1939 – 1945. Сумні роки…

  Хотів би, щоб фронтовики, українці з діда – прадіда, сприйняли цю статтю не як виклик, а як роздуми над трагічною долею нашого народу. Хто зна, може серед читатів цього розділу є й бойові побратими мого батька – Миколи Федотовича П’явка (Коваля), кавалера кількох орденів, зокрема Вітчизняної війни 1 і 2 ст., та багатьох медалей («За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Відня» та ін.); інваліда «ВВВ» 3 групи, що отримав на фронтах Другої світової війни сім поранень. 
  Волдоимир Яворівський в інтерв’ю газеті «говорить і показує Україна»
(№ 26/2325/, 20 червні 2002р.) під назвою «Яка вона, правда, про минулу війну…» виголосив прописні істини, які, на жаль, ще не стали банальними для багатьох наших співвічизників. Ось вони. 
  СССР – імперська держава російського народу – співтворець, точніше, «співзапалювач» Другої світової війни, а отже і всіх нещасть, які вона принесла для десятків міільйонів людей. 
  Саме ця держава 1939 року – на спілку з «німецьким фашистами» - напала на Польщу і, розгромивши, поділила її. 
  Саме советська держава того ж таки 1939-го напала на Фінляндію, і хоч поламала собі зуби, та все ж захопила частину фінських земель. 
  Саме СССР у 1940 р. в спілці з Адольфом Гітлером знищив державність Естонії, Латвії і Литви. 
  Саме Совєтський Союз у 1941 р. планував продовжити свій похід на «гнилий» Захід, щоб здійснити параноїдальну мрію російського народу – побудувати державу від Владивостока до Ла-Маншу. 
  Плекав свої параноїдальні мрії й Адольф Гітлер. Він і випередив Йосипа Сталіна. Завдавши першим удар по совєтських частинах, які скопичилися біля кордону (нового, німецько-советського) в очікуванні наказу «визволяти Європу». 
  Ці прості істини, точніше, історичні факти не хоче сприймати частина ветеранів «ВВВ». Бо в них забирають те, що було опорою їхнього духовного життя. Справді, людям, які повірили у свою визвольну місію, важко на схилі віку змиритися з фактом, що вони виявилися окупантами, ординцями, яких жахався весь культурний світ. І тікав від них світ за очі. 
  Мій батько, Микола Коваль, офіцер окупаційної армії, розповідав мені, ще дитині, як вразили його залишені (напередодні вступу совєтської армії) автрійцями охайні будинки – з усім скарбом, у чистоті і порядку. І що робили з цими осередками культури солдати – «визволителі»… На все життя закарбувалася батькова розповідь про те, як у 1945р. у Відні він, гвардії капітан, командир розвідки полку, побачив на вулиці вщент п’яного московського офіцера, який, розстібнувши ширінку, на ходу, перепрошую, сцяв на тротуар, повертаючи свій ординородний орган то ліоруч, то праворуч. Моєму батькові, вихідцю з українського села Гореничі, за такі вияви російської культури стало невимовно соромно – як-не-як вони були офіцерами однієї армії. На очах шокованих віденців Микола Коваль затяг ординця в перший-ліпший підїзд і пістолетом завдав нищівного удару в скроню, залишивши напризволяще – не знати чи живим – цього «визволителя» на долівці – у крові і сечі…
  У цій жахливій війні український народ втратив мільйони синів і дочок, а держави своєї не збудував. За державу українську боролася лише частина нашого народу: Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, Українська повтанська армія, Український легіон самооборони, дивізія «Галичина», Окрема протипанцерна бригада «Вільна Україна» та деякі інші збройні формації. Мільйони ж наших земляків, мобілізованих до Червоної армії, йшли у бій проти німців не з метою здобути Українську державу, вони йшли у бій «За родіну, за Сталіна!». 
  І тут зовсім не має підстав для кепкувань…
  Величезна трагедія українського народу – віддавати своїх кращих синів на поталу московському різникові… Для того, щоб зберегти антилюдяний режим Сталіна – Берії. Щоб той і далі тримав український та інші неросійські народи у московському ярмі… 
  9 травня 1945 р. український народ своєї державності не здобув і навіть не задекларував. Цей день став великим святом російського народу, який у боротьбі проти іншого імперського хижака – німецького – відстояв свою державність, свою імперію. Тому для росіян ця – запланована свочатку як імперіалістична – війна стала – завдяки облудній московькій пропаганді – Великою Вітчизняною. Але для нас, українців, для інших поневолених народів СССР ця війна Великою Вітчизняною не була і не могла бути: наша земля стала ареною для протиборства двох толітарних режимів імперських націй – німецької та російської, які билися між собою за право володіти українською землею і працелюбним народом, що проживав на ній. 
  Тому впровадження визначення «Велика Вітчизняна війна» в масовій свідомості «народів СССР» (і російського, і поневоленених ним у пізні часи інших народів) є цинічним єзуїством совєтських пропагандистів та полткомісарів історіографії. 
  Як знавець історії Визвольних змагань українського народу в 
1917 – 1920 – х роках, хотів би зазначити, що фарисейство советсько-російської історіографії існувало від часів так званого встановлення советської влади (насправді диктатури чужинців): уже в 1920-ті роки були введені в обіг дефініції «громадянська війна» і «герой громадянської війни». Перша приховувала факт окупації Української Народної Республіки. Стосовно ж другої… Якби це справді була громадянська війна. То для її переможців визначення «героїв» не підходять , бо героїв у братовбивстві не може бути. Ця проста істина чомусь досі не зрозуміла багатьом моїм землякам. 
  Чому? Та тому, що російські більшовики створили геніальну систему зомбування поневолених народів, які й досі – навіть після формального проголошення незалежності своїх держав – продовжують жити в полоні ідеологем поневолювачів. 
  І ветеран Другої світової вйни, українець за походженням, чомусь досі пишається, наприклад, своєю ічастю у совєтсько-фінській війні 1939 року. Хоча виникає питання: що ти, друже, робив там, у замерзлих болотах Карелії? Чи на Далекому Сході, воюючи проти японців – созників німців? 
  Невже і там, на берегах Тихого океану, ти захищав Україну, її державність? Чи не за ката проливав ти кров козацьку? 
  Петро Дяченко в роки Другої світової війні співпрацював з українським антинімецьким підпіллям, постачав зброю і документи ОУН і УПА, створив дві бойові формації українського народу – волинський Український легіон самооборони та протипанцерну бригаду «Вільна Україна». Попри немолодий вік та тяжкі налідки поранень на фронтах Першої світової і Визвольних змагань 1917-1950-х років, він спромігся організувати українців у сильний кулак – щоб захистити Батьківщину. 
  Петро Дяченко знову програв, але, скажіть, що він не зробив, щоб захистити нашу Батьківщину?! 
  Мій батько міг зутрітися з Петром Дяченком на фронтах Другої світової вйіни. Вони могли стріляти один в одного. Могли й обнятися. Бо батько мій розумів несправедливість війни, яку у спілці з Гітлером розпочала Москва. І ніколи не вважав совєтську армію визволителькою народів.  
   
Роман Коваль