Бродники

Найпоширенішою формою класової боротьби феодально пригнобленого люду проти визискувачів у давньоруський час були селянські втечі. Щодо цього Київська Русь нічим не відрізнялася від решти середньовічних країн, де спостерігаємо точно таку ж картину. Поширеність явища дуже добре зафіксували тогочасні документи, зокрема й «Руська правда».
Тривалий час селянські втечі на Русі мали спорадичний, неорганізований характер. Вони не виявляли тенденції переростання в суспільно-політичний рух, який міг справити істотний вплив на долю Київської держави. Серйозні зміни допіру сталися в середині 12 ст., коли озброєні втікачі почали створювати свою політичну організацію, незалежну від юрисдикції феодальної держави. У першій половині 13 ст. той процес набрав більш-менш завершеного характеру. Іноземні автори починають згадувати якусь особливу країну Бродинію, яка їм уявлялася чимось відокремленим від Русі, якоюсь самостійною політичною силою.
Географічне розташування Русі ставило її в особливе становище, порівняно з іншими державами середньовічної Європи. Сусідство широких, практично незайманих степів відкривало перед утікачами можливість вийти за межі державних кордонів, в якісь малозаселені місця, де влада урядовців була безсилою. Західно- й центральноєвропейські країни, затиснуті сусідніми державами, не мали подібних можливостей; тут перед утікачем відкривалася, по суті, одна перспектива – йти до міста, ризикуючи й там не знайти для себе надійного сховища. Цим визначалася головна тенденція історичного розвитку: в Західній та Центральній Європі найактивніші антифеодальні сили концентрувалися саме в містах, яким судилося завдати феодалізму рішучого удару.
На Русі до цього додався ще один шлях, може, найбільш радикальний – іти на Пороги, до Тмутаракані, у пониззя Дніпра чи Дунаю, де не було княжої адміністрації, або де вона була надто слабкою, і де умови життя унеможливлювали заведення порядків, які панували у волості. Складність тутешньої обстановки визначалася не тільки розрідженістю населення, відсутністю надійних комунікацій і утрудненістю обробки сухих (хоча й родючих) степових ґрунтів. Головною небезпекою залишалася загроза з боку кочівників, які протягом всієї історії Русі нишпорили в степах, почуваючи себе тут цілковитими хазяями. Кожної хвилі могли вони впасти, як сніг на голову, знищити посіви, спалити домівку, пограбувати майно, захопити в полон або й убити – і ніхто цьому не став би на перешкоду.
Прожити поодинці в степах було неможливо. Отже, втікачі хочеш-не-хочеш мусили об’єднуватися у ватаги, тримаючи однією рукою чепіги плуга, а другою – меч і стріли, щоб будь-якої хвилі бути готовими дати відсіч ворогу. Так поступово гартувалася спільнота, що рано чи пізно мусила набрати політичного характеру. У джерелах таких організованих у ватаги втікачів називають бродниками або берладниками. Про останніх тут уже йшла мова, у зв’язку з драматичною епопеєю Івана Ростиславича, прозваного Берладником.
Перша згадка про бродників у літописних текстах припадає на 1146 р. Тоді Юрій Довгорукий надіслав на допомогу своєму союзнику Святославу Ольговичу загін бродників. Наступного 1147р. до цього ж князя з’явилися половці і бродники – «прийшли до нього багато». У цих повідомленнях жодним словом не роз’яснюється, хто такі бродники і звідки вони з’явилися, але їх зв'язок із половцями свідчить, що прийшли вони, напевно, з півдня, зі степів. А їх чисельність (на чому зроблено наголос у тесті) говорить, що то була солідна військово-політична сила.
У 1216 р. бродники беруть участь у Липецькій битві на боці суздальського князя. Остання згадка про них припадає на 1223 р. – на час появи монголів у південно руських степах. Бродницький воєвода Плоскиня обіцяв руським князям підтримку проти нападників, але не дотримав слова і виказав їх ворогу. Оскільки Плоскиня, домовляючись з князями, «цілував хрест», стає очевидним, що бродники (принаймні частина з них) були християнами – попри те, що тримали сторону монголів. Сам же зміст події та її місце знову зв’язують бродників з над чорноморськими та над азовськими степами.
Цим вичерпуються літописні повідомлення про бродників. Відомий орієнталіст О.Пріцак, щоправда, ототожнює з ними деремелу «Слова о полку Ігоревім», базуючись на лінгвістичних засадах. Але якщо навіть ця думка є слушною, вона мало що додає до наших знань з приводу обговорюваного питання, хіба що збільшує список наявних джерел на ще одну позицію.
Лапідарність наведених згадок пояснюється тим, що саме слово «бродники» на Русі було добре відоме, і в жодних спеціальних поясненнях просто не було потреби. Але відсутність чітких вказівок на їх етнічну приналежність породила численні непорозуміння. Деякі дослідники відмовляються бачити в них слов’ян – навіть попри суто слов’янський характер імені бродницького воєводи.
