Скандинавщина в давній Руси

Костянтин ТИЩЕНКО

«СКАНДИНАВЩИНА В ДАВНІЙ РУСИ»: ПОГЛЯД ІЗ СУЧАСНОСТІ


Львів’янин Омелян Партицький (1840 — 1895) був мовознавцем, етнографом, істориком і педагогом. Більшу частину свого життя присвятив він викладанню у вчительській семінарії у Львові.

Можна лише уявити, якими були працездатність і наснага молодою вченого, якщо він у віці 27 років уже спромігся опублікувати великий німецько-український словник на 35 тис, слів (акурат через рік після Енського указу про заборону всього українського на Наддніпрянській Україні). Як тепер сказали б, «у вільний від роботи час» він створив низку підручників з української мови та літератури для народних шкіл, редагував педагогічний двотижневик «Газета шкільна» (1875-1879), а також перші видання товариства «Просвіта» (якийсь час був і його головою).
…

Друкував у «Зорі» власні дописи й сам О.Партицький. Зокрема 1886 р. він узяв участь у журнальній полеміці з питань історії Русі, опонуючи галицькому історикові й громадському діячеві москвофільського напряму Антонові Петрушевичу (1821-1913). Деякі висловлені в полеміці тези Омеляна Партицького не обійшла увагою москвофільська партія, її фінансована російським урядом і підтримувана польською адміністрацією газета «Новый Проломъ» надрукувала статтю одного з головних своїх співробітників, гімназійною вчителя П.Свистуна (1844-1919) під назвою «Спор о Варяго-руссах», де автор обстоював слов’янське походження русів.

Добре обізнаний з досягненнями тогочасного європейського порівняльно-історичного мовознавства, О.Партицький мав, що відповісти і П.Свистуну, і пропагованій ним концепції Д.Іловайського (1832-1920), російського історика-монархіста, автора праці «Разыскания о начале Руси»(1876).
…

Своєму в міру полемічному історико-філологічному дослідженню О.Партицький дав назву «Скандинавщина в давній Руси», яка вичерпно відповідає змісту праці. Після завершення публікації в «Ділі» О.Партицький зібрав окремі випуски свого дослідження й надрукував їх у 1887 р. власним накладом у вигляді книжки. Треба сказати, що «Скандинавщина» не була першою великою науковою працею автора: 1883 р. він видав іншу книжку про темні місця у «Слові о полку Ігореві», а через рік — і саме «Слово» з власним перекладом. У цих книжках, як і у своїх статтях у «Зорі», Омелян Партицький докладно розглянув скандинавські впливи на історію, право й релігію давніх русів у світлі щонайновіших, як на ті часи, здобутків європейської лінгвістичної та історичної науки.

Про досягнутий автором рівень ерудиції в досліджуваній галузі свідчить критичний апарат «Скандинавщини», що охоплює до півсотні дотичних темі книжок: історичні текстові джерела київських, візантійських, арабських, фризьких, скандинавських, саксонських авторів IX-XIII ст., європейські дослідження XIX ст. з слов’янського й германського мовознавства, зокрема класичні теоретичні праці Я.Ґрімма та Ф.Міклошича. На всі ці твори автор покликається, як правило, зазначаючи сторінку, регулярно цитує їх переважно мовою оригіналу (українською, грецькою, латинською, давньоруською, німецькою, данською, дещо і російською), професійно оперує давньоісландським, данським, фризьким лексико-граматичним матеріалом.
…

Наріжною науковою проблемою для О.Партицького стала потреба у світлі нових досягнень європейського мовознавства розібратися в першоджерелах поняття «Русь»; що воно означало для людей ІХ ст.? Чи справді, як це доводив Д.Іловайський, уже тоді «руский» означало те, що тепер — «російський», тобто прикметник, застосовний виключно до Московської держави? Чи початок тієї загадкової «Русі» міг бути взагалі не слов’янським?

