тоске,

И пил твои сладкие муки.

О, как же всё было давно,

Мы носили одежды простые,

На последний сеанс успевали в кино –

Мы были с тобой молодые.

Давай дорогая зажжём мы свечу

И сядем напротив друг друга,

Я снова, как прежде Тебе прошепчу

Я  люблю. Дорогая  подруга.

Присвячено пам'ті блогера Олександра "ПИВОМАНА"

            Люди! Слухайте Небо.

           Там живуть рідних душі.

            Їм почути нас треба,

            Ще живих, нині сущих.

            У житті неземному,

            Теж, напевно, є мати,

            Що чекає синочка

            У селі, біля хати.

            Там можливо є літо

             І траву може косять,

             Чиїсь руки у світлі

             Пестять спіле колосся.

            Може там, десь далеко...

            В невідомому світі,

            Теж літають лелеки

            Й може родяться діти.

             Може там... в новій ері,

            У сузір’ї, десь скраю...

            Хтось відкриє нам двері,

            Наші з Вами до Раю.

             Люди! Слухайте Небо.

            Може хтось озоветься?..

            Й просто так, без потреби,

            Нам звідтіль усміхнеться.

Спитали старця: «Що таке любов?».

Дід усміхнувсь, чомусь пригладив вуса

І зовсім тихо й ніжно прошептав –

Це Та, якій, я все життя молюся.

Питаєш що таке Любов?..

Любов – це є основа світу,

Вона – це коли тепле літо

Вона – продовжує життя,

Вона – це внуки наші й діти:

«Любов – це шторм у Океані,

Любов – це річки тихий беріг,

Любов в картині ніжна пані,

Що нам лишив художник Реріх.

Любов – це зорі в небесах,

Любов  вода в моїй криниці.

Любов – це квіточки краса,

Любов – це пам’ять, що нам сниться.

Любов – це сіточка морщин

На личку всміхненім дружини.

Любов – це часу вічний плин,

Любов – це перший крик дитини.

Любов – це в серці відчуття,

Коли спішиш ти на побачення»

– Отак кипіть би все життя,

А решта все – немає значення.

                          23 березня 2011 р.

Літа мої молодії.

Де ж Ви заблудились?

Цієї ночі дорогії

Знов мені приснились.

Наче я лечу над степом

Легкий, як хмаринка.

Чую в серці своїм трепет

Й пісню материнську.

Все кругом знайоме, рідне,

Скрізь степи широкі,

Там он хатка моя біла,

А на ній лелека білобокий.

На порозі біля хати

У хустинці білій

Стоїть рідна моя мати

Зовсім посивіла.

І махає все рукою,

Наче кличе: «Сину!

Всі скучили за тобою,

Вертайсь в Україну.

А я сплю у хаті нині.

Чую хтось скрекоче –

То лелека на хатині,

Щось сказати хоче.

Може хоче розповісти,

Як колись в дитинстві,

Засипаючи я слухав

Пісні материнські:

Як колись вставав раненько,

Гнав корову пасти,

Як крутила мати вуха,

Що хтів груші красти.

Як ходили на левади

Пісень поспівати,

Як уміли під вербами

З любов’ю стрічатись».

Де ж тепер ви, мої роки,

Давні молодії? –

Десь спливли ви за пороги,

Лиш лишились мрії. 12.03.2011 р.

В небі чистім, в небі синім

Журавлі летять, курличуть.

Такі чисті й безневинні –

За собою мене кличуть.

Ой, журавлики, журавлики!

Почекайте рідні трішки.

Не пройшов ще по землі я,

Всі стежки свої й доріжки.

Ще життя мого мереживо,

Недошите, не доплетене,

Добрі справи не всі звершені,

Ще десь бродять переметами.

Ще вино в моїм бокалі,

Не допите, лиш пригублене,

Я ще мрію йти в світ далі,

По землі моїй улюбленій.

Ще слова любові щирі,

Залишились недоказані,

Ще можливо живуть люди

Мною десь, колись ображені.

Я не хочу буть не прощеним,

Я не хочу йти калюжами.

На любові чистій, справжній

Хочу бути я одружений.

Ой, журавлики, журавлики,

Не курличте ви так сумно

І не крайте моє серце,

Не тривожте мої думи.

По тернах днів судилося пройти,

По манівцях життєвої пригоди.

Зі мною скрізь прокрокувало Ти,

Моє життя, гартоване в негодах.

Десь там  границі недосяжний край,

А я тримаю слово у долоні,

Щоб донести туди, за небокрай,

Куди несуть крилаті мої коні.

І вже немає в долі вороття,

Вже стерта вісь мого старого воза.

На нім лежать скарби мого життя,

Час добіга, а там – сумна дорога.

Та все ж я йду до того небокраю

І рву вудила, аж кривавить «піна».

Я добіжу, я впевнений, я знаю:

Свою зорю знайду я неодмінно.