Хто є «наївним», мусить доти терпіти, доки не порозумнішає

Парламентсько-демократичний устрій належить чи не до найбільше брехливих устроїв у світі, і тому, що маси цій брехні вірять, дуже важко допомогти їм це усвідомити.
Спробуємо коротко з’ясувати, в чому справа.
За устрою, як монархічного, так і диктаторського, всім відомо, що влада в державі належить одній особі з її найближчими прихильниками.
….
Але параламенсько-демократичний устрій як головну істину проголошує брехню Ч.1: «Народ сам керує своєю державою», - тоді як в дійсності нею керують організації демагогів, які використовують усі ознаки маси для того, щоб мати змогу здійснювати усі ознаки маси для того, щоб мати змогу здійснювати власні егоїстичні цілі, перекидаючи всю відповідальність за наслідки на такі ж в дійсності безвідповідальні маси, як і дитина 7-8 років.
Лише за демократичного ладу все, що роблять політичні керівники, робиться завжди в ім’я «всього народу».
…
Далі шириться брехня Ч.2, немов у демократичній державі панує повна свобода думки і слова, тоді як в дійсності через пресу, яка завжди в демократичній державі належить тим же організаціям демагогів або пов’язаним з ними групам людей інтересу, навіює масам ті «погляди», які потрібні тим групам, і вони не допускають поширення будь-якої непотрібної їм ідеї, не тільки не даючи її висловити в пресі, але й зупиняючись перед жодними неетичними методами, налаштовуючи проти неї маси. Внаслідок того думка людини «скеровується» в парламентсько-демократичній державі так само, як і в державі, керованій диктатором, лише цей факт демократія рішуче заперечує.
Поле для навіювання є, самозрозумілим, ти більшим, чим менше йдеться про речі конкретні, близькі і цілком зрозумілі навіть кожному дурневі.
У тій мірі, в якій розпливається поняття, панують фрази завданнями яких є приховати неясність думки.
Сучасні міністри – це тільки назва з окресленою партійною наліпкою, що в дійсності «керують» справами, яких цілком не знають. Але це не лякає, як, зрештою, й не журить «виборців», бо наша доба, доба анонімного числа. Деколи, коли засоби держави з якихось причин надто у плачевному стані, трапляється, що такі міністри «по урядуванні» пару років нароблять скандальних, очевидних дитині помилок і самі підшукують «ділових» заступників міністрів чи керівників міністерств.
…
Тепер, з одного боку, все політичне життя є занадто складне, а з другого, і теоретична відповідальність розкладається між надто великою кількістю людей, а тим самим майже доходить до нуля. Політична діяльність не вимагає тепер від парламентських діячів і міністрів найменшого навіть поняття про державні справи, якими вони «керують» чи які «обмірковують» і навіть жодних теоретичних знань – навпаки, «найціннішою ознакою демократичного «державного мужа» є повне ігнорування у всіх тих справах, повна нездатність власними очима бачити дійсність, легковірність і легкодухість, здатність висловлювати з запалом, не помічаючи того, найбільш суперечливі думки і дитяче невміння розрізняти можливе від неможливого. Саме ці властивості забезпечують таким «державним мужам» якнайкращий духовний контакт і взаєморозуміння з масами.
Сам парламент створює одну масу, або (значно частіше) кілька ворогуючих між собою мас.
При тому в парламенті, цьому зібранні людей найрізноманітнішої освіти, становища і культури, виявляється у всій широті нехіть, а то й жах маси перед «нудними» вічевими аргументами.
Трапляється іноді, що з парламенту виходять і корисні закони, але, як твердить слушно Ле Бон, вони завжди є твором одиниць і «стають шкідливими щойно після того, коли ряд невдалих поправок перетворить їх у твір колективний». Такі поправки, здебільшого, відбирають річевість, бо вони є прагненням знайти компроміс між партіями.
