Пастка

До характеристики московського наїзду на Україні. В ній автор (Ю. Горлі-Горський) цитує уривок із книги «Політичний бандитизм на Україні (його причини, форми і боротьба з ним)», яку на початку 1920-х років видав особливий відділ Київського військового округу, звичайно, не для загального вжитку. Послухаймо точку зору московських окупантів на їхні завдання в Україні:

«Політичний бандитизм в Україні – явище невипадкове і не кримінальне. Він має глибоке історичне й економічне коріння, і боротися з ним лише збройними методами – це підкидати сухого хмизу до вогню. Протягом 1919 – 1920 рр. зі зброєю в руках проти нас виступало в Україні в різний час і в різних місцях понад мільйон повстанців (на кінець 1920 р.). За цей час повстанцями і партизанами вбито сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ і загонів. За цей самий час органами ЧК і особливими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців і їхніх помічників («пособников»), і все-таки з весною 1921 р. ми маємо нову хвилю повстань.
Товариші! Чи ці цифри не кажуть вам, що маємо справу з більш грізним противником, як уважають деякі наші військові, що легковажно кажуть: «Дайте нам повну свободу, і через місяць від бандитизму на Україні не залишиться і сліду». Так, товариші, дивитися на становище не можна! Безумовно, ми мусимо бути безоглядними, навіть жорстокими. Але від того, що ми розстріляємо ще півмільйона, спалимо ще сотню сіл, - повстанський рух не притихне, а навпаки – може ще більш розгорітись.
Стан в інших місцевостях РСФСР не дозволяє нам відмовитися від нашої продовольчої політики на Україні, яка є одною з головних причин, що українське село наїжачилося. Але повстання мусимо за всяку ціну ліквідувати, поки не пізно. Нам не страшні центри української контрреволюції за кордоном, але мати проти себе озброєне село – річ небезпечна.
Мусимо піти двома напрямками: по лінії обеззброєння селян та систематичних розстрілів заручників і по лінії ідейного роззброєння тієї верстви українського населення, яка, використовуючи розходження інтересів між владою і селянами, керує повстаннями і скеровує їх на жовто-блакитні рейки. Це переважно сільська інтелігенція: настроєні національно вчителі, фельдшери, лікарі, кооператори.
Тут треба дати так: одних розстріляти, а іншим дати хабара тим, в імя чого вони борються. Мусимо зробити так, щоб вони погодилися, що Радянська Україна – це Українська Держава. Хочуть української мови в установах і школах – дамо їм і це. Ми розгинаємо шовіністичні «Просвіти», але на їхньому місці створимо інші українські, підкреслюю – українські – культурні осередки в елі та місті. Ми будемо за ними пильно наглядати, але дозволимо тим, хто тепер бунтує село, витрачати свою енергію на працю в них.
Ми нині не можемо піти на матеріальні поступки селянам, які не хочуть давати хліба, але піти на ідеологічні «поступки» сільській інтелігенції, подіти їй ілюзію, що політичне керівництво на Радянській Україні в майбутньому буде належати їм, і цим самим скермувати на різні шляхи інтереси її та інтереси селянської маси – ми можемо і мусимо! Коли в цьому мине потреба, ми пошлемо її до бісової матері і поставимо своїх вірних людей – комуністів. Боротися з цим ворогом можна, лише сполучивши збройні методи із гнучкими політичними методами».

Політика «московсько - жидівської комуни» була ефективною: вона захопила нашу Батьківщину і впродовж 70 років нещадно експлуатувала її.

… мусимо продовжити боротьбу за владу в Україні, власне за нашу землю…

Коваль Р.М. Отаман Орлик. Історичний нарис. – Київ: Видавництво «Стінкс», 2010. – С.384.

П.С. Пам"ятаєте Хвильового, ВАПЛІТЕ, Стуса, Симоненка...