"...Мне очень паршиво после этой поездки. Как будто увидел свою первую любовь после многих лет разлуки в виде спившейся беззубой вокзальной лярвы". З російських інтернет-коментарів після відвідин України

Ясна річ, що Мережа – не аргумент, там можна знайти безліч різних висловлювань, як у підтримку якоїсь тези, так і проти неї. Але коли говорять про перше кохання, то тут уже мимоволі задумуєшся, бо ж ті почуття для кожного з нас святі.

То що ж саме привело нас до такого стану, коли люди, які колись нас любили, тепер бачать нас такими, як той росіянин?

Наші здобутки

Якщо спробувати проаналізувати українські справи по можливості об'єктивно, доведеться зробити неминучий висновок, що особливими здобутками країна похвалитись не може. Натомість маємо такі "показники", з якими в цивілізований світ нас не впустять навіть при дуже великому нашому бажанні. Бо маємо:

– неадекватно низький загальний рівень життя, стійке зменшення кількості населення;

– постійний витік мізків і активної частини людей, особливо молоді, із країни;

– згасаючу неефективну сировинну економіку, відсутність модернізації існуючих виробництв та інновацій;

– відсутність інвестицій в економіку, витік грошових ресурсів в офшори;

– сплюндроване й покинуте напризволяще село із приниженим фермерством, яке в розвинених країнах є годувальником;

– обезкровлення зародків демократії та парламентаризму;

– низький рівень компетентності діючої влади, і, як наслідок, – відсутність довгострокових та перспективних реформ, підміна таких реформ незначними косметичними процедурами;

– тотальну, де-факто зведену до рангу закону, корупцію;

– небезпечно високу різницю в доходах між бідними та багатими;

– затискання свободи слова, переслідування опозиції;

– контрольовані владою судову систему, Конституційний суд і прокуратуру, зневажання владними структурами законів та правосуддя;

– низьку культуру й мораль правлячого режиму, нехтування ним державною мовою й національною самобутністю.

Коротше кажучи, маємо олігархію при владі. Саме ця обставина і є основною причиною всього вищеозначеного. Розглянемо її трохи детальніше.

Демократія, буржуазія, олігархія

Демократія. На сьогоднішній день кількість функціонуючих демократичних режимів у світі – найбільша за всю історію.

Більше половини населення світу живе в країнах, де періодично проводяться вибори. Народ повсюдно проголошується джерелом політичної влади. Навіть диктатури зазвичай подають свої дії "від імені народу". Вибори, навіть коли вони сфальсифіковані, стали своєрідним ритуалом "легітимізації" влади.

При цьому рівень економічного розвитку сам по собі не дозволяє передбачити, чи встане країна на шлях демократії, і чи буде демократизація успішною.

Становлення демократії, коли населення поділене на протиборчі регіональні, етнічні чи релігійні групи, дається особливо важко. Водночас успішне вирішення цієї проблеми, засноване на компромісах і загальних цінностях, у кінцевому підсумку призводить до стабільних систем, яким політичний плюралізм надає гнучкість і збалансованість, як, наприклад, у США, Індії.

Країни із тривалою історією автократії легко можуть повернутися до автократичних режимів навіть при формально демократичному устрої державної влади.

Вершиною демократії вважається не підпорядкування меншості більшості, а захист інтересів меншості більшістю.

Буржуазія й олігархія. Як і монархія, олігархія втратила свою привабливість як система правління й була дискредитована в основному вже після Першої світової війни. Після Другої світової були розвінчані фашизм і расизм. А після закінчення холодної війни та ж доля спіткала комуністичні режими й латиноамериканські військові диктатури.

Однак це не означає, що в сучасному західному світі відсутнє поняття олігархії. Олігархічні групи користуються певним впливом у Європі й Америці. Звичайно, у різних країнах могутність олігархії далеко не однакова.

Яка ж різниця між "західними" олігархами й нашими? Можливо те, що відбувається тепер в Україні – нормальна річ?

Ні.

Наша ситуація як для розвиненого суспільства – річ не зовсім нормальна. Бо на Заході, де віддавна утвердився буржуазний лад, демократичний капіталізм, відпрацьовані дієві механізми стримувань і противаг – існують також конкретні механізми протидії олігархії. Наприклад, законні системи лобіювання.

У той час як наш лад – суто олігархічний.

Важлива відмінність демократичного капіталізму від олігархічного – у політиці перерозподілу доходів.

У "них" через систему прогресивних податків, а також податків на власність, держава перерозподіляє доходи від багатих до бідних. Наша ж держава, ставленик олігархату й сумлінний виконавець його волі, перекачує гроші від бідних до багатих.

На цивілізованому Заході століттями відшліфовувались відносини між соціумами та класами, і продовжують шліфуватись й тепер. Розвинені країни тому "розвинені", що вони розвивались. Там були відпрацьовані механізми внутрішньої регуляції інтересів, які допомогли сформувати громадянське суспільство, утвердити правову державу.