Як не дивно, більш певні відомості про бродників знаходимо в іноземних джерелах. Вони зокрема, згадуються в угорських документах початку 13 ст., у папських буллах того ж часу, а також – у творах деяких візантійських письменників. Ці відомості дозволяють уточнити місця розселення бродників, їхню роль в історії Східної Європи та їх етнічну приналежність.
У 1227 р. папа Григорій 4 доручив єпископу гранському розгорнути місіонерську діяльність в землях Куманії та Бродинії. У 1231 р. він підтверджує це, називаючи знову «куманів (половців) і бродників» (Cumanorum et Brodnicorum povinciis). У них документах бродники знову зв’язані з половцями, але на цей раз уже – топографічно. Їхні землі сусідять з половецькими володіннями, і це вносить певну системність в наші уявлення. Сам факт існування понять «земля бродників», «Бродинія» є дуже важливим. Він свідчить, що в уяві європейських діячів 13 ст. бродники становили собою значне політично-територіальне явище – особливий народ або державу – і займали значні простори.
Для визначення хоча б приблизних меж бродницької території велике значення мають документи, які засвідчують західні межі Бродинії десь у районі Наддунайщини. У 1222 р. угорський король Андрій 2 видав грамоту Тевтонському ордену (яки тоді шукав пристановища десь у Центральній Європі) на землі до границь бродників (Brodnicorum). Наступного 1223 р. він же видав новий бенефіцій, у якому знову йдеться про землі до країни бродників (terra Borodnic). Нарешті маємо лист угорського короля Бейли 4 до папи Інокентія 4, в якому бродники (в дуже точній транскрипції - Brodnici) згадуються серед східних сусідів Угорського королівства – разом із Руссю, Куманією та Болгарією. Отже, з цих повідомлень випливає, що земля бродників на заході доходила до Дунаю та Карпат. Очевидно, до складу цього суспільного утворення угорські політики включали й знайомих вже нам берладників.
Це знаходить підтвердження і у візантійських авторів. Так, Микита Хоніант у 1190р. пише про допомогу бродників дунайським болгарам, що мала місце у 80 – ті роки 12 ст. Інший візантійський історик, Георгій Акрополит, писав про допомогу болгарам «руськими біженцями», яких усі дослідники одностайно вважають тими ж бродниками. Свідоцтвом територіальної близькості бродників до Наддунайщини є й їх безпосередні зв’язки з болгарами.
Східна межа Бродинії сягала десь Лівобережжя Дніпра чи навіть пониззя Дону. Стосунки бродників із суздальськими князями зазвичай здійснювалися через посередників чернігівського дому; отже, бродницькі володіння мусили сусідити з чернігівськими землями, а це могло мати місце лише в південно-східному куті князівства.
Хто ж були бродники за походженням? Як ми вже пересвідчилися, йдеться про християнське населення, в середовищі якого сподибуємо слов’янські імена. Микита Хоніат, говорячи про бродників, називає їх «гілкою тавро-скіфів, що зневажає смерть». Як відомо, тавро-скіфами античні автори називали корінне населення Криму, але у Візантії починаючи від 10 ст., цей етнонім був міцно перенесений на Русь. Лев Диякон, зокрема, називає так військо Святослава. «Тавро-скіфи і Русь – терміни, семантично тотожні», - зазначив Б.Греков.
У нашому випадку Русь є єдиним можливим претендентом на ототожнення з назвою «тавро-скіфи», оскільки жоден інший народ із числа тих, що могли б розумітися під цим найменуванням, сюди не підходить. Тюрки – кочівники відпадають, бо вони не були християнами; нащадки таврів або алани не були сусідами угорців. Про волохів не може бути й мови, бо їх ніхто й ніколи не називав тавро-скіфами.
Отже, безперечно, йдеться про руське населення. Зрештою, до цього приводить і сама назва «бродники», що має безсумнівно слов’янську етимологію. Слово «бродити», «брести» у давній Русі мало значення «переходити брід», «долати водоймище».
…
Бродники – це руське населення степів взагалі, тобто особи, що з тих або інших причин змушені були кинути свої домівки та волості й шукати пристановище десь за межами основної території Київської держави, - переселенці-втікачі та їхні нащадки. Дуже показовим є те, що іноземні документи чітко розрізняють бродників і Русь, водночас підкреслюючи їх руське походження. Отже, відмінність між обома суспільними утвореннями має не етнічний, а соціально - політичний зміст. Бродники не були Руссю, бо не підкорялися владі київського князя. Вони становили собою відрубаний соціальний організм, до певної міри протиставлений Русі. Іноді вони виступали союзниками окремих руських зверхників, але іншим разом могли діяти спільно з ворогами Русі, як це сталося під час першої сутички з монголами.
