Ось він, момент слави.
Ти в центрі, в центрі уваги.
Ти піднявся на вершину,
Ти зумів подолати перешкоди,
Зумів уникнути зневаги і ось,
Твій момент слави!!!

Секунди, хвилини і навіть години!!!
Вони всі твої, кожен момент тепер належить тобі.
Вона наповнює твої руки, твої очі, твій мозок.
Ти розумієш, що все позаду
І віддаєшся океану почуттів.
Він несе тебе понад хмарами,
Понад небом, понад усім.
Ти став вище за всіх,
Ти змусив згаснути велич найкращих.
Тепер ти сам належиш до них,
До найкращих...

Та твоя слава найсолодша, адже ти останній.
Ти вважатимеш себе найкращим доскону,
Вони вважатимуть тебе найкращим вічно.
То твій шанс прибрати світ до своїх рук
І, що ти робитимеш? Що скажеш тим,
Хто не зміг сягнути вершини,
Що скажеш тим, хто лишився позаду?
Тепер ти наврядчи зможеш подивитись на все це збоку,
Бо це стало невід'ємною частиною тебе, це стало тобою.
Ти був ніким, не бачив жодних перспектив,
Не міг збагнути життя, та й наврядчи ти знав,
Що абсолютно невластний над ним.
Ще вчора ти не бачив далі власного двору,
А тепер ти заглядаєш за горизонт,
Бачиш те, про, що інші тільки мріють... ти Ангел.

Был ли влюблен? Наверное, не знаю…
Любил ли? Нет, скорей всего.
Но почему сейчас я так скучаю,
О прошлом вспоминаю, от чего?

Со временем все исчезает, все проходит,
Из памяти стираются те дни,
Между которых одиноко бродит
Безмолвный призрак преданной любви.

Жалею ли о том, что все прошло?
О, да, безумно, ты ведь понимаешь.
Жалею ли о том, что это было?
Конечно нет и ты прекрасно знаешь.

Пройдут года. Лишь дуновенье ветра
И шорох от кружащейся листвы
Напомнят нам, на разных концах света,
Как в них когда-то были влюблены…

 

Гоняла жизнь по замкнутому кругу

Случалось быть и пленником измены

А нынче подарила нас друг другу

Мы, наконец, Любви узнали цену.

 

Велела нам судьба беречь подарки,

Сказала, что любви на век нам станет,

Но, ослепленные однажды счастьем ярким,

Забыли, что дареного – не дарят.

 

И предав наш очаг  и теплый и большой,

В сетях обмана, жалости напрасной

Бесценное тепло вдруг даришь ты другой!

Другой! Чужой! Обманутой! Несчастной!

 

И все… И вот…и больше нет любви

Той цельной, крепкой, жаркой, полной страсти

Теперь на эти клочья посмотри,

Что делишь на двоих и рвешь на части!

 

Так было в нашем мире испокон,

Мы даренное дарим и не знаем,

Что без любви умрет Любовь – закон!

Но слишком поздно это понимаем!

 

03.09.2000г.

 

Однажды ты проснулся Богом,
Однажды ты сказал слова.
Те, что открыли все дороги,
Те, что услышала судьба.

И все, что сделал Он за семь,
Ты завершил за день всего лишь.
Ты на Творца отбросил тень,
Хотя ты ничего не стоишь.

Однажды ты проснулся Богом,
И понял смысл скрытых тайн,
Но содрогнулся пред порогом,
Когда лицо судьбы узнал.

Ты подарил народу веру
И сам же от нее отрекся.
Ты предпочел забвенье делу
И вот на этом ты обжегся.

Судьба свела тебя с Отцом
И шанс дала тебе на то,
Что бы побыл хоть день Творцом
И понял чувствами Его.

Нате вам на растерзание  стишок.

Дорогому и любимому посвящается...

 

Я люблю тебя, милый... Устами

Я твоими дышу, понимаешь?

Не гляди так печально глазами –

Я все сделаю. Ты не поранишь

Свое сердце и душу...   Улыбку

Я твою никогда не забуду,

Ты не делай вторую попытку,

От меня не уйдешь – я повсюду.

Я люблю тебя, милый. Когда-то

Мы увидимся и в новом мире

Ты не знаешь, как это приятно

Твои плечи обнять. И на лире

Жизнь нам нежную песню сыграет

Ты растреплешь мне волосы снова –

Так красиво лишь в сказках бывает...

Я в ладошках усну. И ни слова

Не проронишь ты в это мгновенье

И во сне я, пожалуй, не вспомню

Чтоб нанес ты хоть раз оскорбленье.

Иль взглянув так лениво и томно,

чтоб не выпила кофе в постели.

Не бывает так милый с тобою!

Я хочу, чтобы не опустели

Чувства хрупкие. И я не скрою,

Как полна эта жизнь, если рядом

Есть такой вот мужчина прекрасный –

Мне за что-то такая награда!

Я люблю тебя, милый, так страстно...

Сідає батарея в моєму телефоні,
І кров ритмічно стукає у скроні.
Ти задала таке складне питання
І я згадав минуле, думаю - востаннє.

