Музей УНР міг би тихо померти, якби не наробили галасу?

Немає лиха без добра... Історія з закриттям музею Української революції 1917-1921 років зробила йому таки добру рекламу.  Київський музей Української революції 1917-1921 років (або музей УНР) відкрили до чергової річниці Дня Соборності 22 січня 2009 року. Гордістю музею вважаються оригінали IV універсалу Центральної Ради про проголошення повної державної незалежності УНР та Акту Злуки 22 січня 1919 року.  Розташований в одній з історичних кімнат у нинішньому Будинку вчителя, колишній будівлі УЦР, де на початку 20 століття засідав революційний парламент України, музей зберігав пам’ять про український визвольний рух початку ХХ століття: добу Української Народної Республіки, Української Держави (гетьманат), період Директорії УНР та події Першого та Другого зимового походів Армії УНР. Двері музею вели до колишнього кабінету Михайла Грушевського.  Підпорядковувався музей УНР Українському інституту національної пам’яті, навколо якого протягом останніх місяців не вщухали пристрасті: то його ліквідовували, то реорганізовували, то перепідпорядковували...  Тож поки після Указу Януковича «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» де-юре ліквідовувався УІНП – де-факто закрився музей Української революції 1917-1921 років. Станом на 10 січня його двері були опечатані, а подальша доля - невідома.  Директор музею УНР, керівник відділу музейної та виставкової діяльності Українського інституту національної пам’яті Олександр Кучерук зазначив: оскільки музей є структурним підрозділом інституту, то він підлягає ліквідації. Історик також сказав, що у держбюджеті на поточний рік фінансування музею не передбачено, він закривається, а працівників звільняють.  – 15 лютого – останній день, за який нам заплатять гроші, – додав Кучерук.  Про причини закриття музею ми запитали і заступника голови Інституту національної пам`яті Володимира Кривошею.  – У Будинку вчителя знаходився відділ музейної та виставкової діяльності УІНП. У зв’язку з ліквідацією і відсутністю коштів, відділ закрив свою роботу. На його площі знаходилася приватна колекція Олександра Кучерука, якому ми дуже вдячні за те, що він спільно з інститутом пропагує ідею УНР, української революції. Ми зробимо все, щоб ця колекція залишилася цілісною і була можливість її виставляти в Україні.  Історик також зазначив, що по 15 лютого інститут працює і співробітники попереджені, що вони можуть бути наказом звільнені, а іншим Указом президента надане право створити Інститут національної пам’яті як науково-дослідну інституцію при Кабміні. (Пан Кривошея прокоментував УНІАН долю музею ще до оприлюднення рішення Азарова).  Але поки офіційно доля Українського інституту національної пам’яті була до кінця не відома, візитівки у Володимира Кривошеї вже були надруковані кабмінівські.  До речі, у прес-службі Кабміну заявили, що уряд не приймав жодних рішень про ліквідацію Київського Музею Української Народної Республіки – “ні зазначеного музею, ні будь-якого іншого”. І запевнили, що “робота музею УНР, так само як і Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодомору», Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», які підпорядковані Українському інституту національної пам’яті, безумовно, буде продовжена”.  “Більше того, необхідні кошти на функціонування цих установ уряд уже передбачив у Державному бюджеті на 2011 рік”, – наголосили у прес-службі.  В Інституті національної пам’яті нас теж запевнили, що решта підлеглих їм музеїв працюють. Чому ж тільки на один з них поширилася заборона діяльності? З цим запитанням ми звернулися до директора музею Української революції 1917-1921 років.  – Формально музей УНР існує як постійно діюча виставка, а не як музей. Так свого часу це було зроблено. Іншого варіанту не було, – розповідає Кучерук. – А зараз ми, так би мовити, стали заручниками того попереднього рішення. Я тут не бачу ніякої політичної складової.  – Чи правда, що експонати музею – це, по суті, ваша приватна колекція?  – Ні-ні. Основу колекції складають речі, які належать Фундації імені Ольжича. Речі, які потрапили у Фундацію, збирали люди по всьому світі. Я цим теж займався. Згодом ці речі стали експонатами музею.  Про ситуацію, що склалася навколо музею УНР, ми запитали і Директора Фонду імені Ольжича, одного з ініціаторів створення цього музею, історика Сергія Кота.  – Коли було прийнято рішення створити музей під егідою УІНП, то між Інститутом національної пам’яті і Будинком вчителя була укладена угода про оренду. Символічні гроші, але головне – правова підстава там перебувати, – розповідає пан Кот. – Але інститут ліквідували. Тож з нового року не подовжений договір оренди і виникає правова колізія, бо формально музей не може на цій території без додаткових рішень продовжувати свою діяльність. Тобто, коли готувався указ президента, не були до кінця опрацьовані всі нюанси, пов’язані з діяльністю УІНП і його структурами, зокрема – Музеєм української революції. Глибоко переконаний, якби зараз не була привернута увага громадськості до цієї проблеми, то цілком можливо, що музей не згадувався б і у подальших рішеннях щодо статусу структури новоствореного Інституту національної пам’яті. А далі неясний був би і статус самого цього музею: кому він належить, хто має фінансувати, займатися питаннями оренди? Це матеріальні питання. Але ніхто не думав, що буде з музеєм, і він міг би тихо померти, якби не втручання ЗМІ. Я вважаю, що преса виконала свій суспільний обов’язок, коли привернула увагу до цієї проблеми. Ми маємо надію, що ця проблема буде позитивно вирішена.  Сергій Кот також наголосив, що ліквідація цього музею у 20-ту річницю незалежності України, була б “великою політичною помилкою і нанесенням іміджу держави непоправної шкоди”.  Пан Кучерук запевняє, що наразі “порозуміння знайдене”.  – Питання вирішується. Думаю, завтра-післязавтра музей відкриється. Є чисто формальні правові колізії. Коли інститут ліквідований – не може продовжуватися оренду. Але звернулися до Київської міської влади і там знайшли підтримку. Є проблеми, але музей буде існувати. Поки підстав говорити про те, що музей ліквідовують чи ліквідований – немає.  Постскриптум  Нам би хотілося вірити, що нова прагматична влада через брак історичних знань та кризову стурбованість просто не надала значення статусу музею УНР. Або що він якось помилково потрапив під мітлу політики реформ... Але чомусь впадає у вічі, що об’єктами уваги нової влади (уваги небажаної, бо наслідки її, як правило, руйнівні), стають саме ті періоди історії, які стосуються абсолютного чіткого однозначного формування української державності. Людей фактично хочуть тримати в щасливому незнанні радянського періоду, що нібито єдиним досвідом державності був досвід Галичини в період Австро-Угорщини. А так “Україна не знала державності”. Саме це було домінантою радянської історіографії, яка активно насаджувалась у перші роки незалежності.  Влада дозволяє перейменування вулиці Мазепи, фактично перекреслюючи здобутки Гетьманщини, української козацької держави. (Нагадаю, що в радянських підручниках історії не було нічого про Гетьманщину, тож ті, кому за тридцять, могли щось дізнатися та сформувати свою думку лише через ЗМІ, виступи політиків і міську топоніміку).  Тепер дійшла черга до музею УНР. Нагадаємо, що історія УНР неможлива без IV Універсалу – головного документа Центральної Ради. Нагадаємо його слова: “Віднині Українська Народна республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”. Це було сказано ще в 1918 році. Й значення цього документа заслуговує не лише публікацій у націонал-патріотичній пресі. Ми сподіваємося, що влада не відбере у сьогоднішніх школярів можливість бачити Універсал на власні очі та знати історичну правду. Якщо, звичайно, ця влада вважає себе українською.

http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1835