Шукаючи відповідей на ці питання, О.Партицький вдається до філологічного аналізу мовних виявів «Русі» — відомих з історичних джерел імен «руских» князів і княгинь, послів, «мужів», назв князівської дружини, географічних об’єктів Русі тощо. На щастя, цих назв збереглося в історичних документах чимало, тільки от звучать вони якось «не по-руски». Аби урельєфнити, унаочнити цю явну суперечність — неслов’янський характер найдавніших «руских» імен — О.Партицький використовує особливий риторичний засіб – багаторазове повторення, нагромаджуючи сполучення, самоочевидні у своїй суперечливості. Так, він подає в такий спосіб низку імен «руских» послів з договору Олега з греками 911 p.: руский посол Фарлоф... руский посол Фрелав... руский посол Всрмуд... руский посол Груалд... руский посол Труан... руский посол Ульфост... За кожним ім’ям у книжці дано його етимологічне пояснення, причому таки ж на скандинавському мовному матеріалі: far «перед» + lof «слава», fred «мир» + lof «слава», ver «боронити» + mund «добро, дар», hrod «слава» + vald «влада», hrod «слава» + har «військо», сканд. ім’я власне Throand «в успіхах щасливий», ulf «вовк» + fast «сильний, швидкий» та ін. Так учений показує, що всі ці «рускі» імена історично засвідчені як загальні іменники або й безпосередньо імена власні у мовах фризів, данців та інших скандинавів.

Через 34 роки — новий договір «руских» князів з Візантією (945 p.). І знову імена звучать по-чужинському: руский князь Гарфаст... руский князь Гакун... руский князь Турд... руский князь Гамунд... руский князь Ґунар... руский князь Етон... Неслов’янськість звучання цих імен очевидна навіть для нефахівця, проте, з іншого боку, відчувається їхня певна взаємопов’язаність у своєрідному «варварському» звуковому матеріалі та окремих повторюваних звукових підрізках. І тут до кожного імені дав О.Партицький етимологічний коментар. До цього знову придається йому скандинавський мовний маїеріал -har «військо» + fast «сильний», hakon «шляхтич», Thr «Перун», ha «високий» + mund «дар», gunn «війна» + har «військо», jtun «велетень». Щоправда, є серед цих «руских» нарешті й князь Ігор. Та однак це просто те скандинавське ім’я, яке поряд з Олегом і Ольгою утрималося досі в пас від княжих часів, і його складові — це ing + var тобто «богом збережений».

По 24 іменах князів під договором стоять ще 24 імені послів (по одному від кожного князя) — і знову: Івор, Вуєфаст, Ульб, Ґрімм, Кари, Шихберн, Шибрид, Сфирка... Далі ще 30 «руских» купців — Адун, Адулб, Инґивлад, Уліб, Турбід, Фурстин, Фрастин, Ґунастр, Руалд, Інґельд, Турберн... «Обговорив я досі, — завершує своє обстеження О.Партицький, — до 90 імен власних... перших руских князів: назви самі скандинавські, за винятком трьох у договорі Ігоря (Святослав, Володислав, Предслава)». Після вікової полеміки навіть опоненти тези про скандинавський початок Русі, скажімо в коментарях до російського перекладу книги Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», змушені визнати, що принаймні в документах X cm. «руский» означало «скандинавський». Свій історичний внесок до цього наукового завоювання зробив і О.Паргицький, який понад століття тому закликав опонентів зі свого наукового та суспільного середовища «лишень» побачити очевидне (для освіченої людини): «В договорах Олега й Ігоря з греками зовуть себе скандинави «від роду руского», а Константин зове знов «рускими» скандинавські назви Дніпрових порогів». Усіх власних імен і назв у договорах і книзі Константина Багрянородного понад 90 - «дійсно спорий словарець, що мов живий свідок голосно промовляє о народнім походженні перших наших князів і їх дружини. Скільки не розчитувався Іловайський в грецьких джерелах, нігде не міг він знайти свідчень на підпору теорії о слов’янськості руссів, зівсюди мов хором кличуть греки до нас: русси — то не слов’яни!».

