Нація без голови! Петлюра справжній і несправжній

Вже кілька років, як замислив написати книгу про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду – від міфів прихильників і ворогів. Звичайно, від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, то й називаю їх пропагандистами, а не істориками. Хоча часом треба прислухуватися і до їхніх голосів-оцінок. І все ж важко зважати на того, хто тільки лається, почувши ім’я Петлюри. Ця лайка лунала ще 1917 року, коли стосовно Росії він поводився гречно і дружньо. Несправедливі закиди призвели до того, що все більше людей гуртувалися навколо нього (аби захистити від нападок, образ і погроз), навіть не стільки довкола його особи, скільки уявного образу, адже більшість вояків Армії УНР його ніколи не бачила.
Висвітлення особи Головного отамана білогвардійцями теж було тенденційним. З їхніх уст злітала, щоправда, не стільки лайка, як зневажливий плювок. Діячі білої еміграції дивилися на Петлюру з погордою, як на щось нижче, неповноцінне, несерйозне, комічне у своїх потугах створити державу, дивитися на нього як на убогий персонаж малоросійської комедії, який не вартує навіть іронії. Лише гидливість може викликати цей земгусар у здорової людини - патріота Росії.
Хоч інтелектуальний рівень писань денікінської братії вищий, як у більшовиків, та ненависть і їм застеляла очі. Звичайно, в оцінках Петлюри білі часом мають рацію, але ж не їм судити – нехай на себе подивляться, наприклад на свого Денікіна – деревяно-тупого московського солдафона – або на генерала-садиста Покровського, політика яких відвернула від Добровольчої армії навіть тих, хто сподівався на неї… Ні, москалі – люди засліплені, на себе з боку подивитися не можуть. Органічно не здатні на це. В чужому оці й пилинку помітять, у своїх же очах не побачать відображень тисяч шибенець із повішеними, в тому числі й непричетними до збройного протистояння, провинна яких полягала в тому, що не надто раділи визволителям. А не виявляти радості могла тільки людина зловорожа, таким місце в петлі. Незважаючи на дійсність – нескінченні війни на знищення, які Москва століттями вела проти народів світу, - всі, хто проти Росії, - негодяі, предателі, бандіти, самазванци. Аналіз тут ні до чого. Скажи прямо – ти за Москву ілі протів? Тагда скажу, кто ти. Від відповіді на це питання залежить й оцінка московських псевдоісториків.
Тенденційно оцінюють Петлюру і єврейські дослідники, але рацію вони все ж мають. Петлюра як голова Директорії та Головний отаман, звичайно, несе юридичну і моральну відповідальність за дії своїх підлеглих. Інша справа, що єврейські дослідники воліють не помічати причин погромів, а вони були серйозні – масова підтримка жидівським населенням терористичної влади окупантів.
Єврейських і російських дослідників об’єднує спільна особливість. Байдуже, що коять їхні народи, всі зобов’язані оцінювати діяння ці винятково позитивно, інакше запишуть тебе і твій рід в антисеміти чи русофоби. Якщо ти критично налаштований до їхніх народів, то однозначно не маєш рації.
Але ж подібне твориться і в українській еміграційній історіографії Визвольної боротьби 1917 – 1920 – х років. У центрі змагань, звичайно, стоїть, ні височіє Симон Петлюра – сонячна постать, створена, однак, з напівправди, міфів і, звичайно ж, реальних фактів, але дбайливо перебраних-пересіяних, часом ще й підрешутованих. Принцип той самий. Якщо про Петлюру пишеш як про героя, ти правдивий історик, адже він – вождь Визвольної боротьби українського народу. Якщо ж ти в опозиції до нього чи критикуєш якісь його кроки, значить, ти ворохобник, авантюрист, заколотник і помисли у тебе лихі.
