Тебе ще змалечку учили
Вірить в Чудо, вірить в Бога.
І все життя тобі казали,
Що в тебе теж свята дорога.

Ти свято вірив в те, що вільний
І сподівався на удачу.
Ти вважав, що все є спільним,
Та в дійсності цього не бачив.

“Ти обраний!”: тобі казали.
І як не дивно, ти повірив.
І до ніг тобі упали
Лише для того, щоб ти вірив.

Вони молилися на тебе,
Гріхи просили їм простить
І, сподівалися, що небо
Захоче їх благословить.

Ти був засліплений бажанням
Допомогти усім на світі,
Та не знав, чи це реально,
Чи можливо це зробити.

Твоя душа, прекрасна й добра
І, по дитячому, наївна,
Не розуміла, що незгодна
З тим, що віра є природна.

Люди самі змогли створити
Те, в що зараз свято вірять,
Щоб за свої гріхи й провини
Їм було кого казнить.

Кохання приходить під ранок,
Посміхаючись сонцем тобі у вікно.
Кохання полюбляє світанок,
П'янкий і солодкий, як добре вино.

Кохання не змушує тебе йти,
Воно лише вказує шлях.
Кохання не пише романтичні листи,
Не лишає помаду на твоїх вустах.

Воно дарує тобі лише мить,
Аби ти обрав собі мрію,
Часом, змушує серце боліть,
Та завжди залишає надію.

Кохання зникає під ранок,
Посміхаючись тихо тобі у вікно,
Кохання полюбляє світанок,
Та не тих, кому всеодно.

З мого життя ти зникла лиш на мить,
А я вже відчуваю як серденько сумує.
Як рветься із грудей і до небес летить
Із щирою надією, що твоє відчує.

Ти зникла на хвилину з поля зору,
Як зникає сонце, ховаючись за хмари.
Я розумію, що повернешся ти скоро,
Та не можу дочекатися появи!

З мого життя ти зникла лиш на мить,
Та, ніби, рік минув, мені здається.
Тебе нагадує той вітер, що летить,
Тебе нагадує те сонце, що сміється…

Здається, забагато наді мною неба,
Занадто часто я дивлюсь на зорі.
Заплющу очі – згадую про тебе
І відпустити все не вистачає волі…

Усі емоції вкладаю у вірші,
У них пишу усе, що відчуваю.
І все, що зараз в мене на душі –
Це страх, що я тебе втрачаю…

Я розумію, що не все так просто,
Ти досі озираєшся назад.
Для тебе то все дуже є серйозно,
Та пам'ять, часом, найстрашніший кат.

Буває так, що хочеться кричати,
А інколи, замовкнути на вік.
Дозволь мені твій біль забрати
І витерти сльозу з твоїх повік…

Як дивно, що не можу виразить словами,
Всього, що зараз маю на душі…
Чому усе, що зараз є між нами,
То лиш мої невизнані вірші?..

Нічого не варті три звичних слова
Скільки їх не повторюй знову і знову.
Лиш пустий набір букв із алфавіту,
Лише набір букв на якійсь із мов світу.

Коли то для тебе лише декілька слів,
Коли за ними немає давно почуттів
І, коли нема сенсу щоб їх повторити
Знай, ти забув, що значить "любити"!

Ти забув, чого варті ніжність і ласка,
Пусті є для тебе "пробач" і "будь-ласка".
Щоранку цілуєш і кажеш "кохаю",
А насправді нічого вже не відчуваєш.

Та часом замислишся все ж на хвилинку,
Коли сидиш сам в пустому будинку.
Про те, чи вартим було прожите життя,
Як здавалось тобі "того" почуття?

І це саме те, чого не розкажеш,
Що сховаєш десь глибоко у самому собі.
І знову, як завжди, "кохаю" ти скажеш,
Посміхнешся і ніжно обіймеш її.

Она смеялась, но была столь непреклонна,
Всегда прекрасна, о, мой Бог – Мадонна!
Ее улыбка ранила и воскрешала,
Но, жаль, она об этом так и не узнала…

Мы расставались с ней по-дружески, смеясь,
Как будто, это было в пятый раз.
Немного грусти, нежности, признаний
И восемьдесят дней воспоминаний…

И, вроде бы, так просто уходила,
Но для меня, не человек – Богиня!
Словно на икону, я смотрел ей в след
И, на мгновенье, замер белый свет.

И видит Бог, нет ангела прелестней,
Нет тайны столь же неизвестной,
Чем та, о ком сейчас пишу,
Которой восхищаюсь и дышу…

Последний поезд, последний перон
И взгляд одинокий сквозь стекло запотевшее.
Кому-то приснится нереальный, пугающий сон,
Но, проснувшись, забудет прошедшее.

На мокром асфальте свет фонарей,
Человек одинокий под старым зонтом.
Луна опускает печальную тень
И лишь кто-то вздохнет в темноте за окном.

Тронется поезд, исчезнет во тьму,
На пирон кто-то выбежит с криком отчаянным.
Опоздает на поезд, как на судьбу,
На жизнь опоздает нечаянно.

Ветер с места рванет, закружится листва,
Печальный гудок растворится во мгле.
С неба на миг исчезнет луна
И я забуду на миг о тебе.

Осень уходит, теряется в прошлом,
Прошедшие дни исчезают. Вчера
Кто-то увидел жизнь слишком сложной,
Как осени прошлой мои вечера...

Ти спогадом лишилася в моєму серці,
Ти назавжди залишилася в зорях,
Для мене ти довіку у нічному небі,
У ньому ти завжди зі мною поряд.

Пробач за краплі егоїзму у моїх словах,
Пробач за те, що мріяв буть з тобою,
За те, що бачив тебе в своїх снах,
За те, що ніжно називав Весною.

В твоїх очах побачив, мабуть, більше,
Ніж встиг пізнати за своє життя.
І в твою посмішку я закохавсь сильніше,
Ніж уявить собі могла моя душа.

Ти спогад про весняні теплі дні,
Я згадую тебе, коли дивлюся в небо.
І дивлячись на місяць уночі,
Тоді я також згадую про тебе…

Все неймовірне, що я досі знав,
Єдине, в що я міг би закохатись,
Ти все, що називають словом "ідеал",
Єдине, з чим ніколи не хотів прощатись...