Замість вступу – наведу рядки безсмертного Шевченка:
"Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди. Повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли…"
Люди в нашій країні ще не подуріли… Ну не всі, точно.
Але окремі письменники…
Але ті, хто вручає премії…
Зокрема ті, що зробили книгу "Село не люди" лауреатом "Коронації слова"…
Вони таки точно. Чокнуті.
Все почалося просто і буденно - я шукав, що б таке почитати. Тинявся від стелажа до стелажа в книгарні, хотілося щось таке, щоб і не дуже дорого, і вкрай цікаво. Я довго вагався, нерішуче
переминався із ноги на ногу, як на першому побаченні, і спокусився нарешті - на українську мову та надпис "лауреат конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс "Коронація слова 2007. Друга премія".
Купив.
Люко Дашвар. "Село не люди"
Між іншим – "лауреат" – це "звання, яке присвоюється за видатні заслуги в громадській діяльності,
в галузі науки, мистецтва, літератури". Так каже словник "Словопедія".
Купив, бл… .
Отож, почав читати.
В очікуванні "видатних заслуг".
І переді мною розгорнулася дивовижна палітра хворобливої фантазії авторки (Люко Дашвар – це жінка, справжнє ім'я Ірина Миколаївна Чернова; народилася 2 травня 1954, у Херсоні. Там, здається, і працює)…
Далі прошу дітей до 18-ти не читати, з етичних міркувань.
Як вам початок книги – де на першій сторінці головна героїня книги - 13-річна "малолєтка" Катерина… вона… вона… Хм, напишу культурно – займається оральним сексом із другом свого
батька. Йому поза тридцять. Причому авторка чітко дає зрозуміти, що головна героїня книги довела справу до кінця, і - все "прийняла". Ну, знаєте, як у порно-фільмах? Я б написав все чіткіше – не хочу бути звинуваченим у вульгарності…
Скажіть - це тільки мене дивує такий хід подій в книзі?! Прямо з самого початку? За це дають премії?!
Далі знаєте що сталося? Вона його полюбила дико просто. І він її теж. Вирішив навіть піти від жінки та сина (старшого на рік від нової пасії). Що то значить – молода дівка для старого розпусника! Це мабуть так завжди в житті стається – після першого "оралу" – любов до гроба? Підкажіть, хто в курсі сучасних вподобань молоді?
Йдемо далі темними закутками свідомості Люко Дашвар. І бачимо – двоє хлопців (віком років 14), прагнучи вразити такого ж віку дівчат (Катерину та її подругу) – вирішили … … залити собі в статеві органи розтоплений парафін. Якусь вони там інструкцію надибали, біс його зна, я так розумію – парафін потім застигає – і мабуть підтримує ерекцію, чи що - важко зрозуміти сексуальні фантазії авторки, а ще важче – як це технологічно можливо. Лиш Люко Дашвар знає. І от – вони це роблять, і ця вся процедура для них закінчилася дико і тупо – одного врятували лікарі, але став імпотентом,
інший … помер. Хтось мені пояснить – нафіга писати такі книги? І як така книга може стати "лауреатом"?
Та ця смерть на сторінках книги лиш розпочала вакханалію подальших кошмарів. Далі шановна Люко Дашвар мочила всіх направо й наліво, та ще й село спалили під три чорти – гулять так гулять, папір все стерпить, головне побільше кровяри і "еротіків"! І пішло-поїхало!
Чоловік, котрий на першій сторінці так приємно провів час із головною героїнею – обгорів на пожежі, і тоже тупо вмер. Сільський бізнесмен вбиває свого напарника по темних справах, просто каменюкою по башці дав, та й усіх ділов. Селяни раптово вирішили, що головна героїня – хвойда, і подумали, що її за це теж можна "замочити". Але тут, мабуть, Люко Дашвар схаменулася, і зрозуміла – якщо вб’є головну персону – то книгу тре закінчувати. Ну про що ж тоді писати-то?! Тому смерть оминула Катерину на сторінках роману. Вона (Катерина) просто втікає вночі з села, їде попутками в Київ, по дорозі, її звісно ж, хочуть зґвалтувати далекобійники, та якось пронесло… Навіть дивно що пронесло, авторка дала тут маху… Тим часом село героїні – спалено, а на попелищі помирає стара бабулька. Її ще трішки погризли здичавілі собаки (вже по смерті) – ну, так, не сильно. Але потім авторка гуманно її ховає (хоронить), правда, не лежачи, а сидячи. Бо
не було часу копати більшу яму. І щоб покінчити із тим селом – "умерщвляє" батьків головної героїні. Все відбувається банально, як продаж пиріжків на автовокзалі, і буквально в три речення. Чоловік закривав заслонку в пічці, закрив надто сильно – і вуаля! До ранку він та його дружина задихнулися чадним газом. Були люди – нема людей. Але настільки швидко "замочити" двох персонажів – це мабуть, рекорд України. І головне – ніщо не віщувало біди))). А бодай би його…
Після цього Люко Дашвар повертається до подій у Києві, заганяє там собаку героїні під колеса авто – і втомлена, але задоволена – вирішує, що на цю книгу смертей вже досить. Героїня повертається в село, і стає ясновидицею. Спілкується із всіма померлими родичами та сусідами. Власне, на тому і кінець книги.
За що ж тут "лауреатство"? За банальні смерті персонажів? Чи за пікантні сценки, типу "татко на мамці, а мамка вже й заснула, а він все не вгомониться, чортяка…"?! Чи за другорядну сюжетну лінію – там молода жінка спить із сільським впливовим "бізнесменом" із меркантильних інтересів. Спить, але періодично – як це буває в таких випадках – вагітніє від нього. Аборти робить сама, "на дому", Люко Дашвар яскраво зве цей процес "вишкрябуванням із себе нащадків". Як вам таке?! Як вам така книга – "лауреат конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс "Коронація слова 2007"?! Друга премія… бодай би його… Може, краще б вона згоріла ще рукописом? Я думаю – в нашому теперішньому світі вдосталь ідіотизму, біди, болота та напівбожевільних збоченців. Якщо ще й в книгах про таке читати… Самому можна чокнутися. Ну чому вчить цей твір? В мене окрім відчуття якоїсь бридкої мерзоти – більше мало що залишилося на згадку. Ну так, там в кінці одного мудака типу покарали – він спочатку всіх обкрутив довкола пальця, а потім його "розвели" столичні "кидали". Торжество справедливості вийшло якимось таким маленьким, горбатим, приліпленим до стіни. Мабуть, Люко Дашвар вважає що в сучасному світі нема чого привчати читача до "хепіендів", бо життя, кагбе, суворе… і розслаблятися не дозволяє. Внатурі.
Це тільки мені здається, що сучасні смаки стали якимись "нЕсмаками", і на книгах – це теж відбилося? Як сказав геніальний мер Харкова Михайло Добкін в уже культовому відео зі зйомок свого рекламного ролику – "немножко текст по-дебильному написан"?!
Одна слово – гівно. На 270 сторінок. Вибачте за прямоту.
Завжди Ваш. Кланяюсь. Читайте хороші книги!
Не вірте преміям. Їх мабуть, якісь "проффессорри" давали…