Донедавна я вважав, що нам вигідно правдиво висвітлювати Визвольну боротьбу, бо правда на нашому боці. Так воно загалом і є. Але це стосується не всіх персоналій. Поза критикою мусять лишатися Грушевський, Винниченко, Петлюра, бо вони – символи Визвольної боротьби українського народу, дарма, що водночас і головні призвідники нашої поразки. Треба ж нам мати своїх авторитетів. Якщо поставити їх під сумнів, як же тоді бути, на кого спиратися, до кого апелювати? Вся петлюрівська історіографія побудована на цьому. Якщо ти критично оцінюєш внесок Петлюри в боротьбу – значить, ти чоловік не правдивий, віри тобі немає, ти, мабуть, підісланий більшовицький агент або збільшовичився. Всіх, хто не погоджується зі стилем і рівнем керівництва Петлюри, автоматично записували у вороги України, знеславляли, компрометували, ув’язнювали, часом і розстрілювали. Всі міфологія починається з Петлюри, він – організатор українського війська, послідовний борець за Українську державу, тому справжній патріот України мусить звіряти свої події з Петлюрою – чоловіком не заплямованим, твердим, єдиним, хто зумів об’єднати навколо себе Україну…
Критичне ставлення до керівництва УНР в мене з’явилося давно – насамперед через наполегливо-несправедливе перекладання ними (та їхнім середовищем) вини на плечі інших, у першу чергу селян, мовляв, через їхню темноту, анархічність ми й програли. Це їхні ватажки, оті горе-отамани, накаламутили. Але ж істина проста: першим мусить відповідати вождь, головний отаман, голова Директорії. Лише потім можна розглядати провину інших. Якби ми перемогли, тоді й промені слави осяяли б спочатку обличчя Симона Петлюри. З цього приводу Наполеон сказав: Особливість полководця на війні є все. Він не тільки голова всієї армії, він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони – їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий.
Ось так. З цього треба виходити. Петлюра – справді вождь, але вождь програних Визвольних змагань, він винний у загальній поразці і в локальних невдачах, які склалися у катастрофу, - у трагедії перших українських полків (богданівців і полуботківців), у тому, що 80 тисяч повстанців наприкінці грудня 1918 року кинули УНР на призволяще, у тому, що в січні 1918 р. від УНР відкололися геніальні ватажки Григор’єв і Зелений, у загибелі Болбочана, у тому, що денікінці влітку 1919 року захопили майже всю Україну, а 31 серпня виперли з Києва українське військо… Винний у тому, що Армію УНР інтерновано в польських таборах, а значить, і у всіх жахіттях, яких зазнали наші вояки. Варто згадати і страшний Голодомор, який став наслідком воєнної поразки в 1917 – 1920 –х роках. І жахливі репресії 20 – х і 30 – х років ХХ століття.
Постає питання: Чому ми програли? Адже ми воювали на своїй землі, нас було більше ніж вояків Красної і Добровольчої армії разом. Але читаєш спогади учасників боротьби, особливо петлюрівських істориків, і майже скрізь – сили були не рівні, ворог переважав. Ще згадують деморалізоване значення більшовицької пропаганди. Як правило, оцими причинами пояснюють усе, інших, мовляв, не було. Але ні, існувала ще причина – завинили повстанські отамани і повстанці. Якби слухали Головного, якби одразу стали поруч з ним і виконували його накази – нас би ніхто не переміг, нас би ніхто не здолав.
Це нагадує пошук сексота в підпіллі. На того подумають, цього запідозрять, тому висловлять недовіру, на цього вкажуть, когось ще й ліквідують для профілактики (ото, мабуть, і був шпигун, а якщо ми й помилилися, все одно як йому можна було вірити?). А на справжнього винуватця ніхто і не подумає, а він поруч, з ним першим і поділяться підозрами.
Так і з Петлюрою. На кого тільки петлюрівські історики та прихильники не кидали тінь звинувачень у зраді: на полуботківців, богданівців, запорожців, зеленівців… Якщо конкретно, то на Болбочана, Григор’єва, Зеленого, Ангела, Струка, Божка, Волинця, Семеренка, Козир-Зірку… А якщо, мовляв, трохи й перегнули палку, то все одно нехай виправдовуються, побачимо, чи ще вийде. Хай інші теж начуваються. Нехай знають, як критикувати провідників нації!
І оця вакханалія необ’єктивності, дрібного підлабузництва, протекціонізму своїх і оскарження чужих називалася українською політикою, а потім історіографією.
