"Чорні хлопці", або опришки, з'явилися в околицях Карпат задовго до народження Олекси Довбуша. Не зникли вони й після його смерті. Але в пам'яті народу залишився романтичний образ невловимого, безстрашного і справедливого ватажка Олекси Довбуша.

Народився Олекса Довбуш у селі Печеніжці в 1700 році. У 1850-му році 120-річний житель села Вижнє Жаб'є Шімон, котрий юнаком бачив Довбуша, розповідав, що Олекса був високим, плечистим, темноволосим, краснолицим, рухливим, мав усміхнене обличчя, проникливе око, дзвінкий голос. На ньому була шапка з павиним пір'ям, мазана сорочка, широкий пояс, за ним – два пістолі, порохівниця, капшук на тютюн, торба, на плечі – кріс. Довбуш носив червоні штани і був взутий у постоли. Речі, знайдені у пораненого Олекси (миро, святі дари, хрест, 9 зерен пшениці і т.п.), свідчать, він дотримувався звичаїв і вірувань, характерних для Гуцульщини.

Велика кількість народних оповідань, легенд і пісень, чимало складених, ще за життя Довбуша, свідчать, що ватажок опришків був фізично сильною людиною, жорстокою до ворогів. Проте водночас залишався гуманним. Надзвичайна сміливість і відвага поєднувалися в ньому з правдивою лицарською вдачею. Чуйним залишався до безборонних, немічних. Навіть ворогів не завжди карав.

У ставленні до побратимів Довбуш виявляв велику душевну доброту і благородство. Відібране у панів Довбуш роздавав убогим кріпакам.

Успішна й довготривала боротьба опришків зі шляхтою залежала насамперед від умілої й доброї організації загону, міцного зв'язку з людьми. Це добре розумів Довбуш, тому надзвичайно ретельно підбирав опришків до загону. З новобранцем він завжди мав  попередню розмову. Лише добре вивчивши людину, брав її у загін.

Ватажок не випадково орієнтувався на бідне населення. Люди, позбавлені будь-яких засобів до існування, ставали найстійкішими бійцями, могли переносити всіляки незгоди й труднощі. В опришки йшли люди з різних районів України, Угорщини і Молдавії. Вже у 1739 році з Довбушем активно співпрацюють закарпатці й буковинці. Були в загоні і галичани й українці з Наддніпрянщини. Отже, Олексу Довбуша підтримувало населення з різних місцевостей.

Кількісний склад загону Довбуша часто змінювався від 12 до 43 осіб. Коли збиралося більше, Довбуш "бракував", тобто відбирав найліпших.

про те, як Довбуш перевіряв мужність побратимів розповідають народні перекази. Наприклад, пропонував покласти руку на дубовий пень і, замахнувшись топірцем, вдавав, що хоче відтяти руку. Потрібна була неабияка витримка, щоб не злякатися. Хто відсмикував руку, того Довбуш відганяв. Або інше випробування. Через глибокий і стрімкий яр гірського потоку Довбуш перекидав довгу смереку і пропонував новобранцям перейти по ній на інший бік. Хто сміливо і спритно переходив на протилежний бік яру, Довбуш брав до загону. 

Невелика кількість учасників була вигідною опришкам. Вони мали змогу швидко рухатися, несподівано переноситися з одного місця на інше, легко і надійно переховуватися. Отже сила Довбуша полягала не в кількісному складі загону, а в його бойовому дусі, вмілому оперативному керівництві. Партизанська тактика боротьби – несподіваність, конспіративність і блискавичність – була запорукою успіху. Ця своєрідна опришківська тактика в гірських умовах робила Довбуша невловимим і грізним противником шляхти. З'являючись у різних місцях майже одночасно, загін створював враження колосальної сили. В очах народу опришки були легендарними і непереможними героями.

Опришки Довбуша, як правило, збиралися в загін навесні, коли земля проростала травою, а ліс вкривався густим листям. Місцем збору була стрімка вершина Стіг.

Довбущуки славилися як влучні стрільці з рушниць і пістолів, бездоганно володіли топірцями і ножами – чепеликами.

В загоні панувала сувора дисципліна. влада Довбуша, зокрема під час походів, була необмеженою. Всі доручення ватажка опришки виконували без найменшого заперечення. Напередодні важливих виступів Довбуш обмірковував план операції разом з побратимами, що не один рік билися з ним пліч-о-пліч.

