Кодак

Все в природі повинно мати своє ім’я. Запроектувавши малоповерховий мікрорайон на Київщині, шукали йому назву. Перебрали різні варіанти і зупинилися на назві першого порогу на Дніпрі – Кодак. Назва красива, але треба ж з’ясувати, що вона в собі несе. Було перебрано усі офіційні і неофіційні версії. Сказати, щоб вони нас переконали, то ні. І тоді згадали, що поважний пан Дніпренко писав книгу про розкуркулених і виселених в далекий Хабаровськ хліборобів з села Любимівка, котре біля порогу. Світ не без добрих людей. Були знайдені родичі тих українських селян. На запити вони відповіли більш переконливо ніж краєзнавці нашого міста. Відповідь мала наступний зміст: “…Кода – это лента на старом украинском языке. Окончание -ак обозначает действие, то есть делать ленты. Аналогично гоп – гопак, дыво – дывак… В начале порога было много водяной пыли, которая образовывала радуги… У меня жив ещё в Иларионово троюродный брат Иван 1909 года рождения, кличут его Гамаюн. Найти просто: он вяжет веники… Он у нас был в 1988 году. В прошлом году было письмо от него. Передайте ему привет. С уважением, Мария Божко 1924г года рождения. ” Отака вичерпна відповідь прийшла від шановної Марії Харитонівни Божко( за дівочим прізвищем), в минулому – учительки молодших класів з далекого Хабаровська. Знайшов я діда Івана. Він сидів серед розкладених віників на ринку. Високий і сутулуватий, життя, видно, на плечах довелося поносити. Очі глибокі, ніс картоплиною, кучерів не залишилось. - Доброго дня, діду. - Ти хто? - З сусіднього села хлопець. - Тоді здравствуй. - Сестра Марія з Хабаровська вітання передавала. - Ти там був? - Ні, листувався. - А. Що говорить? - Говорить, що стара вже, бачити гірше стала. Діти радують. Внуків семеро. Правнуків четверо. - Яка вона стара. На 15 років менша за мене. Дякую тобі. - Діду, то ще не все. - А що? - Казала вона, що ви про поріг Кодак знаєте. - Нащо тобі? - У вас є внуки? - Є? - От і мене колись будуть. Запитають про поріг, а я не знаю. - Тоді питай. Сів поряд з дідом на лавку і почав подорож у ті далекі часи його молодості. - Кода – то стрічка? - Так. - До ДніпроГЕСу Дніпро пам’ятаєте? - Аякже! - Ви на поріг ходили. - Ходив. Перед порогом був хутір. Там у мене дівка Галька жила в нім. - Діду, давайте не про Гальку, а про поріг. - Підожди нікуди твій поріг не дінеться. Така дівчина… Коса. Талія. Нижче талії. - Вище талії? - Вище талії теж все гаразд. - Ну все, діду, Гальку я вже представляю давайте про поріг. - Давай, питай. - А, що за стрічки робив Кодак? - Перша лава розбивала в пил воду, і стояло багато веселок над порогом. Коли стояти так, щоб сонце за спиною було і дивитись на поріг, то людина, яка іде по камінню, як Бог, уся в сяйві. Я на мить представив таку красу і шум порогів, лоцманів на сплаві в тих веселках і дітей на березі. - Самі, діду, ходили через поріг? - Ну а як же! Коли води літом мало було, то ходив. - Точно ходили? - Та ходив. У мене в Кам’янці люб’язна Євка жила. - О діду… Давайте тепер про Євку розкажіть. - Євка. Євка то… Тут діда треба було зупиняти, бо його спогади переходили в міфологізацію його парубоцьких можливостей. - Діду Іване, давайте повернемося до історії. - Та куди твоя історія дінеться! Слухай, ото я ще на гармошці грав… - Діду, куди нам до Вас. Тоді продукти кращі були і вода чистіша. І глина була не така, як зараз. - Да. Хіба зараз глина? От раніше глина була… - Діду гальмуйте. А дід все розповідав, і я його вже не зупиняв. Можна було б на цьому закінчити нарис про назву порога, та випадково відбулася ще одна зустріч. В розмовах із місцевими старожилами виявилось, що та баба Галя з хутора ще жива і мешкає поряд – в селі Чаплі біля Придніпровська. Не відкладаючи справу по вивченню питання, зустрівся з бабусею. Сухувата, висока, розсудлива, з повільною мовою. Вона підтвердила вище написані факти про поріг, лиш доповнивши епізодами зі свого дитинства та розповіддю про війну. Наостанок я вирішив запитати, чи не пам’ятає вона діда Івана. - Баба Галя, а чи не пам’ятаєте ви діда Івана, що Гамаюном кличуть. - Він з Любимівки чи з Чаплів? - З Любимівки. Говорив , що такий справний парубок був. На гармошці грав, чоботи дорогі мав, червона сорочка була. - Іван? Іван? - Говорив, що Вам підсвистував. - Ванька! Той, що біля церкви в Любимівці жив? - Напевно. - Бреше. Пів години стояла, він так і не обняв. Я втратив мову і не міг усвідомити сказане. Минуло сім десятків років. Нині в цих людей по дев’ять десятків за плечима… І баба Галя пам’ятає, що не обняв. Життя, життя… Яке ти цікаве.

Писано в 2011 році про події 1998 ріку.

Джерело