***

У нас — усе з точністю до навпаки. Янукович закликає будувати нову країну, але при цьому вперто будує безнадійну, огидну радянську державну будівлю. Ющенко постійно апелював до минулого, але не будував нічого. І не зруйнував того, що був зобов’язаний зруйнувати... Приблизно рік тому в берлінському аеропорту я познайомився з підприємцем з Грузії. Тенгіз, власник невеличкої фірми з виготовлення меблів, з цікавістю розпитував про Україну, яку, за його словами, не відвідував добрих років десять. «У Росії не був іще більше, — додав він, ніби вибачаючись. — Коли бізнес почав зростати, став частіше бувати в Європі. В Туреччину взагалі разів п’ять на рік їжджу». Про батьківщину випадковий знайомий розповідав охоче, іноді не приховуючи гордості. Признавався, що не є особливим шанувальником Саакашвілі, і події п’ятиденної війни лише посилили давнє упередження. Що, втім, не заважало співрозмовникові щиро віддавати належне змінам, які відбулися в країні після «революції троянд». «Раніше тільки встигав гроші відстібати. Навіть копійчаний бізнес потребував „даху“. Будь-яке питання треба було погоджувати з криміналом. А з 2005-го я не заплатив жодного хабара. Нікому! Ні рекету, ні владі, ні поліції, ні податковій. Ані копійки! Розумієш? Ні, ти не розумієш! — гарячкував Тенгіз. — Ти не жив у тій країні!». Помовчавши, запитав: «А у вас, що, правда, даїшники досі по кущах ховаються?». Я похмуро кивнув. Меблероб заливисто розреготався. Усвідомивши певну безтактність, він, ніби вибачаючись, запитав: «Але ж це смішно, погодься?». Я покивав головою... Та розмова пригадалася зо два тижні тому. Приватник, який підвозив мене, кивнув на даїшника, що причаївся за стовпом і напружено вдивлявся в прилад для вимірювання швидкості: «Шостий за сьогодні... Стахановці!». По автомагнітолі передавали випуск новин. Віктор Янукович закликав громадян особисто інформувати його про факти корупції. Лідер парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов рекомендував брати на озброєння грузинський досвід антикорупційної боротьби. Я жваво уявив собі Тенгіза, який пише Саакашвілі скаргу на грузинських даїшників, що окопалися в придорожніх заростях. І запізніло посміхнувся. Якщо для боротьби з корупціонерами треба писати чолобитні особисто главі держави, то це означає, що держава з корупцією не бореться. Це зрозуміло всім, крім керівників держави. Нашої. Незрозуміло інше. Як, до біса, це вдалося грузинам? Кавказьке хабарництво було притчею во язицех і сприймалося як давня, невикоріненна традиція, якщо хочете, як невід’ємний елемент національної культури. До речі, приблизно те саме зазвичай говорять про Україну. Але тамтешні правителі, на відміну від наших, ризикнули. І зробили. Всупереч загальній невірі. Перевтілення грузинської правоохоронної системи не єдина й, як на мене, не головна реформа нової влади республіки. Ці реформи просто хвалити й зручно критикувати. Їхні достоїнства очевидні, хиби виразні. Їхній перебіг важко назвати плавним, але незаперечною перевагою є те, що йдеться про конкретний процес, а не про абстрактну декларацію. П’ять днів, проведених автором цих рядків у Грузії кілька місяців тому, не тільки переконали, що Україна втратила як мінімум п’ять років. Вони подарували зриме, чітке відчуття того, що ж саме ми за ці п’ять років втратили. Ми втратили реальний шанс змінитися.

У цьому сенсі «поліцейські реформи» в Грузії надзвичайно важливі для розуміння подальших подій. І вельми цікаві для тих, хто ще не відчаявся побороти корупцію в Україні.

Далі