хочу сюди!
 

Tanya

59 років, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 55-65 років

Замітки з міткою «не погоджуюсь»

Про два різні народи

ПРО ДВА РІЗНІ НАРОДИ


 
 
«Галичина» час від часу заторкує російську тематику, відверто висвітлює актуальні проблеми у відносинах України та Росії. За це наша газета неодноразово з боку деяких «любителів України» в Україні та поза нею була «нагороджена» політичними звинуваченнями, в т. ч. у вигляді брехливих політичних доносів до прокуратури, в русофобії, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Навіть попри те, що газета ніколи не опускалася до нападок на громадян з приводу російського чи будь-якого іншого походження.
Сьогодні своїм читачам пропонуємо рідкісну за мірою глибокого розкриття теми й відвертістю аналізу російсько-українських проблемних відносин публікацію. Її автором є Алєксєй Широпаєв — відомий російський публіцист, поет і, уявіть собі, навіть російський націоналіст. Але, на відміну від переважної більшості російських авторів, він зовсім не «хворіє» імперськими комплексами, хоча, здавалося б, від автора такої цілком визначеної політичної орієнтації слід було б очікувати вже відомі штампи про священність Російської імперії, російську історичну місію і т. п. Натомість А. Широпаєв протиставляє відомій концепції «спільної колиски» росіян, білорусів та українців тверезе розуміння відмінності історичного шляху наших народів — євразійського деспотичного, в одному випадку (Росія), та європейського — в другому. Тож з огляду на наразі майже унікальність думок А. Широпаєва в статті «Про два різні народи» (http://shirораеv.Ііfеjоиrnаl.сот/57101.htтІ') «Галичина» вирішила ознайомити з нею своїх читачів.

 


 


Алєксєй ШИРОПАЄВ. Росія.

(Статтю подано із незначним скороченням)

Все-таки у ставленні росіян до українців, до України таїться щось ключове, доленосне для нас, росіян. Для українців Росія теж значима, але лише як точка відштовхування, що допомагає усвідомлювати свою, українську, іншість. Для росіян же Україна, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об'єкт поглинання як чогось «споконвічно свого» й перероблювання за власним образом і подібністю. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни й визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, скажімо, між Владимирщи- ною та Рязанщиною, але ніяк не на рівні відносин двох різних народів. Відома думка, що Росія без України в імперському плані неповноцінна. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезин- ський, та й не тільки він. Ця думка правильна. Але річ навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Річ передовсім у тому, що на традиційному російському ставленні до України, по суті, тримається російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, нехай і в урізаному вигляді, все ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України — не до Балтії, не до Кавказу — є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці — це СПРАВДІ інший народ, то російський імперський міф упаде, а з ним неминуче закінчиться й імперія.

Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці — народ, але увага! — «братній народ». За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми росіяни й українці — ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Кажучи про «братній український народ», більшість росіян сприймає українську мову й саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний «вивих», що виник завдяки шкідливому впливу Литви та Польщі, і при цьому росіяни не задають запитання: а може, «вивихом» є вони самі?

    ІСТОРИЧНО «вивихнуті» якраз ми, росіяни. Нас «вивихнула» татарщина. Ще в XIII столітті окреслилися два протилежні історичні вектори, що визначили подальше формування українського й російського народів. Перший вектор — боротьба з Ордою в союзі з Європою; другий — боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікувалися вони відповідно в особах Данила Галицького й Александра Невського. Перший вектор — природний і логічний в культурно- історичному плані. Другий вектор — якнайглибше викривлення з наслідками, що далеко йдуть, культурними, державними, історичними, психологічними, етичними. І якщо король Данило знакова фігура України, то прийомний ханський син Александр Невський — знакова фігура Росії, її «ім'я». Такий початок нинішніх російсько-українських відносин. Уже після цього говорити про «два братні народи» не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча зумовлена вже цими двома історичними особами.

