http://www.youtube.com/watch?v=i91ggyj-y80&feature=player_embedded#!

У Кросні, в Музеї ремесла триває лемківська виставка. Натиснете на це посилання і зможете там віртуально побувати. http://www.youtube.com/watch?v=grc7kzEKATU&feature=player_embedded

Виступ ансамблю "Кичера" http://lemkowyna.net/index.php?option=com_akogallery&Itemid=26&func=detail&id=3815

Відео на польській мові. Це телепередача польського ТБ про... національні страви. Ведучий мандрує і знайомиться з кухнею цього краю. Попри це розповідає і про культуру щось... Дещо є і про Вархола...http://www.tvp.pl/styl-zycia/kuchnia/maklowicz-w-podrozy/wideo/podroz-18-slowacja-na-wschod-68/2754191

Акварелі Никифора http://www.facebook.com/album.php?aid=75453&id=51845207594

Стаття в Івано-Франківській газеті "Галицький кореспондент" про цікавий прецендент: конфлікт між родиною репресованих та вивезених з одної сторони та родиною депортованих з Польщі --- з іншої сторони. З хати виселили "бандерівців", яких відправили у Сибір і вселили насильно привезених із Закерзоння. Минуло понад 60 років... Кому сьогодні має належати хата і земельна ділянка? Хто правий, а хто --- ні? Випадок  виявив відсутність правових актів з даного питання. http://gk-press.if.ua/node/3908

що йому запам'яталися, решта була ви­падковим набором літер.

Що було далі?

...Чим більше спостерігав Роман Турин за вуличним малярем, тим біль­ше дивувався. Винятковій інтуїції ху­дожника, вдало дібраним кольорам, майстерно збудованій композиції. А також сміливості, експресії, творчому переосмисленню дійсності. Але було й те, чого не висловиш словами, і воно так вабило, так затягувало в Никифоровий світ.

Вирішено. Це мають побачити у Львові його друзі, зрештою, це мають побачити всі. Лише пояснити, лише сказати на відкритті виставки, що це — інше мистецтво. І Никифора сприймуть, приймуть, полюблять. Втім, мо­же, продадуться роботи, і це хоч тро­хи підтримає матеріально митця. А потім — Париж. Це не консервативна Галичина, там одразу зрозуміють, яку перлину він відкрив.

І справді, того ж 1932 року після виставки у Львові Роман Турин привіз Никифорові картини у Париж, де мис­тецтвознавці гідно оцінили самобут­ньою художника. Там роботи експонувалися на вернісажі «Паризької Україн­ської групи» у галереї Леона Марселя.

Утверджен­ня Никифора у світі як само­бутнього мит­ця — третє, що зробив Ту­рин для Епіфана Дровняка. Спершу він по­турбувався про хліб насущний (і потім завжди матеріально підтримував художника), а також про дах над голо­вою. Турин за­безпечив Никифору харчування у пансі­онаті, знайшов йому скромне помешкання. Друге, що зро­бив — купив для вуличного маляра щонай­кращі фарби, пензлі, папір. Потім він сам неодноразово купував твори Никифора.

Роман Ту­рин ще й ви­разно «тик­нув пальцем» на Никифо­ра знайомим художни­кам та мистецтвознавцям. Так з'явили­ся перші пу­блікації у культурно-мистецьких часописах. Зрештою, львів'янин просто «заразив» багатьох митців і своїх дру­зів Никифором. На сьогодні ця «хво­роба» поширилася настільки, що про Никифора з Криниці написано ду­же багато книг, знято документаль­ні і навіть художні стрічки. У Крини­ці минулого року постав пам'ятник художнику. А цього року завдяки ме­ценатству німецького лемка Михай­ла Мартовича (лікаря і колекціоне­ра картин Никифора) і лептам львів­ських художників виріс чудовий пам'ятник в самому центрі Львова. Під час презентації у промовах ішло­ся про те, що Никифор таки, здаєть­ся, був і у Львові — на відкритті своєї виставки.

