Стрибог – у східних слов’ян був богом вітру, що народився із дихання Рода. Імя його походить від древнього кореня «стрег», що означає «старший», «дядя по татові». Таке значення можна зустріти в «Слові о полку Ігорева», де вітри названі «стрибожими онуками».

Будучи повелителем вітру, Стрибог може викликати або припинити бурю чи будь-яке інше природне явище, пов’язане з вітром.

«Стрибог разом з Перуном керує також громом і блискавкою. Перун і Стрибог – брати. Сам же постійно живе в Окіяні-морі на острові Буяні і щодня створює 77 вітрів, які роздуває на всі боки світла. Вітри ті можуть річки висушити і скрушити ліси темні,» – йдеться в одному із українських міфів.

Вітри, особливо ті, що викликають смерчі, завжди були явищем таємничим. Слов’яни заклинали смерчі, закликали на допомогу Перуна, кидали в них ножі, камені, били палицями. Всі вітри – чи тихі, чи сильні, чи ласкаві – всі вони діти і внуки Стрибога. Імена їх: Посвист, Сиверко, Подага, Опівденик і Опівнічник.   З іншого боку, у слов’ян відома концепція вітру як душі (духу).

У день Стрибога, якщо дотримуватися усіх звичаїв, можна «накликати» сніжну зиму та добрий урожай на другий рік. Для цього потрібно «принести в жертву» вітрові стрічки, крупу, зерно, муку, кашу, хліб, розкидаючи шматки за вітром в полі, і вимолюючи у нього снігу, котрий білою ковдрою накриє ярові посіви і збереже їх для доброго урожаю.