До бродників якнайкраще підходить вираз «руські біженці», застосований Акрополитом. Цей термін проливає яскраве світло на соціальний бік справи і водночас пояснює, чому давньоруські літописи так рідко й неохоче згадують цих мешканців степу. Не може бути сумніву, що абсолютну більшість бродників складали селяни – втікачі, які шукали порятунку від феодальної експлуатації далеко на півдні, за межами досяжності рук княжої адміністрації. «Було б надто дивним, - справедливо писав М. Владимирський-Буданов, - якби не бідна голота, а люди найбільш забезпечені йшли на переселення». Сучасні дослідники схильні вбачати у бродниках праобраз майбутнього козацтва. У зв’язку з цим звертаємо увагу і на згадку про якихось «галицьких вигонців», що під час битви на Калці на човнах пройшли по морю і увійшли до Дніпра, ставши на Хортиці, поблизу броду. Слово «вигонці» (вигнанці) дослідники ставлять у зв'язок з «біженцями» Акрополита. Отже, є певні підстави починати історію козацької Хортиці з 1224 р.
З бродниками можна пов’язувати ті давньоруські поселення до монгольської доби, які добре відомі археологам у степовій смузі. Зокрема, ціла група їх (причому досить компактна) розташована у Надпоріжжі, яке завжди привертало особливу увагу переселенців. Характер культури цих поселень, частину з яких було піддано розкопкам, не лишає сумніву щодо етнічної приналежності їх мешканців. Відомі такі оселі і в інших районах лісостепу – аж до самого узбережжя включно. Зокрема, великий інтерес становлять поселення на острові Березань, що тривалий час був опорним пунктом Русі у Надчорноморії.

Соціальне становище бродників якоюсь мірою пояснює і їх позицію в подіях, у зв’язку з якими вони згадуються в літописах. Це була сила, що протистояла феодальній Русі саме у соціальному, класовому відношенні. За місцем проживання вони мусили спілкуватися з половцями і разом з ними втручатися у феодальні чвари на Русі. Антитезою феодальній системі був і їхній виступ на боці монголів. Дослідники наголошують, що їх позиція в тій події була обумовлена саме соціальними протиріччями. Б.Греков, зокрема, писав, що виступ бродників спільно з монголами проти Русі «може бути поясненим бажанням завдати удару сусіднім чернігівським князям і боярам, котрі успішно засвоювали на своїй території землі і енергійно підкоряли своїй сеньоріальній владі безпосередніх виробників – землеробів».
Особливої уваги потребує надзвичайна важлива проблема політичної організації бродників. Необхідність виникнення такої організації, як уже зазначалося, була продиктована особливо важкими умовами існування в Степу, поза юрисдикцією (а відтак і поза захистом) Київської держави. Що така організація виникла й існувала – сумніву не підлягає: це випливає зі змісту усіх повідомлень, які є в нашому розпорядженні. Підтверджує це й згадка бродницького воєводи Плосконі, який, звичайно ж, виконував військово – політичні функції. Те саме випливає і з головного змісту угорських та ватиканських документів, про які вже йшла мова вище.
У цих документах Бродинія виступає як солідна політична організація, евентуальний контрагент будь-якої державної системи. Серйозні масштаби цієї організації визначає те, що її згадано поряд із Руссю, Болгарією, Угорщиною, Куманією. Отже, йдеться не про якусь малозначущу і нечисленну купку втікачів, нездатну до істотних політичних і військових акцій, а про могутній фактор суспільного розвитку у південній частині Східної Європи.
Зрозуміло, що політична організація бродників трималася на підлеглості основної частини населення якійсь керівній групі. Цілком ймовірно, що ця група набирала елітарного характеру і в соціальному – економічному відношенні, являючи собою зародок нового панівного класу. Отже, реальні умови життя на нових місцях не звільняли свободолюбивих втікачів повністю від залежності та підкорення чужій волі. Але сама колізія, що породжувала явище, включала можливість повторення чи відтворення феодальних порядків; Бродинія мусила демонструвати якісь інакші тенденції суспільного розвитку, порівняно з засадами руського феодалізму. Можна припустити, що за своїм соціальним змістом ці тенденції нагадували те, що мало у містах, де нові форми експлуатації відкривали більш широкі і більш привабливі перспективи, у порівнянні з традиційним усталеним феодальним визиском.
Очевидно, й тут мало місце зародження певних форм ранньо-буржуазних відносин. Вище підкреслювалося, що сучасна наука розглядає бродників як праобраз козацтва. У цьому є глибокий сенс. Обидва явища були породжені одними й тими ж причинами і виконували схожі функції. З тою, однак, різницею, що козацтво з’явилося на історичному коні і часи глибокого розкладу феодальної системи, коли на порядку денному постало питання про її ліквідацію, тоді як бродники діяли за умов, коли феодальний лад ще не вичерпав своїх потенцій і ще зберігав значення прогресивного ладу. Тому, попри всю її історичну важливість, Бродинія не могла ще виступити альтернативою феодальній Русі і задовольнялася функцією побічного фактора суспільного поступу.

М.Брайчевський / Вибране, том 1