У Криниці у колишній віллі «Романівка» (Romanowka) понад десять років тому відкрито музей Епіфанія Дровняка. Окрім творів Никифора, тут пред­ставлені виразні, вражаючі фото ху­дожника за роботою чи просто на ву­лиці. У одній з вітрин експонуються особисті речі, валіза-етюдник, вбогі фарби і витерті пензлі митця.

Криниця і сьогодні дуже відомий курорт, а також розкішне місце для проведення всіляких семінарів та фо­румів. Але для багатьох вона прикмет­на саме тим, що там жив і творив ЕпіфанійДровняк

Як слава знайшла Никифора,

але не впіймала

Після другої світової війни Епіфаній Дровняк, як і всі лемки Польщі, був приречений на депортацію. Хто не виїхав в Україну, того пізніше виселили на північ або схід Польщі. Никифора серед них. Він тричі, хво­рий і голодний, пішки повертався у Криницю.

Наприкінці 1940-х в Польщі було вдруге «відкрито» Никифора. Експо­нувалися його роботи. Але все це за­вдяки ентузіазму польських художни­ків. Аж коли картини Никифора побу­вали у багатьох країнах світу і одер­жали дуже високу оцінку фахівців і публіки, коли до Никифора стали в чергу журналісти, на митця звернула увагу держава.

Тоді, в 1960-х роках, то вже був літ­ній виснажений чоловік. Слава не змі­нила Никифора. Єдине, що завдяки їй художнику виділили помешкання, на­дали все, що потрібно для життя. На­томість Никифор, що завжди спав на підлозі, продовжував так спати і у власній квартирі. До останніх своїх днів питався: «А де є маляр Турин? Чо­му не приходить?» А маляр Турин і да­лі жив у Львові — тобто вже за кордо­ном. Викладав у художній школі і тужив за своїм криницьким другом. Він (вже вкотре) зібрав своїх товаришів-художників та постановив зорганізу­вати виставку Никифора — у Львові і Києві.

На початку жовтня 1968 року в Ки­єві дійсно відкрилася така виставка. Вона мала величезний успіх. Але са­ме в час свого київського тріумфу (10 жовтня) Никифор покинув цей світ і відійшов у кращий. («Карпати. Туризм. Відпочинок.», № 5(11) жовтень-листопад 2006)

Оскільки малий Епіфан спілкував­ся здебільшого із глухонімою мамою, то так і не навчився розмовляти як слід. Правда, пізніше, коли Роман Ту­рин потоваришував з Епіфаном Дров-няком, побачив, що, хоч той і неви­разно говорить, з ним цілком можна порозумітися.

Поступово у львівського художника вималювалася уся невесела картина життя Дровняка, або, як його здебільшого називали, Никифора. Поважні криничани вважали його, як тепер кажуть, бомжем, великим диваком (а про­стіше — трохи вар'ятом) і загалом недостойним уваги об'єктом. Курортни­ки, окрім того, мали Никифора за ціка­ву прикмету Криниці, — але не більше. Якщо вони і купували його малюнки, то лише з милосердя. Тим часом сам Епіфан уявляв собі, що він працює пе­редусім «на туристів», малюючи їм на пам'ятку краєвиди Криниці та інші чу­дові картини. А як було насправді?

