Чи є чесні москалі на цій Землі?)

ТЕЗА:

Так принято называть. Вот и называю. По моим источникам Киевскую Русь населяли не украинцы а славянские племена поляне, древляне, уличи и т.д. Украинцы формировались с 14 по 17 век, а появились в конце 18 начале 19 веков.Вот поэтому я и считаю, что украинская история - последние 2 столетия, а славянская - несколько тысячелетий. Это только моя точка зрения. Да не будет она камнем преткновения. Однако для честности я её высказал.
                                                                 Спартак (http://narod.i.ua/user/178683/profile/)

Какие там факты, они изучают историю по листвкам Тягныбока
                                                                ВОЛКОЛАК (http://narod.i.ua/user/1141442/profile/)

АНТИТЕЗА:

27 березня 1990р. «літературна Україна» явила світу студію з меланхолійно-безневиннею назвою – «Чиатючи «Велесову книгу». Та йт ой позірно спокійний шкіц таїв у собі динаміт, що потряс підмурки імперії.
Ми мало, що знаємо про авторку пані Емілію Ільїну. Вона повідомляє про себе, що не є професійним істориком, що вона математик, радше, фізик – електронік. Наперед вибачаюся за можливі неточності, і вони, й справді, є, однак слід правильно визначити жанр цього опису. Це не науковий твір (хоч авторка виявляє достатню ерудицію). І це навіть не гола публіцистика. Це вибачення за прогрішення свого племені. Словом, спроба зробити те, що мало б зробити її родима держава і увесь її рідний етнос, але які цього не зробили і не скоро зроблять.
У 19 столітті в російській ідеології й психології остаточно викриститалізувалися два річища, які умовно можна назвати «лінією» Герцена – Добролюбова – Чернишевського і «лінією» Белінського. Перша була, як колись казали, іетернаціоналістичною, а друга – шовіністична. І саме Україна стала лакмусовим папірцем для виявлення кожної з цих орієнтацій. Правда, була ще Польща. Але Польща все-таки Європа, а тому навіть «неістовий Вісаріон» трохи соромився по відношенню до неї показувати своє нутро. А з «Малоросією» нічого було церемонитися. Вона була ясиром, рабою-наложницею.
І от десь в Америці уламок справжнього дворянського благородства – Емілія Ільїна – рятує честь і совість російської нації і сказала ті слова, які мусив би сказати хтось із «володарів дум» Росії. А був же тоді ще лише рік 1987-й. Ти більш цінний моральний подвиг цієї мужньої жінки, яка написала в ці передгрозові, зловісні дні цей маніфест-покуту братнього народу. Не меншу громадську мужність виявила редакція «ЛУ», яка опублікувала його 27 вересні 1990-го, коли до Незалежної України залишалося більше року.
Емілія Ільїна першою в новітній час заявила, що так звана Київська Русь (трабе сказати «Давня Україна») належить лише нам, українцям, а Росія до неї ніякого відношення не має. Не було ніякої «спільної колиски» - галюцинації різних міфотворців. А було, як це водиться у всьому світі, лише одна наша славна українська дитина.
«Історія Росії, - пише авторка, - скрізь і в усіх починається з 14 сторіччя. А раніше? Коли йдеться про те, що було раніше, то всі , як один, описують, розглядають історію України, Київську Русь.
Але Київська Русь «приписана» на території України. Там жили й творили свою історію предки теперішніх українців. А де ж історія російського народу, наша історія до 14 сторіччя? Чим займалися наші предки, якими вони були? Хто нам скаже, якщо у нас немає власної історії минулого?»
А ще про такі «дражливі» терміни, як «Русь» і «руський»: «Історики забувають, що слова «Русь», «руський» у часи Київської Русі відносилися природно до території навкола Києва, а це історія України, а не Росії. І щойно кілька століть пізніше, коли на території Київської Русі вже забули те слово «Русь», воно ожило в Московському царстві. Історикам не можна не знати того, історики працюють на історичному матералі. Занють, але «забувають».
І ще: «Яка Росія в 12 столітті?... Чомусь щодо європейських держав дотримується історична точність їхніх історичних назв….І тільки щодо Росії та її колоній ця точність не обов»язкова?
Авторка іронізує над практикою великорросійських історіософів, котрі щодо наших земель свавільно стосували термін «русскіе»: «Написано «російська» і все зрозуміло – це історія Росії».