     Їх можна назвати народоутворювальними. Наскільки Данило Галицький несхожий на А. Невського, настільки українці несхожі на росіян у своєму ставленні до права, свободи, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська сприймає Європу з більшою або меншою мірою ворожости, недовіри і заздрости, зворотною стороною якої виступає месіянська чванливість і викривальний пафос стосовно «прогнилого Заходу». Європа для росіян — це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між початковою європейською природою і нав'язаною азіятщиною історії та державности визначив російський психотип, всі його комплекси й фобії. Всі російські неврози — від пияцтва до більшовизму — звідси. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути — вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє історичне нещастя, всю цю нав'язану їм долею азіятщину. Це психологічне і розумове відхилення називається російським патріотизмом. Україна ж завдяки Литві і — так, так! — Речі Посполитій зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши одвічну цивілізаційну ідентичність, і ось саме це і є предметом наших російських, точніше московських, ревнощів, що визначають наше ставлення до України.  ,

ЩЕ НА ПЕРЕЯСЛАВСЬКІЙ раді (1654 р.), на горезвісному «возз'єднанні», треба сказати вельми вимушеному з боку козаків, зустрілися два різні народи, що говорили мовами різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись присягти московському цареві, наполягали, аби і він, своєю чергою, присягнув козакам у дотриманні їхніх вольностей. Тобто козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНОЇ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, яка заявила, що «у нас не повелося, аби царі давали підданим присягу, а вольності ваші государем дотримані будуть». Мабуть, для козаків довіряти Москві було сумнівною справою: в Переяславі чотири полки цареві так і не присягнули.

Як Росія «дотримала» козачих вольностей, добре відомо: всіма силами вона прагнула усунути українське «історичне непорозуміння». Вже незабаром після Переяславської ради почалося омосковщення України... Потім був показовий геноцид у Батурині (1708 р.) — відповідь Петра І на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Далі відбулися два знищення Запорізької Січі: Петром І та остаточне — Катериною. Потім було перетворення України на набір типових губерній, царська політика русифікації і нарешті сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного Опору. А зовсім недавно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з українським «історичним непорозумінням» шляхом маніпуляцій із «газпромовськими» заглушками.

Звичайно, козакам у XVII ст. не варто було вступати в настільки гостру конфронтацію з поляками, які в цивілізаційному плані були набагато ближчі козацтву, ніж московити, незважаючи на їх православ'я. Своєю чергою і гордим полякам треба було розуміти, що від їх конфлікту з козацтвом виграє лише Москва. Звичайно, була потрібна федеральна і правова реформа Речі Посполитої, що складалася лише з двох суб'єктів — Польщі й Литви. Потрібно було визнати третій суб'єкт — Україну (Русь). Так і сталося при укладенні Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, пізно: ненависть козаків до «ляхів» була вже дуже велика, і проект провалився. Якби він виник раніше — Україна  мала би всі шанси існувати сьогодні як повноцінна єв ропейська держава. Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, що врешті-решт розродилася більшовизмом. Московія неминуче увійшла б до складу більш цивілізованого та сильнішого сусіда. І ми, росіяни, жили б нині в Європі, не маючи за спиною ГУЛАГа й іншого мерзенного історичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою.

Отже, «два братні народи». Але, як бачимо, культурно-історичний генезис росіян і українців абсолютно різний, навіть протилежний. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, що піддалися деякій неприємній мутації. Ми небезпечні, неначе несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно стороняться всі, хто живе західніше, — українці, прибалтійці, а тепер і білоруси. Зате Китай підходить до нас усе щільніше.

Разом з ідеєю «двох братніх народів» існує вже зовсім оскаженіла «концепція» ура-патріотизму «триєдиного російського народу», що нібито складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді. Мовна близькість? Упевнений, що більшість з адептів ідеї «триєдиного російського народу» не зможе зрозуміти велику частину розмовних фраз українською мовою. Мовні відмінності між росіянами й українцями очевидні та значні. Мови у них, звичайно, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж

 

Без України Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, що врешті-решт розродилася більшовизмом.