Світ Никифора

Насправді Никифор малював не для курортників і навіть не для себе. Він малював, бо ніяк не міг не ма­лювати. Це було єдиною ціллю його життя і, зрештою, самим життям. Своє покликання усвідомив досить рано і ніколи від нього не відступав. За гріх вважав прожити день, нічого не на­малювавши. Тому щодня, у будь-яку погоду зі своїм убогим малярським причандаллям розкладався просто неба — чи перед Курортним будин­ком, чи біля Нових Мінеральних Ку­палень — і малював, малював, малю­вав... Але лише те, що, на його думку, було достойним зображення (взагалі Никифор дуже серйозно ставився до своєї праці, а себе вважав за серйоз­ного художника). Отже, найчастіше то були краєвиди, здебільшого з будинками або із залізницею, інтер'є­ри (військова комендатура, кухня у пансіонаті, костел, цісарський па­лац), автопортрети і навіть декілька актів (малюнків оголеного жіночого тіла), Зображаючи навколишню ре­альність, художник вносив необхід­ні, з його точки зору, доповнення та зміни. Власне тому багатоповерхові будівлі на Никифорових малюнках виглядають доволі сюрреалістично. Звідусюди стирчать величезні, як на дитячих малюнках, флюгери, шпилі та прапори, а з коминів іде дим, на­че з паровоза, що надає статичним об'єктам неабиякої динаміки.

Окрім архітектури, ще однією «ві­чною темою» була залізниця. Сіль­ські краєвиди із маленькою станцією і «патронташем» колії або великі місь­кі вокзали, Никифор любив залізни­цю у всіх проявах, не раз досить да­леко мандрував поїздом. Звичайно ж, зайцем.

Ключем до розуміння творчос­ті та самої особи художника є його дуже незвичайні автопортрети. Час­то стосовно того чи іншого митця застосовують фразу «він малює свій власний світ». Але ця банальна фраза дуже точно передає ситуацію з Никифором. Криницький маляр, зневаже­ний світом, відкинутий світом, зре­штою, відрізаний від світу неможли­вістю повноцінного спілкування, ма­лював собі свій, кращий світ. Тут він був господарем, він знав, як має бути — і сміливо виправляв не лише вули­ці, будинки, людей, а й... себе самого. Це була своєрідна компенсація за все, що не додала здібному хлопцеві жорстока доля. Никифор на автопортретах — це аж ніяк не жебрак. Це елегантно одяг­нутий пан, вчитель, священик, єпис­коп або й один із святих на іконі. Але найчастіше — художник в ошатному одязі, з «мистецьким» бантом замість краватки, в дорогому костюмі, паль­то, капелюсі... З етюдником в руці або коло мольберта. Одна з акварелей зображає бенкет художників, як йо­го собі уявляв лемківський Піросмані. Тут згадується один відомий фільм про грузинського митця. Головний герой стрічки усе життя мріяв збуду­вати собі дім на горі, де би збиралися художники, пили чай і говорили про мистецтво... Мабуть, Никифор мав та­ку ж нав'язливу візію. У залі, схожо­му на готичний костел чи замок, уро­чисто сидять за великим столом ху­дожники. У центрі — чоловік у єпис­копському одязі, перед ним — свічки та хрест. Скоріше всього, це ще один з автопортретів. Никифор закликав на гостину всіх художників, які радо прийняли запрошення свого колеги і брата.

Закінчивши малюнок, митець за­звичай і підписував його на лицевій сто­роні, а на звороті ставив печатку, що зображала самого художника. І щойно тоді вважав свою працю завершеною. Але найцікавіше, що наш герой був не­письменним, отож окрім окремих слів, що йому запам'яталися, решта була ви­падковим набором літер.

Казкова і реальна Никифорова Криниця

Дорогою до Кракова — польської туристичної Мекки — український мандрівник може заїхати в містечко Криниця Малопольського воєводства. Це не лише відомий бальнеологічний та гірськолижний курорт. Про Криницю знають в усьому світі завдяки геніальному художнику-примітивісту Никифору, чий музей вартує відвідати кожному гостеві містечка. Адже життя митця, про яке розповідають тутешні експонати, не менш дивовижне, ніж його картини.

Наївність і геніальність — речі сумісні

Здається, ніхто, з наших художників не сягнув тої слави, яку за життя мав Никифор із Криниці. Лише в Парижі його акваре­лі виставлялися 14 разів і щоразу мали ве­личезний успіх. Напевне, найбільшим шо­ком це було для мешканців самої Криниці, їм важко було уявити цього жебрака, без­хатька, дивака, містечкове посміховисько як всесвітньо відомого художника.