Якщо поставити другий знак, тобто написати «руська», як і писали в листах і документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме – історію України. Бо все, що творилося на теренах України (за винятком приїзду Катерини 2 до Одеси), все, що написано на теренах України, «Слово о полку Ігоревім», літописи – все це належить Україні і українському народові.
І аби потвердити високу вартість цього доробку українців, Емілія Ільїна покликається на авторитет німецького атора «Історія людства: « Ні один народ не створив такої поетичної творчості, як український».
«А що ж росіяни?» «Русскі» (росіяни - москалі) жили на території Вятської, Тверської, Орловської і інших російських губерній, українців – на своїй землі, і всі щось творили, українці свої думи, билини, росіяни – свої. Тільки чомусь росічьким історикам більше цікава історія українського народу, і вони «привносять» ці чужі сторінки в історію російського народу, ігноруючи при цьому рідну історію (маю на увазі історичні події до 14 сторіччя)».
Емілія Ільїна першою підкреслила всю згубність цієї культурної експансії для власне російської історії й культури. Спустошивши українські терени, московські окупанти, не звератили уваги на свої власні набутки, які гинули в руйнівному тліні часу та від рук більшовицьких вандалів. Та й сьогодні якійсь темній градоначальницькій голові щось може не сподобатися в цій історії. «Покищо не чути про пожежі в російських бібліотеках, - пише авторка, - «історики» в цивільному ще не дісталися до Суздальських, Тверських, Вятських та ін. літописів, ще не спалили їх, як Бібліотеку Україністики в Києві». Та й навіщо їм палити і без того злиденні свої літописні схрони? Тим паче, що ще залишається скільки недопалених українських?».
«Наші діти, - продовжує авторка, - зі своєї рідної історії мають вивчати в школах те, що відбувалося, століття за століттям, на нашій історичній території, те, що творили наші предки. Хай мало збереглось відомостей, це нічого, зате це буде наше власне».
Ільїна проти поняття «єдіної», «загальнословянської мови»: «у тих твердженнях відчувається фальш». Яка мовляв, могла бути єдина мова на неозоримих малозаселених просторах, де кожне плем»я говорило своєю говіркою? Прада, додамо від себе, така єдина мова практикувалася на всіх земних обширах, але була мова праукраїнська.
Вирішивши бути великодушною вже до кінця, наша правдолюдка заявляє, що і так звана церковнословянська мова, якою послугувалися в церквах, була не стародавньоросійською і не староболгарською, а давньоукраїнською: «Читаючи словник церковнословянської мови, мимоволі звертаєш увагу, що ця мертва мова має багато слів, закінчень і дієслівних форм живої української мови. Сучасні російські слова також зустрічаються, але не так часто, а російські закінчення і дієслівні форми, наскільки пригадую, не зустірчаються. Чи не означає це, що церковнословянська мова – це й була стороукраїнська (книжна ) мова? А те, що в усіх монастирях колишньої росії писали цією стороукраїнської мовою, то в ньому немає нічого дивного, бо всі грамота у володіннях Рюроковичів у Середньовічні часи йшла з київських монастирів».
І вже узагальнено про це простодушне пірацтво російських істориків: «Наші російські автори пишуть про бідь-що стороруське – чи то буде історія, література чи історія Православної церкви – і переносять діяльність російського народу на ткриторію України, цілком забуваючи, що на землі є , існує в реальній дійсності, а не лише абстрактно розуміється 50-ти мільйонний український народ».
І як зразок такого вільного поводження з українською історією та культурою Е Ільїна згадує академіка Лихачова: «Д.С. Лихачов знає про існування України й українського народу. Хотілось би від нього почути, чому «Слово о полку Ігоревім» твір древньоруської літератури, а не давньоукраїнської. Але навіть такого поняття, як «давньоукраїнська література» не існує. Все «руссськое»!
Тут Емілія Ільїна повторює уже висловлену думку, що і в російського народу вистачає і власних скарбів, хай і пізнішого періоду: «Якщо у нас до 14ст. не було ні історії, ні літератури – то не так страшно, ми ж бо за 17, 18, 19 століття стільки всього набули, так розбагатіли на історію, літературу. Нащо ж присвоювати чуже?
Добровільно, відмовитися від цих скарбів пограбованих нашою розбійницькою російською силою – наш борг». Доктор Д.С. Лихачов у своїх «Поученіях» пише: «Приємно робити дарунки». А повертати господареві його власність, кимось раніше від нього відібрану, мусить бути ще приємніше».