Про рівень фахової підготовки О.Партицького можна судити хоча б з такого його коментаря до етимології імені «руского» князя Рурика — від Hrdh + rikr «слава + могутній»: «Пізніше, при обговоренні договорів Олега і Ігоря з греками, викажу, — пише вчений, — що в заміщених там скандинавських словах кожне акцен¬товане (довге) й виразив писець після дунської (за данською — К.Т.) вимовою через у. Се буде і причина, для чого думський Rorik називався у нас Руриком (наші предки виговорювали скандинавські слова після вимови пануючих руссів)»
…

Неважко уявити собі дальшу долю варязьких імен еліти в київському слов’янському середовищі: за малим винятком (Ігор, Ольга, Олег) германські складники інших імен були скальковані по-слов’янському: Фарлоф «пред — слава» став Передславом, Фрелав «мир — слава» — Мирославом, Груалд «слава — влада» - Владиславом, Груар «слава — військо» — Воєславом і т.д. Така двоморфемна модель власних імен людей відома в різних мовах, однак те, що вона прийшла до давньоруських імен саме з германської, видно хоча б із відсутності її в тодішніх питомих слов’янських іменах на зразок Мал, Малуша, Добриня, Ждан, Неждан, Вадим, а з іншою боку — у її живучості в теперішньому германському світі, де досі широко вживані Фридрих «Миросил», Генрих «Домосил». Едвард «Власнобор», Гельмут «Здравомисл», Людвіг «Боєслав», Фердінан «Смілопут», Роберт «Блискослав», Рудольф «Вовчеслав», Вольфґанґ «Вовчехід», Ебергард «Сильний кабан» тощо. Не випадково літописне Ульфост «Швидкий Вовк» явно пов’язане з пізнішим ім’ям воєводи «Вовчий Хвіст» (незавершена калька), і навіть ім’я Володимир тепер визнається-таки ймовірним запозиченням з давньогерм. Вальдемар «Владослав».
…

Правильно ідентифікуючи назви міст Київської Русі в тексті Константина Багрянородного (Любеч, Чернігів, Вишгород, Київ), О.Партицький звертає особливу увагу на подану Константином унікальну назву Києва «руских» часів Самбатас. За образним висловом Г.Іллінського, ця назва є найважчим сфінксом «рускої» історичної географії. Цією загадковою назвою Києва займалися десятки вчених – від Потоцькото і Карамзіна до Мирра і Абаєва її намагалися вивести з мов: слов’янських, угорської, литовської, арабської, хозарської, єврейської, вірменської, іранських, О.Партицький, виходячи з конкретного «варязького» подвійного контексту, веде свій етимологічний пошук у тому ж таки скандинавському річищі, що й Томсен, Буше, Домбровський і Віґфуссон. Але його етимологія, цілком відмінна від їхніх і краще вмотивована, так і залишається досі невідомою сучасній «офіційній» науці. Зокрема А.Залізняк у своєму коментарі до книги Константина Багрянородною зазначає: «Пропоновані скандинавські етимології з sandbakki «піщана виспа», sandbakkaa «піщаний пагорб», sand-va піщаний брід» — незадовільні». А проте ціле століття нехтувана етимологія О.Партицького значно глибша й досі переконлива: sam «разом» + bat «човен»(!), тобто «збірне місце для човнів», що відповідає не лише духові, а й сутності способу існування варязької дружини київського князя.

Аргументуючи свою етимологію, вчений звертається, зокрема, до такого відомого уривку тексту Константина про спосіб життя русів: «Коли приходить листопад, зараз їхні архонти (володарі. — К.Т.) виходять з усіма русами з Києва (курсив наш. — К.Т.) і вирушають на полюддя, що зветься «ходінням по колу», а саме до словіній деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян, які є данниками русів. Годуючись там цілу зиму, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане крига на річці Дніпрі, повертаються до Києва. Потім так само, як було сказано, узявши свої однодеревки, вони споряджають їх і вирушають на Візантію». Якщо для полюддя ки¬ївські князі «виходять з усіма русами з Києва», то стає якнайочевиднішим, щ саме являли собою ті «руси» в X ст.: то була князівська дружина скандинавського походження, яка восени розходилася на прогодування по підлеглих землях Київської дер¬жави, а навесні поверталася в човнах річками знову до Києва, громадилася під Витичевим і щоліта вирушала на чергові військові грабунки куди заманеться — до Візантії, на Дунай, до Криму чи на Волгу. Отже, навіть за інших рівних умов, «руский» етноісторичний контекст додатково свідчить на користь скандинавської етимології Самбатаса як «місця збору для човнів».
…