Чому білі і червоні москалі ставилися до української державності та її репрезентантів як до чогось несерйозного, кумедного? Чи були для цього підстави? Були. Одна з причин полягала в тому, що українське військо очолювала неавторитетна у військових колах особа. Денікінці зневажливо називали Головного отамана УНР земгусаром, бо був він службовцем-постачальником Союзу земств. Такі люди ходили у френчі без погонів і кашкеті без кокарди. Їм очолювати військо справді не личило. Хоча б тому, що армія – це насамперед однострій, погони, кокарди, військові нагороди та інші відзнаки. Якщо ж армію очолює людина у френчі без погонів, без зброї, в кашкеті без кокарди – це сигнал, що то не військо, а якась збиранин, нерегулярщина, банда.
Треба знати психологію бойового офіцера, щоб зрозуміти його ставлення до працівника запілля та ще й зненавидженого всіма інтенданта. Коли ж земгусар починає керувати дивізіями і корпусами, то ця армія і держава, яку вона представляє, не сприймаються всерйоз.
Звичайно, якби українське військо очолював авторитетний старшина, наприклад Павло Скоропадський чи Петро Болбочан, підстав для глузування не було б. Хіба що люто сичали би москалі у бік предатєлєй Расії. Але саме проти авторитетних українських воєначальників і боровся Петлюра, очевидно через комплекс неповноцінності перед ними , бо ті вже здобули славу на полях Першої світової, а він у запіллі лише мріяв про неї. Коли цивільна людина в час війни очолює військо, виникає питання: на якій підставі? Ну, нехай немає військової освіти, але може, є військовий талант від Бога? Чи, може, чоловік той сміливий до нестями, весь час на передовій, водить за собою в атаку козацтво? Чи, може, має видатні організаційні здібності? На жаль, цих рис і якостей Петлюра не мав. Він був безіменним бухгалтером, середньої руки журналістом, одним із політиків. Краще вже був би ординарним прапорщиком, принаймні військові статути знав би та вмів подавати команди.
Кажуть, що Петлюра мав ораторський дар, умів впливати на людей, запалювати їх. Але хіба цього достатньо? Адже вояків треба ще й годувати, забезпечити медичним обслуговуванням, зв’язком, одностроями. Всього цього Армія УНР майже не мала, хоч саме в Україні були розташовані склади трьох російських фронтів. Головний отаман не зміг розпорядитися навіть тим, що мав під рукою…
Не перестаю дивуватися нестримному бажанню мирної людини керувати військом. Та є ж кому взяти цей обов’язок на себе! Може, Петлюра став головним отаманом проти власної волі? Може, мав зобов’язання перед залаштунковими діячами? За лаштунками історії завжди ж хтось стоїть…
Істину здатен сформулювати кожен: у час війни не може виграти армія, яку очолює цивіль без військової освіти; людина, яка не нюхала пороху, не дружила зі зброєю, кіньми, не брала участі у жодному бою, не мала уявлення про військові статути. На чолі з таким вождем армія не мала шансів перемогти. Може, це розумів Петлюра, бо все сподівався не на себе і свій народ, а на допомогу інших розраховував, що німці виженуть червоних у 1918-му, а тоді більшовики допоможуть прогнати німців, а в 1919-му вдасться порозумітися з російськими комуністами проти Добровольчої армії або з добровольцями проти більшовиків. А ще мріялося, що в 1920-му поляки викинуть з України червоних, Антанта визнає УНР, Польща, звичайно ж, відмовиться від територіальних претензій, а Франція почне будувати Самостійну Україну. До речі, пропозиції французькому військовому командуванню очолити українську армію були… І це називалося реальною політикою? Політикою державного мужа? Це була трагедія українського народу…
Біда полягала не тільки в тому, що Петлюра не мав військової освіти, - головний отаман війська був позбавлений військового хисту і наснаги агресії, як і відваги піти у першій лінії чи дару передбачення, чи мужності передати командування кращому. Не був Петлюра і геніальним організатором – українська армія 1917 року формувалася без нього, часом навіть всупереч йому, як, наприклад, перші два полки української армії – Богданівні і полуботків ці – або збройні сили Ямпільщини… Армію творили інші люди – Міхновський, Павленко, Смоктій, Гризло, Божко, Гончар-Бурлака, Зелений, Григор’єв, Соколовські, Семен Ільницький, Степовий-Блакитний…
Творили військо явочним порядком. Це була самоорганізація народу.