Кожен опришок був добре озброєний. Сам Довбуш носив рушницю, два пістолі, топір, рогатину і палаш. інші були озброєні так само за винятком палаша. Очевидно, палаш був відзнакою влади і належав тільки ватажкові загону.

Одяг опришків був простий і зручний . На голові – чорни й капелюх округлої або стіжкоподібної форми, інколи прикрашений павиним пером і золотими чи срібними бляшками та ґудзиками. Сорочка, так звана мазанка, з грубого полотна домашнього виробу мала чорний колір. Таку сорочку опришок міг носити весь літній сезон.

Сорочку підперезували широким шкіряним поясом, що закривав майже пів грудей і живіт. До пояса прив'язували порохівницю і табакерку з папушами тютюну.  Штани – холошні – були широкі, вовняні або з полотна.  

Через плече перекидали торбу, прикрашену світлими ґудзиками. То були спеціальні торби, виготовлені з козячої чи овечої шкіри, так звані бордюри (?). У них зберігали сир, м'ясо, хліб, сало тощо. 

Взувалися опришки в ходаки і постоли, переплетені ремінними волоками. Взимку одягали короткий кожух або сердак з вовни і шапку з лиса – клепаню. Кожний мав своєрідну накидку – гуглю, або джуглю, подібну до мантії чи довгого плаща, без коміра, переважно білого сукна. Таку гуглю носив і сам ватажок.

Районом діяльності опришків були Карпати. Тут вони заготовляли харчі, зброю, проводили вільний час.

Харчами і зброєю загін забезпечувався різними способами. Для їжі брали вівці і яловиці у пастухів за певну плату. Деколи їх давали самі пастухи. Всюди, де з'являвся Довбуш з опришками, селяни допомагали йому чим могли. вказували, яких панів карати. Шляхта огрожувала селянам різними карами, а вони несли Довбушу харчі і порох, олово, рушниці, робили топірці, переховували опришків і показували ім. зручні підходи до об'єктів нападу.

Там, де загін не міг силою здобути міцний замок чи фортецю, Довбуш вимагав від міської шляхти сплатити контрибуцію у визначенім ним місці. За допомогою такої тактики Довбуш зберігав побратимів. 

Олекса вмів своєчасно уникати небезпеки і ухилятися від розгрому. Це пояснюється тим, що опришки мали чудову мережу розвідників серед селян і чабанів на полонинах. 

З першими приморозками опришки поверталися на гору Стіг і звідти розходилися зимувати. Про своє місце перебування не розказували нікому, навіть рідним. Ніхто не знав і про місце і час збору навесні. 

Сім років шляхті не вдавалося схопити провідника опришків, який щоразу вислизав від переслідувачів. 

23 серпня 1745 року із двома товаришами Довбуш прийшов у Космач, аби з'ясувати, чи відповідають правді чутки, що Степан Дзвінчук нахваляється його вбити, як то наговорила колишня Дзвінчукова теща, ображена тим, що після смерті її дочки Дзвінчук не повернув віно, а мусив це зробити за звичаєвим правом. 

Довбуш намагався зайти у хату Дзвінчука. Спочатку дрючком відважував двері, а далі підпер їх плечем, і коли вони трохи відхилилися, Дзвінчук вистрелив і поранив Довбуша. Від цієї рани він і помер уночі з 23 на 24 серпня 1745 року. 

Внаслідок діяльності Довбуша його ім'я стало символом боротьби і перемог над шляхтою. Пригноблений народ бачив у особі Довбуша свого визволителя й оборонця.

У багатьох селах розповідали, що Довбуш закопав у землю свою рушницю. щороку вона підіймається вгору і наближається до поверхні, але не виходить на світ. Коли ж появиться ця рушниця цілком, то прийде до людей новий ватажок, новий О. Довбуш. 

Ім'ям Олекси Довбуша названа гора в Карпатах, печера на горі Говерла, скеля поблизу Яремчі. Про Довбуша народ склав величезну кількість пісень, переказів, оповідань і легенд. Присвятив йому й орнамент, який називається "добушевий". 

А пісня "Ой попід гай зелененький.." ще й досі співається по всій Україні:

Л. Огнєва

Джерела:

Грабовецький В. "Олекса Довбуш". – Львів: Світ, 1994