Ти розбудила спогади сумні,
Ти розбудила те, що у душі
Давно спокійно собі спало,
Те, що я забув, бо заважало.

Ти зачепила щось, щось потаємне,
Як виявилося згодом – недаремно.
І, подивившись глибше, у основу,
Я все переосмислив… знову.

В якийсь момент хотілося кричати,
А в інший просто - помовчати.
Часом хотілося зробить і те, і інше,
А відчуття ставало все сильніше.

Тоді, здається, я відверто відповів,
Тоді я написав всю правду.
«Навіщо написав, навіщо це зробив?» -
Це питання вічне і воно назавжди.

Я згадую, як я стояв бездумно,
Як було самотньо, холодно і сумно…
Ось з чого все це почалося,
Чи це мені приснилося, здалося?..

Коли світ виявляється чимось незграбним,
Коли в ньому ти просто частина себе,
Він здається великим, здається масштабним
Так, ніби, ніколи він не пропаде.

Ти проходиш по ньому з кутка у куток,
Руку вгору піднявши, торкаєшся стелі,
А на виході з нього іржавий замок,
Що тримає вмуровані двері.

І доволі там світло, хоча вікна закриті,
Доволі просторо, хоча метр квадратний
Не найширше, що є в цьому сірому світі,
Він не найкращий, хоча досить ошатний.

Ти стоячи спиш і мрієш про небо,
Повітрям харчуєшся, дихаєш ним,
Можеш що-небудь зробить, при потребі,
Та ніхто не почує, ти там один.

Шкрябаєш нігтем на дверях помітки,
Про дні, що минули і про думки.
То твого життя придумані свідки,
Що не можуть мовчати, та й не можуть піти.

Цей світ називається словом "життя",
Та часто його спів ставляють зі смертю.
Можливо, цей світ цілковита брехня,
Що нав’язана кимось доволі відверто…

Колись, для мене ти була усім,
Колись, я бачив небо у твої очах,
Колись, на тебе я молився в ніч
І потонути хтів у твоїх снах…

І я ж тобі казав, що ображатися на тебе я не вмію…
І я ж тобі казав, що ти була моїм життям!
Та не повірила, сказала: "Ха! Ти мрійник!"
А я всього лише тебе кохав…

І часом так нестерпно і так болісно бувало,
До того сумно, що не вірила так вперто!
Як божевільне, серце в грудях калатало
І часом так було, що я хотів померти…

Та, врешті-решт, ти маєш повне право,
Бо маємо всього лише одне життя…
І часом нам його до того мало,
Що ми не віримо у справжні почуття…

Представь, что позади те дни,
Которые делили с нами ссоры.
И все плохое тоже позади
За непреступным каменным забором.

И что прошли дожди и солнце светит,
Согревая нас, гуляющих в саду.
И маленький Амур те прямо в сердце метит,
Любви свою пурпурную стрелу...

Ну, как же так могло случиться,
Что все исчезло под весеннею грозой?!
И неужели никогда не возвратишься,
И никогда не будешь ты со мной?..

Вот скоро уж тот день, как ты уедешь,
Как навсегда исчезнешь из моей судьбы,
И я, в который раз, скажу себе: "Ты бредишь",
И затеряюсь, где-то меж толпы.

И буду долго я бродить по тем местам,
В которых мы когда-то побывали.
Я буду долго там ходить, но сам,
И вспоминать о чем с тобой болтали...

Вот здесь влюбился я в твою улыбку,
Вон там я заглянул тебе в глаза.
А тут я сделал первую ошибку...
А здесь мы попрощались. Ты ушла.

Я долго еще ждал тебя на тротуаре,
Когда уж было поздно догонять,
Сидел не сам, а с тишиною в паре,
И холод прогонял желание поспать...

А вскоре все меж нами испарилось
И ты мне перестала вдруг писать,
И вроде как бы все это приснилось,
А я так не хотел тебя терять!

Я сочинял стихи, тебе их посвящая,
Не верил я, что ты вот так уйдешь.
А если честно, и сейчас не знаю,
Ты говоришь серьезно или врешь...

Тебе ще змалечку учили
Вірить в Чудо, вірить в Бога.
І все життя тобі казали,
Що в тебе теж свята дорога.

Ти свято вірив в те, що вільний
І сподівався на удачу.
Ти вважав, що все є спільним,
Та в дійсності цього не бачив.

“Ти обраний!”: тобі казали.
І як не дивно, ти повірив.
І до ніг тобі упали
Лише для того, щоб ти вірив.

Вони молилися на тебе,
Гріхи просили їм простить
І, сподівалися, що небо
Захоче їх благословить.

Ти був засліплений бажанням
Допомогти усім на світі,
Та не знав, чи це реально,
Чи можливо це зробити.

Твоя душа, прекрасна й добра
І, по дитячому, наївна,
Не розуміла, що незгодна
З тим, що віра є природна.

Люди самі змогли створити
Те, в що зараз свято вірять,
Щоб за свої гріхи й провини
Їм було кого казнить.