Дратівливість поганий порадник, а все ж монархіст Д.Іловайський дратується і в запалі каже, що Константин Багрянородний попсував рускі назви князів і дружин, помішав без ладу географічні назви, користувався хибною інформацією, Константин нічого не розуміє. Але ж тоді й Нестор, виходить, попсував ті горезвісні незрозумілі росіянинові, й однак «рускі» імена (причому, не змовляючись, подає їх акурат, як у Константина, та ще й додає прямих свідчень скандинавського походження «русі»). І арабські джерела «псують» водно з ними. І скандинавські саги — теж. Залишається образитися на всі відомі історичні джерела, що стосуються цієї теми. Або «створити» потрібні собі (досі підозріла історія з «Тмутороканським каменем»). Або, махнувши рукою на науку, просто прийняти ніяк не доводжувану тезу за керівництво до дії.
…

Сторінки книжки О.Партицького з філологічним аналізом назв Дніпрових порогів належать досі до найцікавіших — і завдяки описам очевидців ХiХ ст. переходів у човнах цього давнього річкового шляху через пороги і, звичайно, передусім завдяки його професійно виконаним скандинавським етимологіям назв порогів: Hlmfors «острівний поріг», Gellandi «дзвонковий» (Звонець), Eifar «небезпечний (Ненаситець), Barafors «хвильовий, хвилястий» (Вовнич), Lanti «кипучий» (Веручий).
…

Досконало знаючи відомі на його час історичні й мовні факти, О.Партицький впевнено заперечив теорію Д.Іловайського як таку, що їм не відповідала. Справді, влада «русів» виникла на Наддніпрянщині ніби раптово, доказів її місцевого походження та формування не знайдено й до нашою часу — незважаючи на значні зусилля археологів. О.Партицький пише: «...Наші предки стогнуть віками в неволі, платять дань хазарам — а в одній хвилі, мов deus ex maсhina, повстає серед них організація державна, они о власних силах розвивають незвичайну силу воєнну, витворюють флоту з тисячами кораблів, обзнакомлюються з торгівлею, купчать в Греції, Болгарії, над берегами Волги, Каспійського моря...». Отже, якщо не автохтонні слов’яни, то хто ж тоді з походження ті «руси»? Виявляється, і в часи О.Партицького відповідних джерел не бракувало — річ у тім, що «змиритися» з ними міг лише неупереджений дослідник. Перше знайомство греків з русами припадає на 839 рік. Тоді франкський імператор Людовік, за надійними історичними свідченнями, розпитував русів про їхній рід і довідався, що вони прибули зі Скандинавії, а саме зі Швеції: «Rhos gentis est Sueonum». Грецький патріарх Фотій був свідком походу на Грецію «русів» Аскольда і Діра. У своїх листах Фотій так згадує про цей нарід: «Руси вирушили з півночі, то нарід з кінця землі, варварський нарід, неосілий, а хоч малий числом, а вже досяг величі та забагатів». На думку О.Партицького, все тут слушно, аж до того, шо «наші скандинавці становили лиш дружину, котра разом репрезентувати могла значну силу воєнну, але нічим була в порівнянні до великого числа підбитих слов’ян». Кремонський єпископ Лютпранд, певний час — посол у Царгороді, також писав про тодішніх русів, що вони «alio nomine nordmanni appellantur» (інакше звуться норвежцями). А ще один грецький письменник — Георгій Амартол русь виводив зі скандинавського племені: «Приплу русь на Костянтинъ градъ лодіями тисящь 10, отъ рода Варяжска сущимъ».