Але ще і сьогодні багато людей не розу­міють і не сприймають примітивізму; або, як точніше кажуть, «наївного мистецтва». Тим часом Руссо, Піросмані, Генераліч, а також багато українців, як-от Марія Примаченко, вважаються видатними у своїй «номінації». Таїна притягальності «наївного мистецтва» у щирості, безпосередності, а то й дитячості митця-самоука, якому невідомий академізм, однаково, як і формалізм, байдужість, ци­нізм... Це однозначно мистецтво. Але — інак­ше. Одним з найвідоміших наївних малярів був власне Никифор (1895-1968 роки).

Зустріч у Криниці

Основне місце дії — містечко Крини­ця (Малопольське воєводство, повіт Новий Санч). Воно дуже схоже на інші прикарпат­ські містечка: Моршин, Трускавець або ж Яремче. Першу письмову згадку про це лем­ківське село маємо з 1547 року. І.вже тоді Криниця була відома своїми мінеральними джерелами. Хоч перший будиночок для охо­чих тут лікуватися спорудили у 1793 році, а перші купальні — ще через 14 років, бурхли­вий розвиток курорту7 почався щойно у дру­гій половині XIX століття. Цьому сприяли і і лагідний клімат, і мальовничі гірські краєвиди, і шалена реклама. Зрештою Крини­ця «роздвоюється» на лемківське (ду­же свідоме й культурне) Криницю-село і польське суто курортне Криницю-містечко.

Отож уявіть собі її у 30-ті роки XX століття. Вулицями прогулюється не­спішне курортне панство. Хто приїхав таки лікуватися, хто — з нудьги, хто — задля курортних романів. Скажімо, у тому ж таки 1939 році містечко від­відали 32 тисячі курортників. Але по­вернемося трохи назад, у рік 1932-й. Ось вулицею іде високий стрункий і красивий джентльмен. Яка постава! Які благородні манери! Просто-та­ки англійський аристократ. Це Роман Турин, адміністратор пансіонатів. «За сумісництвом» — ще й відомий львів­ський художник.

Те, що він побачив перед собою, немало здивувало пана Турина. На підмурівку сидів якийсь жебрак і ...ма­лював. Той чоловік виглядав наче на­вмисне дібраною яскравою проти­лежністю до високого джентльмена в елегантному костюмі. Вуличний ма­ляр був якраз невисоким, на собі мав справжнє лахміття. Увесь його вигляд свідчив про крайню упослідженість, жорстоку долю і щоденну боротьбу за кусень хліба. Таким же жалюгідним було і мистецьке спорядження незна­йомця: «недогризки» олівців, обгорт­ковий папір, найдешевші (і майже змальовані) акварельки...

Глянувши на малюнок жебрака, Роман Турин помітив те, чого дотепер ніхто не помічав: чоловік, що сидить перед ним, великий і самобутній ху­дожник. Власне він, Роман Турин, зго­дом відкрив світові Никифора, як Колумб — Америку.

Скоро адміністратор курорту ді­знався, що отой жебрак — син, певне, найнещаснішої в Криниці жінки Євдокії Дровняк. Ця глухоніма селян­ка не мала геть-таки нічого, зокрема і власного кута. Найчастіше перебива­лася тим, що мила у пансіонатах під­логу. А якщо не знаходила праці у Кри­ниці, мандрувала довколишніми села­ми. За собою завжди вела сина Епіфана. Хто був його батьком, досьогодні залишилося таємницею...