…
Ллойд Джордж сказав про Палату лордів: «Це зборище підлих нікчем і марних боягузів, бо їм бракує серця, щоб зробити щось добре, і відваги, щоб зробити щось зле!».
Це оскарження, звичайно, стосується в істоті не Палати лордів, лише всякої маси, всякої демократичної організації. Маси бувають оскаженілі, в стані афекту здатні кинутися у вогонь, але спокійною мужністю не відзначалися ніколи.
…
Кілька поколінь, вихованих у демократичних умовах парламентських держав, мали фатальний вплив на якості інтелігенції. Інтелігент і пів інтелігент значно більше за селянина і робітника підданий був під безнастанний вплив преси, публіцистики, промовців (а тепер ще й радіо), привчався так, як курець до тютюну, а повія до розпусти, - до фрази, плит кості, брехні й до затрати відчуття межі між можливим і неможливим. Інтелігент перетворився в якийсь грамофон, що звик механічно віддавати награне, майже цілком втратив здатність думати. Сучасний інтелігент в залежності від того, яким сугестіонерам дає себе стало сугерувати, приймає як вислів глибокої мудрості найбільші дурниці, сказані «своїми», і не здатен зрозуміти й сприйняти навіть випадково розумну думку, висловлену людьми протилежного табору.
Сучасний нам інтелігент звикає читати два, а деколи і три часописи денно («переглядати»), а це веде в свою чергу до звички не перевіряти жодного твердження «своєї» преси (їх багато і перевіряти нема коли).
Наслідком є перенесення цієї звички і на читання книжок, так це призводить до некритичного повторювання усіх вигадок і дурниць, які забагалося вжити людям, що «створюють громадську думку». Це, певно, чи не найфатальніший наслідок, який скріплює всі негативні властивості маси і унеможливлює появу одиниць, які хоча б частково протидіяли «овечим інстинктам» маси.
Так виглядає та база, на якій побудовано демократичні держави, той «обезтямлює мозок», яким має кермувати здійсненням усіх цілей та прагнень нації в демократичних державах.
…
… демократія – більш ніж недосконалий устрій, опертий на взаємну брехню та на обдурювання тих же широких мас.
Раз маса не в змозі думати, раз її духовне життя стоїть на найнижчому щаблі, і раз це випливає з природних властивостей людини, маси і з ознак усякої «спільної думки», то, самозрозуміло, «вибори», і то всякі вибори, є майже фарсом!
…
Адже ж і при «демократичних виборах» вибирає народ завжди не кращих діячів чи людей, лише вправніших сугестіонерів.
…
Вибори – це боротьба сугестіонерів та «виборчих комітетів» за посади, які забезпечують «добробут і розквіт» партій, що перемогли, а не нації.
…
Адже ж в істоті речі і там «орденоносна свинарка» є такою компетентною, як і «орденоносний хірург», вирішувати, скільки потрібно виділити коштів на військо, а скільки на важку промисловість, та однаково компетентні в справах закордонної політики і однаково розбираються у питаннях внутрішньої політики.
Отже, чому вони, властиво, сидять? «Для декорації»? Для того, щоб могли ті, хто фактично якось так керує справами держави, у разі якоїсь більшої невдачі чи скандалу перекласти відповідальність на ці «мертві душі»?
Ми б всі, певно, сміялися б, коли б хтось запропонував до важкохворого запросити «на консиліум» доброго адвоката, дуже солідного і статечного шевця та скрипаля-віруоза. А ми, в кращого разі, подібному «консиліуму», лоручаємо «лікування» хвороб народу і віддаємо такому «консиліуму» в руки долю і життя народу!
Щоб нам не закинули тенденційність, «упередження» жо демократії, подаємо Даля за згадуваною вже працею ряд голосів саме відомих демократичних політиків про ці справи.
…
Пуанкаре признається за парламентом: «Палата видає безнастанно закони, начебто справді безнастанно треба було видавати їх».