«Що ж значило Ruos у скандинавців? — запитує О.Партицький. — Якби ми жили в Данії або в Англії, нам би й на гадку не приходило завдавати собі таке питання. Там писали Ruoth, але звук th вимовляли (як і нині вимовляють) з виразним позвуком s. ... Скандинавське ruoth-ar значить те, що й німецьке Ruderer (веслярі, корабельники, моряки)».

Через 60 років цю ж саму скандинавську етимологію слова «русь» докладно опрацював М.Фасмер у своєму словнику.
…

Щодо перенесення назви завойовників па завойоване населення, то й тут М.Фасмер вказує па такі аналогії, як франки (Франція), нормани (Нормандія), новогреки (‘), лонгобарди (Ломбардія), болгари; додамо ще назву румунів, циган (самоназва — ром).

Далеко не всі сучасники О.Партицького поділяли його наукову концепцію, дехто закидав йому, нібито він «переяскравлює» германські впливи на формування Київської держави. Проте фактом залишається те, що сучасна критична наука не просто опинилася на позиціях О.Партицького, але часом відтворює його тези слово в слово:
…

У своїй книжці О.Партицький обґрунтовує також міркування про те, що домівкою веслярів-русів була Данія: «Нестор, вичисляючи краї скандинавські, не наводить Данії, лиш на єї місце кладе назву Русь – отже, в тій Русі, а не деінде, шукати треба вітчини нашої о Рурика і єго дружини... В половині 9-го віку жив дійсно в Данії Рурик, звісний морський пірата і опісля володар Фризії. Прогнаний з Фризії, він шукати мусив іншого місця — єго ім’я появляєсь нараз в землі новгородських слов’ян». Дев’яте століття — «то був час найвищого розвитку дунської сили, час славного корсарства морського, в котрім майже кождий мешканець Данії носив стрій моряка. В тогдішні часи кождий дунчик був моряком, був після давнього способу мовлення русом. На думку дослідника, руси, які ще перед IX ст. воювали в Іспанії, вийти могли лише з країв, де панували данці (Франконія, Англія, Данія), У книжці зазначено також, що топоніми з коренем Ruth-, Rods-, Ruots- поширені вздовж морською узбережжя Європи. Показовим для цієї теми О.Партицький вважає також і той факт, шо візантійці довгий час розрізняли поміж своїх найманців «власне варягів і «наших» русів — варяги служили в греків у пішому війську, а руси при флоті.
…

Як підсумовує тему О.Пріцак, «чи прийняти так звану норманську теорію походження руської Київської держави, чи ні, — треба ствердити сильний нормансько-вікінгській елемент у торговельно-воєнних дружинах кондотьєрського типу руських міст та князів. Вони приносили з собою свою мову (пор. назви Дніпрових порогів Констянтина Порфірородного), свої імена (пор. «руські» імена договорів із греками з X ст.), усну словесність (вплив саг на стару українську словесність, на «Слово о полку Ігореві»), а також елементи свого військового устрою та права. Проте вони, видно, швидко українізувалися».
…

Полемічна загостреність книжки О.Партицького зрозуміла — адже її злободенним призначенням і найближчою метою було спростувати упереджену тезу Д.Іловайського про те, що в Русі «нема і сліду скандинавщини» — і з цим завданням автор, безперечно, впорався. Проте йому вдалося сягнути й вищої мети: пер¬шому відкрити — енергійно, рішуче — одразу цілу низку «руських» — тобто варязьких — загадок української історії за допомогою «ключа» скандинавських етимологій. Вони повертаються тепер вдячним нащадкам.


П.С. Одна із найбільш обгрунтованих статей, що доводилося читати про cкандинавські "впливи". 

Ще приклад:

EngLAND
ScotLAND
FinLAND
GreenLAND
IceLAND
IreLAND
ShetLAND
(PoLAND, SwitzeLAND, ZeaLAND)

LAND: 1.n. 1) земля, суша, суходіл; 2) земельна власніть; 3) країна; 
           2. v. причалювати; приставати до берега; висаджувати.