«Дозвольте, - горечно каже пані Емілія, - а де ж памятники старовинної літератури українського народу? Він живе тут же таки, в Україні, «від часів створення світу», на берегах Дніпра він родився, хрестився і відзначався блискучою культурою, нікуди не пересилявся, і ще не виявлено досі історичною наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкілясь прийшли і окупували Київ, як турки Константинополь».
Авторак звертається до обох зацікавлених сторін: «Треба, панове-товариші, розібратися і розділити літературу і давню історію по-братськи, чуже повернути, своє залишити собі.
Війна олега і Святослава хіба наша історія? Таж є властивий господар воєн, але він сидить із кляпом у роті».
І ще: «Панування російської сили над Україною завдало українській культурі багато великих, але непоправимих втрат. Не зважаючи на ці всі втрати, український народ має свою літерату, музику, малярство, науку. Український народ дав світові культурі, науці, технічі, безліч геніїв».
І знову катується ураженим сумлінням чесна, благородна душа: «Ми росіяни, росічька імперська сила, приєднали Україну і ось уже четверте століття цупко тримається за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, топтали, перетворили її в пустелю. Та одночасно спустошили і свою власну історію. Якщо б Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до 14 сторіччя, то скільки б він і його послідовники могли б знайти і зберегти їх у своїх записах. Але ми цікавимося Київською Руссю, а тепер, як-то кажеть, «спіймали облизня…» Так і буде вікувати біла пляма російської історії ».
Зболені інвекти линуть розпаленою душевною магмою: «Протягом століть ми грабували українську культуру. «Все російське!» російська наука називає Григорія Сковороду «русскім філософом». Українець, жив постійно в Україні, писав старою (книжною) українською мовою, і помер, і похований в Україні – син української землі. Та ж ні, «русссській філософ!» Справа ж бо в тім, що в нас росіян, до того часу не зявився жоден власний філософ. Отож, давай сюди Сковороду! А ще така фраза зустрічається в російських літературознавців: «Шевченко хотів бути російським письменником».
Спростовує Е. Ільїна і потуги на якісь пріорітети і в християнстві. Навіть Новгород прийняв християнство лише в 12 ст. А інші глухі краї?... однак тисячоліття християнства з помпою святкувалися саме в Москві, а не в Києві! Хоч у Росії тисячоліття християнства лише в …22 столітті!
З усією пристрастю авторка затаврувала наприкінці останню на планеті колоніальну імперію (СССР ще існував): «Чому ми, росіяни, забули, що Україна наша колонія? Цю ганьбу ми можемо з себе змити, лише добровільно заявивши, що ми не хочемо володіти ніякими колоніями».
Увесь світ відмовився від колоній. «А ми, росіяни, озираємося в гнів правозахисниця, - не можемо. І тільки тому, що імперське зло існує дося, а російські (вибачте, советські, але все ж московські) багнета, автомати й таки утримують «цілісність» Великої і Неподільної».
Мине рік і остання Бастілія планети впаде. Е. Ільїна виявилася пророчицею. Утім, не одна вона. Унікальною ж її постать залишиться в історії саме завдяки безоглядній чесності й шляхетності, з якими вона затаврувала невиліковну захланність російської імперської ідеології й психології.
То ж головний уорк цієї мужньої громадянки полягає у тому, що змушує визнати: у кожної нації, навіть тій, яка, здавалося б, остаточно спустошена й розбещена своїм імперсько-колонізаторським паразитизмом, завжди залишиться її духовна й громадська еліта, яка й
http://blog.i.ua/community/629/223497/


ПРИМІТКА: Від назви "Русь" ми не відмовлялися і вона не зникала. Просто, коли москаль-голодранець привласнив наше наймення, то на перший план вийшла стародавня назва нашого Краю - Україна, на противагу Московщині-Расеї. Навіть Шевченко не подарував москалю вкраденої назви і у своїй творчості викоричтовував терміни "Московщина", "москаль".

СИНТЕЗ:



     7517 рік. Ми найстародавніший етнос цієї планети. Народ-воїн і народ-хлібороб, то ж пам"ятаймо Славу ту, що Пращур наш лишив нам, та примножимо її і своїм нащадкам передамо.
     Москаль голою дупою биті шибки не затикне, а шакалюлюдини вимруть.