і вона говорила йому — я важу мільйони тонн,
складаюсь із гороскопів та інших небесних знаків.
він відвертався і думав — я ж їй взагалі ніхто.
для чого мені це слухати, навіщо мені це знати.

вона з ним ділилась — знаєш, як часто сниться,
ніби слово не можу зчитати із сотень літер.
він закочував очі — Боже, яка різниця.
я їй не вчитель, не батько, я їй навіть не лікар.

ще вона часом лякала його найгіршим:
я не знаю, хто я сьогодні — чи ця, чи та.
іноді навіть писала для нього вірші.
він вдавав, що читає, та ніколи їх не читав.

він не слухав, але прикидався таки уміло,
а з часом і прикидатися перестав.
і одного дня вона це все зрозуміла
і замовкла, як замовкають старі міста.

ця історія, мабуть, не більше ніж випадковість.
в цьому світі, ви скажете, і не таке бувало.
але він намагався ще довго знайти її голос.
і йому до кінця життя його бракувало.

(с)