П. Леруа Больє переконаний, що «три чверті ухвалених парламентом законів спричиняють суспільству більше клопоту і плутанини, ніж слугують поступу і народу».
Непотібні для нації закони є дуже потрібні для демократичних політиків і численної інтелігенції, що працює в різних установах, бо, з одного боку, коли беруться «посольські дієти», то треба ж їх виправдати в очах народу якоюсь «працею», а з іншого, грубі томи законів і розпоряджень дають заробіток колосальному апарату бюрократії – державному і приватному, адвокатам і т.д.
Полагодження найменшої справи вимагає завдяки всій сумі тих законів і розпоряджень довгого ряду різних формальностей, без яких можна було би легко обійтися і то без шкоди як для нації і держави, так і для населення. Сотні й тисячі людей живуть з політики, вигадують усе нові законопроекти, а сотні тисяч урядовців ламають голови над компонуванням систем і чинності державної машини.
Так непотрібні закони коштують, очевидно, гроші, підтримування прохань своїх виборців, очевидно, також йде коштом державного скарбу, посади, що створюються для знайомих, приятелів і родичів, коштують також.
…
Зрештою, ми знаємо, в селі, де «урядував» за царату один «сільський стороста», за сонетів «урядує» ціла установа з кількох душ! Де був «пан» і два-три «приказчики», тепер «управа совхозу»: бригадири, бухгалтери, магазинери і т.д.
Так свого часу група людей, що вийшла переважно з міщанських лав і в своїй боротьбі за захопленням державного апарату послуговувалися гаслами:
1) «народ сам собою керує»
2) «народ не може собі дозволити оплачувати та його слуг, що витрачають величезні суми, які тягарем падають народ», - в дійсності ця група обдурила народ, бо, як бачимо, не народ, а ця група захопила владу у свої руки.
Вона ж обдурила народ, створюючи у нього враження, немов йому дешевше коштуватиме державний апарат, але цей апарат заповнювала ця група, і тому вона повела так справу, що народ їй платить щороку більше, ніж видавав на монархію.
…
Чи можуть збори кількох сот нефахових людей добре господарювати?
Зрештою, гроші не з власної кишені, отже, «помилки» не б’ють безпосередньо по тих, хто їх допустився.
Коли б так велося приватне господарство, воно б давно збанкрутувало. Держави мають надто багато джерел доходу, і тому катастрофу можна відсовувати досить довго.
Насамкінець від банкрутства все ж часто рятує лише…війна та одержані в разі перемоги репарації.
«… Політика стає щораз більше ремеслом, за яке хапаються ті, що не змогли дати ради ніде, або авантюристи, що хочуть швидко дійти до добробуту».
…
Демократичні демагоги люблять, коли хто скаже правду, галасувати про те, що ця правда є «зневагою народу», зневага демократії, що вона є ознакою зарозумілості і презирства до народу.
…
Лише демократія в своїх основах має справжній «культ некомпетентності» (пов'язаний із сталою брехнею), лише демократія вірить брехні, немов «народ сам керує своєю долею», немов у світі існує і діє міжнародне право, немов є неімперіалістичні народи, немов взагалі можливий «справедливий мир» тощо.
Чи з того випливає, що демократичний устрій не має цілком жодних позитивних ознак?
Тут ми мусимо звернути увагу, що саме тепер ми переживаємо тріумф демократизму (після успіхів і поразки нацизму і фашизму), і тому нас заливає хвиля «демократичної» сугестії, якій мусимо протиставитися, коли хочемо зберегти свою думку свіжою і незалежною. Це змусило нас у першу чергу і з таким притиском з’ясовувати негативні ознаки цього устрою (тим паче, що українська інтелігенція «хворіє» на своєрідний досить хуторянський, але… демократизм).
…

Антологія. Український націоналізм.  Роман Бжеський (за виданням 1949 р.)