Яблука доспіли, яблука червоні! Ми з тобою йдемо стежкою в саду, Ти мене, кохана, приведеш до поля, Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим, І її зірвали радісні уста, — А тепер у серці щось тремтить і грає, Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо, Плугатар у полі ледве маячить… Поцілуй востаннє, обніми востаннє; Вміє розставатись той, хто вмів любить.

У темній гущині її я наздогнав.

Вона, вже лежачи серед пахучих трав,

Руками пружними од мене одбивалась.

Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:

Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,

Мов квітка багряна, до мене простягали

Свій келих, сповнений солодкої знемоги.

Натомлені з біги стрункі та дужі ноги

Біліли мармуром під місяцем німим, —

І тихим голосом, охриплим та чудним,

Вона промовила: "Жорстокий переможче!

Упасти в цім бою для мене найдорожче".

Сніг падав безшелесно й рівно, Туманно танули огні, І дальній дзвін стояв так дивно В незрозумілій тишині.

Ми вдвох ішли й не говорили, Ти вся засніжена була, Сніжинки грали і зоріли Над смутком тихого чола.

І люди млисто пропливали, Щезали й гасли, як у сні, — І ми ішли й мети не знали В вечірній сніжній тишині.

Як солодко в північній тишині Давно прочитані книжки перегортати І знову — з радістю і сумом — зустрічати Все те, що снилося в напівзабутим сні.

Тоді весна по серцю б'є крилом, І давня музика сплітається і тане, І новим променем виблискує в тумані Те, що здавалося напівзабутим сном.

Цвітуть бузки, садок біліє І тихо ронить пелюстки, Напівзабуте знову мріє, Як помах милої руки.

У небі вітер кучерявий Колише теплую блакить, І на землі гойдає трави, І затихає, й знов шумить.

І раптом схоплює на крила Хвилясті співи журавлів, — І давня казка, вічно мила, Зринає крізь хвилястий спів.

Посріблені ліси окуталися тінню, А небосхил горить і віти золотить. Виходжу я на шлях — на смугу ясно синю, — І чудно й дзвінко сніг під валянком скрипить.

У цьому ж лісі я пив самоту осінню, Тут весну цілував під шелест верховіть, Тут літом пропливли ледачі дні незмінні, — Тепер сюди прийшов мороза я зустріть.

Цей вечір, замкнений в холодному спокої, Ясний, докінчений нагадує сонет, Сонет краси гаїв і тиші зимової.

Зі сніжних рим дзвінких його зложив поет, Чий силует на тлі блакиті неземної Для тих, хто молиться, є божий силует.