«пацифікація» Верховини.

Ляхи не пробачили гуцулам участі в боротьбі за Українську державу. Щоб убити навіть думку про неї, польські завойовники 1920 року здійснили варварську «пацифікацію» Верховини. Скільки крові тоді пролилося!... А хто пам’ятає про це? Про польську пацифікації Східної Галичини і Волині в 1930-х рр.. ми, слава богу, не забули, а хто пам’ятає трагедію Гуцульщини?!
А про неї збереглося чимало свідчень. Про цю «пацифікацію» писали Петро Шекерик-Доників, Михайло Горобовий і Михайло Ломацький. Уривки спогадів перших двох є в цій книзі, тож наведу кілька свідчень очевидця Михайла Ломацького з його нарису «1920 рік у Головах і сусідніх селах».
«Гуцульщину пацифікував тоді 14-й полк польської піхоти під командою полковника Ролінського, не сама польська міліція чи жандармерія… - стверджував Михайло Ломацький. – Місцевості, які пацифікувало польське військо: Голови, Жабє – Зелене, Гриневе, Яблонця, Ферескуля, Довгополе, Стебне, перехресне, Красної ля, Ясенів, - села в самому центрі Гуцульщини. Прищеплювання «культури» гуцулам починалося в такий спосіб: військо входило до села й зганяло мужчин. Мужчин починали жандарми бити чи і куди попало. Били мужчин, били жінок – по лиці, по носі, плечах і п’ятах, жінкам давали по п’ятдесят, чоловікам – по сто буків! Найбільше катували селян у Головах. Голови – це одне з найкращих, найбагатших і найвідоміших сіл Гуцульщини, під полониною Скуповою. Мешканці Голов – це горді, свідомі своєї людськості й національної гідності гуцули. Голови – національно найсвідоміше село у глибині гір».
Тому саме тут досхочу «гуляли» «розшалілі осободітелі»… Карна експедиція пограбувала, а тоді спалила хати Василя Шекерика і Федора Карабчука. «Миколу Дронєнка бито так, що тіло повідпадало від костей. Василя Маротчака і Єалана Бойчука били без милосердя, а потім підвішено на смереці, де висіли до без притомності, після чого дістали ще по сто буків. Цим знущанням і побоями приглядався поручик, курив сигаретку і сміявся. Михайла Шекерика скатовано так, що він від побоїв помер… Били і знущалися над жінками. Зґвалтували і побили Василину Шкіндрюк. Марію Кречунек підвісили за волосся до сволока і били. Вона, щоб ще раз не попасти в руки катам, повісилася у стайні. Катерина Карабчук втратила пам'ять від побоїв Настю Шекерик і її дітей били цілу ніч. Параску Храпчук і Марію Семенюк били, відливали водою і били дальше, так усю ніч. Тринадцятилітню дівчину, Анну Пачкун, ґвалтували десять польських вояків. Дочок Дмитра Білі щука, Марію і Параску, били, ґвалтували й заразили сифілісом. Не було в Головах хати, де не бито б людей і не грабовано майна».
Докладно описував Михайло Ломацький і побиття людей у Зеленім і Бистереці – присілках с. Жабє та й самому Жабйому й інших селах. Називає автор прізвища десятків гуцулів, які потрапили під дротянки і биків ці польських варварів. Вражає не тільки люта жорстокість, а й те, що ляхи виявили її до дітей та старших людей, як, наприклад, до 70-літнього Леся Савчука, 75-літнього Андрія Зєтинюка, 80-літньої Марії Савчук, 83-річного Юри Готича із села Бистрень. А синові Юрка Готича забивали «цвяхи під нігті, стискали пальці кліщами і в дверях, пекли п’яти розпеченим залізом і били по них. Це все вірні, правдиві факти!» - свідчив і Михайло Горобовий у досі не опублікованому спогаді «Тюрми у Польщі».
Порівняно з «весняною польофенизою» 1920 року, вважав Горобовий, «нічим були напади татарські у давнину». А працівників польських тюрем, куди кинули гуцулів, Горобовий називав «опричниками Івана Грізного».

Гуцули у Визвольній боротьбі
Спогади січового стрільця Михайла Горбового