 

вельми близька з російською, проте нікому з нормальних людей не приходить у голову вважати сербів і росіян одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна і та ж, але народи ці попри спільний слов'янський корінь зовсім не братні, а цивілізаційно різноспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорців — одна мова, одна віра. Відмінностей між ними в сотні разів менше, ніж між росіянами й українцями. Проте, незважаючи на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження — не більш! — Чорногорія вважає себе окремим народом із власною історією і культурою. Тут не вдаватимуся до подробиць, але, ймовірно, мало хто знає, що приблизно в 1920—1926 рр. Чорногорія вела партизанську національно- визвольну війну проти сербської армії, що окупувала Чорногорію під приводом братньої допомоги. і якщо вже такі «близнюки», як Сербія і Чорногорія врешті-решт розселилися по окремих «квартирах», то що говорити про Росію й Україну?!

НА ЗАКІНЧЕННЯ не можна не торкнутися ще одного моменту. Запекла російсько-українська суперечка розвертається на історіософському, економічному, політичному полі. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і спроможність. Йде вона і на теренах культури. Тут, мабуть, головною стратегічною «висоткою», за яку борються росіяни, є ім'я і спадщина Гоголя. Аргументація російських ура-патріотів така: Гоголь писав російською мовою, називав себе росіянином — значить, ніякої особливої української ідентичности не існує, можна говорити лише про таку собі «обласну» малоросійську своєрідність, такий етнографічний відтінок. Зрозуміло, це звичайний прийом, покликаний виправдати імперську політику щодо України і саме існування імперії. Пора нарешті сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не говорю про походження) чисто український письменник, який мав ще й польське коріння, так, писав російською мовою — через історичні й політичні обставини. Долю Гоголя зумовила доля України в імперії. Як ще міг зробити літературну кар'єру талант, що народився в колоніяльній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, до Пітера, писати по-російськи, причому ідеологічно витримано. Скажімо, на «Тарасі Бульбі» — козирі наших ура-патріотів — лежить явна ознака політичного пристосуванства. Як відомо, були два варіанти повісти, і патетичні слова про «російського царя» в передсмертному монолозі Тараса з'явилися лише в другій редакції — по суті, Гоголь створив яскравий, поетичний, псевдоісторичний образ, внісши вагомий вклад до імперської міфологеми «возз'єднання України з Росією». Але душевного комфорту Гоголю це не принесло. У Росії він мучився, знемагав. Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» — це втеча до вже неіснуючої України. По суті, це плач за Україною, захований у сміх, в яскраві південні барви, в казковість, у політ стилю... У різдвяну пастораль Гоголь заховав свою скорботу за загиблою козачою вольністю, за Україною...

РОСІЯ ДУШИЛА Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? В Україну, перетворену на Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскресав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких «Росія, Петербург, сніги, негідники» стояли в одному рядку, через кому. В Італії він «пробуджувався на батьківщині». І чим усе закінчилося? Росія в особі попа-мрако- біса Матвія задушила-таки Гоголя. Ось і вся його історія коротко.

Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його занапастило. Українсько-польську самосвідомість (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії), що жила в нім, він старанно, але марно давив надбудовною російською самосвідомістю. Росію, її холоди, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не любив, хоч і боявся в цьому собі зізнатися. Звідси і «Мертві душі» — ця фантасмагорична фреска стає зрозумілою саме в такому ракурсі. Створивши її, Гоголь злякався самого себе і кинувся до покаяння, до попів, до моралізаторства, став проповідником і вбио у собі художника. Гоголь — це жертва Росії, вона зжерла його. Український письменник, що заплутався в своїй російській долі, як птах у сільці.

ЩО Ж, ПІДСУМУЄМО. Нам, росіянам, пора усвідомити, що здобуття Україною незалежности — глибоко закономірне. Це історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися — нам треба її зрозуміти і сприйняти. Розуміння, що Україна справді інша країна, справжній закордон — ось ключ до нашого самопізнання, самокритики і самозвільнення, передумова зародження нової російської ментальности без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, все наше бачення історії і світу зміниться. Україна ніби ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно і безстрашно вгледітися в нього. І, як сказано в нашій же, російській, приказці: «неча на зеркало пенять...»



77%, 23 голоси

20%, 6 голосів

3%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.