Дін

УКР. Донські козаки (дінці / донці, донське козаче військо) — спільнота руськомовних козаків, яка сформувалася на Дону навколо одного з козачих військ-держав відомого під назвою Всевелике Військо Донське у XV-XVII ст. Частина козаків, так само як і деякі дослідники виділяють донських козаків в окремий східнослов'янський народ.

РАС. Донские казаки или донцы, донское казачье войско — первое по старшинству и самое многочисленное из казачьих войск Российской империи (???). Размещалось на отдельной территории, называющейся Область Войска Донского, которая занимала часть современных Луганской и Донецкой областей Украины и части Ростовской, Волгоградской, Воронежской областей и республики Калмыкия в Российской Федерации. Историческое название связано с рекой Дон (бассейн Азовского моря). Отличительными чертами казачьего сословия служат:

УКР. Кубанське козацьке військо — частина українського козацтва, що населяла території сучасного Краснодарського краю, західної частини Ставропольского краю, а також Республік Адигея і Карачаєво-Черкесія. Центр — місто Катеринодар — сучасний Краснодар. Військо офіційно було утворене в 1860 на основі Чорноморського козачого війська і частини Кавказького лінійного козачого війська.

РАС. Кубанские казаки, Кубанское казачье войско — часть российского казачества Северного Кавказа (???), населяющая территории современного Краснодарского края, западной части Ставропольского края, а также Республик Адыгея и Карачаево-Черкессия. Войсковой штаб — город Екатеринодар — современный Краснодар. Войско было образовано в 1860 году на основе Черноморского казачьего войска, с присоединением к нему части Кавказского линейного казачьего войска, которое «упрозднялось за ненадобностью».[1], в результате завершения кавказской войны.

Близько 8-ї години прибули до Новочеркаська – колишньої столиці донського козацтва. … вирішили лишитися тут, щоб відвідати Музей історії донського козацтва, бо чи буде ще колись така нагода? …

Музей виявився великим і цікавим. І приміщення велике, й експонатів багато. Експозиція організована вдало. Залишається позаздрити і пошкодувати, що для запорожсього козацтва нічого побідного не створено – мабуть, через їхній «сепаратизм», за неодноразову «зраду» «єдіной неделімой». Зараз, правда, чути розмови про організацію такого музею на Хортиці, та чи піде справа далі балачок, невідомо.

У музеї дуже багато зброї, але зовсім немає зразків народного мистецтва – ні вишиванок, ні килимів, ні кераміки, ні різьблення по дереву. Зовсім нічого. Це говорить про те, що це «сословіє» було нетворчим, годувалося за вірну собачу службу цареві. Чимало написів у музеї відкрито вихваляє козацтво за «прісоєдіненіє» інших народів «к єдіной нєдєлімой». Наприклад, стверджується, що підкорення Кавказу було для Росії життєво необхідною справою, бо полегшувало зв’язки з раніше приєднаним Закавказзям. Оце тобі на! Цитуються слова Енгельса, що Росія несла азійським народам цивілізацію. А як бути з Енгельсовою оцінкою Росії як величезної купи награбованого багатства? Ще в музеї є кілька хороших парсун козацьких старшин та відділ картин, де особливо багато картин Дубовського.

…

(м. Єйськ). У музеї перша кімната присвячена Іванові Піддубному, якого тут називають «руськім богатирьом». Тут є його речі, зокрема залізний костур. Жодним словом не згадується, що він українець. Про його національність свідчить лише місце народження: с. Богодухіва Полтавської губернії. Таке обкрадання інших націй країни зараз має велетенський розмах. Надбання всіх націй привласнює одна, а найгірше, що з цим звиклися і вважають це за звичайне явище, що «так і треба».

УКР. Іван Максимович Піддубний (* 26 вересня 1871, Богодухівка — † 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, Росія) — український спортсмен-борець. Шестиразовий чемпіон світу з боротьби (Париж, Мілан, Франкфурт, Нью-Йорк).

РАС. Иван Максимович Поддубный (укр. Іван Максимович Піддубний (26 сентября (8 октября) 1871, село Богодуховка (Красеновка), Золотоношский район, Полтавская губерния — 8 августа 1949, Ейск) — российский[2][3][4][5] и советский[5][6][7][8][9][10] профессиональный борец и атлет,(??????) происходящий из потомственного рода запорожских казаков.[5][8][11][12][13]

…

За дорогу наговорилися, селяни казали, що живеться зараз добре, не порівняти з недавніми часами. Люди з хати нові будували, й телевізори, автомашини та мотоцикли придбали. А тільки скучніше якось стало. Перестали співати, особливо молодь цурається українських народних пісень, перестали один до одного ходити. Чогось, на їхню думку, не вистачає людям.

…

Тут один дід сказав мені, що в більшості слобод знищено церкви. А проїхав до Владивостока і скрізь бачив їх цілими. Його висновок такий, що це один із проявів українофобства. Бо масове знищення збіглося з голодом на Україні та в українських місцевостях РСФСР (Воронежчина, Кубань).

Село Голівка (на табличці перед селом написано (Гаєєвка) розташована над Доном (тут кажуть не «Дон», а «Дін»).

…

Погомоніли на різні теми. Він викладач історії і директор школи. Говорить (як і його дружина-вчителька) з дуже помітним українським акцентом. Бідкається, що погано просувається русифікація. Всі зусилля школи виявляються марними, бо за школою все оточення дітей україномовне. Та ще, каже, буває що й самі вчителі і школі часто переходять на українську мову. І дітям важко, і вчителям. Каже, що місцеві російські діти гірше засвоюють російську мову, ніж українські діти.

Сумно слухати було. Інтелігенція, що вийшла з українського народу, вчиняє злочин проти свого народу!

…

На хуторі Осадчому мене наздогнало кілька хлопчаків на велосипедах. Вони довго їхали поруч і щебетали гарною слобожанською говіркою. Кажуть, що вони і в школі на заняттях так говорять, тільки завдання відповідають по-російському, і то не завжди. Вчителі теж часто говорять місцевим говором, бо вони всі тутешні. А одна «москалька» змушена цю говірку опанувати, бо не користується пошаною серед дітлахів через свою мову.

…

Водій автомашини, між іншим, розповів цікавий, хоч і сумний, факт. Коли він прийшов з війська додому й одержав паспорт, до нього начальник паспортного столу прискіпався за те, що він записаний українцем. Наполягав, щоб він записався росіянином на тій підставі, що тут не українська область, а РСФСР. Он як! Правда, водій таки лишився українцем. А скільки тут випадків, коли в одних батьків є діти як українці, так і росіяни!

…

За селом побесідував з тутешнім чоловіком. Він розмовляв по-українському (з його слів, і все населення так розмовляє), але твердив, що всі вони тут «руські», бо, мовляв, тут така зона проходить (тобто РСФСР).