Петлюра ж у питанні військового будівництва виявився повним нікчемою. Армія цього колишнього інтенданта була обдерта – гола, боса і голодна, без достатньої кількості зброї та набоїв, без польових кухонь і лазаретів, без налагодженого зв’язку. Без амуніції. До речі, Галицька армія таких проблем не мала. Чому? Тому, що нею безпосередньо керували військові, а не Петлюра.
Симон Васильович мав би розуміти, що шапка головного отамана не для нього шита. Чому ж так уперто тримався за булаву, коли поруч було стільки воєначальників з гучними іменами!? Павло Скоропадський, Петро Болбочан, Михайло Омелянович-Павленко, Олександро Удовиченко, Всеволод Агапієв, Марко Безручко, Юрко Тютюнник… Та будь собі вже головою Директорії, політикуй, вдавай поважного стратега на переговорах, проводь прес-конференції, але не заважай військовим воювати. Вони ж це краще вміють. Ні, не поступився, навіть ще й побив конкурентів.
Нікчемність Петлюри як воєначальника з кожним роком досліджень ставила для мене все очевиднішою. Та був один факт, який підважував мої висновки, їм суперечила оцінка російського академіка Федора Корша, відомого українофіла. Ось як він писав про Петлюру ще до революції 1917 року: Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але неповна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він – з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля .
Наші дослідники із вдячністю цитували московського академіка, казали, що життя підтвердило правдивість слів Федора Корша .
Коли 8 січня 2008 р., працюючи над книгою про отамана Зеленого, я намагався відтворити перебіг Першого всеукраїнського військового з’їзду, ще раз зазирнув до книги Романа Млиневського, зіставив документи, наведені в ній, зі спогадами інших очевидців, наприклад делегата Івана Драбаготого, і раптом збагнув: під час цього з’їзду хтось стояв за Петлюрою і настирливо лобіював його, невійськового, на посаду голови військового з’їзду, а тоді й на посаду Генерального секретаря з військових справ. Для цього отой хтось використовував різні методи, нечесні також… Що ж це за таємні сили? Може масони? За цією думкою засвітилася інша: А Корш часом не масон? І чи його надзвичайна оцінка скромного бухгалтера і редактора «Украинской жизни» не була увертюрою масонської змови проти українського народу? Чи не відтоді почалося просування Петлюри?
Я почав шукати відповідь на це питання і з’ясував, що Федір Корш, як і багато інших інтелектуалів, справді був масоном. І саме він засватав Петлюру до масонської ложі, яку й очолював. Виявилося, що саме завдяки масонам скромний бухгалтер опинився на високооплачуваній посаді уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання 8-ї російської армії. З цієї посади і почалося сходження Петлюри, штучної постаті, до вершин історичної слави, слави геростратової…
Висновки напрошуються невтішні й печальні. Може, відкласти ручку і цієї теми більше не торкатися? Інакше доведеться піднімати руку на святе святих українського міфу про Визвольну боротьбу українського народу, боротьбу, до слова, реальну і запеклу. Це тобі може зашкодити, - підказував розум. А хіба виможеш інакше? - нагадувало серце.
Вирішив писати, як знаю, як бачу, як відчуваю. Знаю, що наклепи будуть. Без них не обходиться жодна серйозна справа.
Буде як і було. Всіх, хто несе правду своєму народові, побивають, аби не вчилися на власних помилках.
Знайдеться і якийсь сучий син, поплескає заохочувально по плечу і мовить злорадно: Маладец, давай, давай, бєй етово Пєтлюру.
Знеохочує до праці і думка про недоступні пласти інформації, які може, й навічно залишилися за масонськими лаштунками.
Як реставрувати тоді події, як не помилитися?..

Роман Коваль.