Україна благополучно минула таку важливу стадію історичного розвитку, на якій формуються цивілізаційні інститути. Але ж еволюцію не обманеш.

Зробити стрибок через період розвитку – це не через недопалок переступити. Тут потрібні чіткі розрахунки, глибоке розуміння ситуації та точний облік своїх можливостей. Надалі – виразна програма, постійний моніторинг процесу, адекватна реакція на виклики часу й дієва координація всіх сил і засобів. І навіть у такому випадку ніхто не дасть гарантії, що заплановане буде повністю виконане.

Зайве говорити, що в нас нічого такого не тільки не було зроблено, але такий варіант розвитку навіть не ставився на порядок денний.

Ну й, ясна річ, тепер нічого дивуватись тому нескінченному болоту, яке невідомо звідки з'явилося на самому початку нашого шляху до процвітання.

"Скажіть, яке суспільство ми збираємося будувати, і я його буду будувати", – просив Леонід Кучма ще в 1992 році. Бідний партійний функціонер, чи хоч тепер він знає відповідь на те своє розпачливе прохання?..

Як відомо, між поняттями "буржуазія" і "олігархія" існує значна різниця.

Загальна тенденція усталеної буржуазної системи така, що на відміну від олігархії, буржуазія, приблизний аналог середнього класу – не зацікавлена у використанні влади для пригноблення інших соціальних груп. Адже це може призвести до нехтування принципами верховенства законів, що суперечить головному інтересу буржуазії. Бо для підприємця, не наближеного до влади, будь-який відступ від єдиних правил гри веде до втрати доходів.

Доведено практикою багатьох країн, що в умовах правової держави наймані працівники отримують можливість законно боротися з буржуазією за розширення своїх прав.

При олігархії робити це надзвичайно важко, оскільки для придушення протестів вона задіює всі державні сили на чолі з горезвісним адмінресурсом.

В Україні права дрібних і середніх власників так слабо захищені саме тому, що при владі знаходиться їхній конкурент – олігархія, для якої середній клас є реальним суперником. У такому безсилому стані дрібні підприємці й власники ні для кого ніякої загрози не представляють. І, звичайно, не є буржуазією.

Суспільство приречене залишатися слабким і піддатливим до насильства весь час знаходження олігархії при владі.

У минулому сторіччі деякі держави наздоганяючої економіки насаджували й вирощували буржуазію свідомо й цілеспрямовано. Кінцевий результат цих перетворень був один: правова держава, у якій закон єдиний для всіх.

У нас ніякі буржуазні перетворення не проводилися ніколи – ні "знизу", ні "зверху". У цьому – головна причина як нашої відсталості, так і нездатності побудувати сучасну демократію.

І коли в нас до цих пір не з'явився повноцінний середній клас, то нема кому й впроваджувати в основи державного ладу такий важливий принцип, як рівність усіх перед законом.

За деякими ознаками заробляння грошей олігархія схожа на буржуазію. Але тільки зовні. Олігархія заробляє в основному за рахунок привілеїв, які їй дає влада. І ці доходи в кількісному вимірі значно більші від помірних "чесних" грошей рядових буржуа.

Тому буржуазія зацікавлена в розвитку й модернізації своїх виробництв для більшого та стабільного прибутку. А олігархії, яка й так отримує величезні бариші, розвиток їхніх виробництв ні до чого.

Тому буржуазії потрібен закон, а олігархії – можливість обходити його.

Олігархія за своєю природою системно корумпує державу, створюючи підґрунтя для авторитарного правління. Верховенство закону відсутнє, оскільки можновладці мають майже необмежені можливості формувати й постійно змінювати закони "під себе".

У таких умовах вибори постійно фальсифікуються, а демократія вироджується у фікцію.

Від ВР до сільради інтереси олігархії представлені там або самими олігархами, або їхніми довіреними особами. Процес лобіювання має тільки одну форму: підкуп депутатів із боку олігархічних структур. Це не лише позначається на якості законодавчої діяльності, а й дискредитує діючу систему парламентаризму.

Економічна політика держави перетворюється на процес переводу виробничих потужностей, нерухомості та ресурсів – у приватну олігархічну власність.

Якщо при цьому виникають економічні проблеми, то держава вирішує їх найпримітивнішим методом: перекладанням цих проблем на плечі громадян, через регулярне підвищення цін та тарифів на комунальні послуги.

Маскуються ці шахрайські дії гаслами про нібито необхідність проведення "непопулярних" реформ.

Такі "реформи" ми вимушені відчувати на собі вже майже два десятки років. І все це – при падінні рівня і якості життя.

Тому не дивно, що в рейтингу якості життя, який щорічно складає ірландський журнал International Living, Україна опустилася з 68 на 73-е місце, і знаходиться тепер між такими "розвиненими" державами, як Намібія (72) та Ботсвана (74).

Андрій Прилоус, спеціально для УП http://www.pravda.com.ua/articles/2011/02/28/5970025/