Оскільки малий Епіфан спілкував­ся здебільшого із глухонімою мамою, то так і не навчився 

Історія лемків — історія багатьох малих етнічних спільнот. Їх протягом століть утискали могутніші сусіди. Але сорокові роки ХХ століття взагалі заледве не поставили в житті цього етносу велику крапку. В 1944 році понад 200 тисяч лемків не просто депортували з рідної землі, а дрібками розкидали, розсіяли по всій Україні, щоб якнайшвидше асимілювати. У 1947 році польський уряд продовжив справу Сталіна, але вже на своїй території. Ще 140 тисяч лемків було розкидано (по дві родини на село) північним заходом Польщі. Чехословацький уряд вирішив учинити інакше: асимілювати лемків «на місцях», поступово перетворюючи їх на словаків, бо країна маленька — депортувати нікуди. Що ж, тут безвідмовно спрацював принцип «розділяй і владарюй». Саме геополітичне положення надто вже «міжкордонне»: 48 відсотків Лемківщини знаходиться в Польщі, 41 відсоток — у Словаччині й 11 відсотків — в Україні. Та сьогодні всі ці три частини об’єднуються для співпраці, збереженнязникаючої мови, культури, відновлення пам’яток історії, культури, архітектури. Творяться лемківські товариства, як-от Всеукраїнське товариство «Лемківщина», яке вже всьоме організувало фестиваль у Монастириську. Багато що відновити неможливо. Але лемківські ентузіасти збирають вцілілі крихти скарбів народної культури, фіксують, консервують все для прийдешніх поколінь. Тому лемківські культурні акції — не просто розвага, зустріч з давніми піснями чи обрядами. Наче казкове затонуле місто, що раз на рік піднімається із дна моря, Лемківщина — по суті, зниклий край — піднімається та постає в усій красі перед тими, хто хоче її пізнати. Назад у майбутнє

Є ще одна особливість лемківських свят. Це завжди (а може, й передусім) місце зустрічі. Концерт концертом, вистава виставою, пісні піснями, але головне — побачитися й поговорити з розкиданими по всіх усюдах односельцями, родичами, друзями та знайомими. Депортація розділила родини й села, і це особливо болісно діткнуло лемків, для яких спільнота, громада, гурт означає дуже багато. Лемки — землероби і мандрівники. Колись вони фірманили по всій Європі, потім їздили на заробітки за океан. Але водночас понад усе цінували малу батьківщину і завжди поверталися у свою сільську громаду, з якою були пов’язані міцною сув’яззю. Без неї себе не мислили. Дуже любили лемки приймати гостей, ходити в гості. Після повернення з будь-якої подорожі зазвичай у себе в хаті мандрівники влаштовували «прес-конференцію» для цілого села. Після «офіційної» інформації лемки — чудові оповідачі — поступово переходили до різних дотепів, історій та курйозів у стилі барона Мюнхгаузена. Любили спілкуватись, оповідати і слухати, особливо довгими зимовими вечорами. Такі зустрічі були важливим компонентом життя лемків. От і тепер вони, зустрівшись, не можуть наговоритися. Бо ж питають не лише про найближчих — питають співрозмовника, як маються (поіменно !) цілі села, роди й родини, численні знайомі по всьому світу. А ще на лемківських фестивалях всі легко знайомляться. І надовго. Скажімо, на найбільшому такому заході, фестивалі у Ждині (Польща), багато гостей не тільки перезнайомились, але й згодом одружилися...

Монастириськ не випадково став центром проведення фольклорного свята. Це одне з місць компактного проживання лемківських переселенців, а отже, і невеличкий центр лемківської культури. Гордість містечка — створений ентузіастами народний Музей лемківської культури і, звичайно, фестиваль, що збирає до 80 мистецьких гуртів та п’ять-сім тисяч (а цьогоріч було більше) глядачів. Притягальністю фестиваль завдячує й гарно дібраному місцю: похила лісова галявина так нагадує краєвиди Лемківщини.

Того, хто хоч раз побував на лемківському фольклорному святі, знову і знову буде тягнути на ці імпрези. Радимо поїхати чи на український «окраєць» Лемківщини, що на Закарпатті, чи ж далі у Західні Карпати — на північні схили, що у Польщі, або на південні, що у Словаччині. Не має значення, які двері ви відчините. Бо з якого боку б не увійшли — відкриєте для себе новий незвіданий світ, котрий, виявляється, існував так близько.