Гуцули і німці

Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалося добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки ролі німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914 – 1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.
Важливо те, що німці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм «hpch!» («Слава!») та ви казували переконання, що такі бойовики, як гуцули, «мусять добути вільну Україну». Німці із задоволенням слухали у виконанні гуцулів «Ще не вмерла Україна» та «Mein Faterland» - стрільці і цю пісню вміли добре виконувати. А чому б не порадувати німецьких камарадів?!
Гуцули не раз знаходили «щирих приятелів між чужинцями-Німцями», бо німці, пізнавши бойову вартість гуцулів, ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців. «Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стільці-боєвики… Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів».
Після бою нагорі При сліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що «таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти»…
Сотник Ерле роздобув десь полковий оркестр, наказавши диригентові грати винятково українські пісні: «Ми гайдамаки», «Не пора», «Не миритись» та інші, « чим до решти вхопив нас за серце». Так гуцули знайшли «рідних братів…між чужинцями-Німцями. Відтепер, - заначав Горобовий, - творили ми з Німцями одно: начеб вони не німецькі, а справді стрілецькі старшини».
Зустрівшись у с. Петрове на Закарпатті з буковинськими стрільцями куреня Паппа, вояки Гуцульської сотні з’ясували, що й у цій частині ставлення німецьких старшин до українців «дуже гарне і дбайливе».
Коли надійшов час прощатися з німецькими офіцерами, гуцули засумували. «З великим жалем прощали ми дотеперішніх старшин Ерле і Прібека та хорунжого – свідчив Горобовий. – А шкода, що вони пішли, бо в них були ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.»
Сотню очолив адвокат Омелян Левицький. Він був українець, але за вояцькими прикметами поступався Альфонсу Ерле та іншим німецьким старшинам.
Слід зазначити, що Альфонс Ерле так закохався в гуцулів, що не полишав думки знову повязати свою долю з українцями. 1918 року мрія здійснилася – він став отаманом УГА. Був начальником штабу Начальної команди УГА, 1-м квартирмейстером і начальником штабу 1 корпусу УГА.
Не один він розбудовував Галицьку армію та бився проти поляків за те, що Галичина увійшла до складу Української держави. Згадаємо хоча б таких провідних німецьких старшин, як Альфред Шаманек, Альфред Бізанц, Фердинанд Лянг, Карл Аріо, Северин Байгерт, Вільгельм Габсбург-Лотрінген, Арнольд Вольф, Фердинанд Льонер, Вільгельм Льобковіц, Ріхард Шобер, Антін Кравс, Ганс Кох, Густав Ціріц, Франц Тінкль та багато інших етнічних німців. Слава їм!

Гуцули у Визвольній боротьбі
Спогади січового стрільця Михайла Горбового