Причини української поразки

«Якщо наша хвалена республіка несподівано існує вже досить довгий час, то цим вона зобов'язана лише тому, що в будь-яку хвилину готова взяти на себе будь-який грабіжницький договір, платити скільки вимагатимуть, поступатися будь-якою територією, яку забажають отримати і т.і., - писав Адольф Гітлер. - Чужим державам така німецька республіка дуже подобається. Ворогу завжди зручніше мати справу з людьми слабкими і покірними... Вороги люблять німецьку республіку і дають їй можливість жити, бо знають, що кращого помічника в справі поневолення німецького народу їм не знайти» («Майн Кампф»).
Ця оцінка Веймарської республіки аналогічна нашій оцінці нинішньої, кінця XX століття «самостійної» України.
«Українська республіка» існує вже багато років завдяки президентам, які проводили політику нерішучої, але безвідмовної жінки, готової виконати всі забаганки енергійного партнера. Президент неукраїнської України на переговорах з Росією та США приймає найпринизливіші умови. Тому й його - гнучкого і покірного - люблять чужинці, люблять за те, що не пручається, коли вони додушують український нарід.
Національні меншини в Україні щиро вдячні антиукраїнській владі за протекціоністську стосовно них політику, за створення ним максимально сприятливих умов для поширення неукраїнського роду на козацьких землях.
А от українським патріотам в такій Україні вготована доля крайньо-правих, екстремістів, заколотників, політичних маргіналів. Ось-ось їх оголосять ворогами «багатонаціонального народу України» - за те, що хочуть аби в центрі політичного спектру України домінували синьо-жовті барви.
Президент України мав би очолювати українську провідну верству, здійснювати добір кращих, ставити українських патріотів на відповідальні посади. А що ж бачимо ми? Сонмище «російськомовних» волоцюг - корнєєвих, звягільських, масолів, йоффе, лобових, гурвіців, дворкісів, табачників, гриньових - і опозицію до них: зграю жидофільствуючих дисидентів.
Очоливши «українську республіку», приходьки ніколи не вкажуть на головну причину українських поразок - відсутність українського Проводу, українського за походженням і духом. Вони демонстративно «шукають» причини невдач українського народу в економіці, стверджують, що як тільки-но покращаться економічні показники, все нормалізується і Україна буде. Вони намагаються підмінити українські національні цінності соціальними, довести українцю, що ніякої різниці між високими виробничими показниками і українською ідеєю нема, що розквіт економіки автоматично призведе до розквіту України і побудови української держави.
Не дивно, що в Україні атеїсти-інородці висувають на перший план матеріальне. Засовуючи на задвірки українську ідею, пропонуючи економічні рецепти виходу з катастрофи, вони - свідомо чи несвідомо - підривають фундамент національної держави українського народу, а значить ставлять під сумнів існування українського народу - бездержавні народи приречені.
Президент, посадовці і депутати несуть особисту відповідальність за дії чужоземного проводу, за експлуатацію чужинцями українського народу.
Якщо інонаціональний провід в Україні буде замінений на український, тоді навіть за самих несприятливих економічних умов відкриється українська перспектива. Навіть якщо на той час міжнародним законодавством буде закріплений підневільний стан українського народу. Всі ці Ялтинські, Массандрівські, Завидовські договори, «Старти», Лісабонські протоколи та інші грабіжницькі угоди, які порушують наш суверенітет, стануть каталізатором, збуджувачем національного переможного руху.
«В історії досить часто траплялося так, - писав А.Гітлер, - що мирні угоди, що як удари батога падали на плечі переможеного народу, служили сигналом до початку підйому. Як багато ми могли б в цьому відношенні зробити з Версальського грабіжницького договору! Хіба німецький уряд, якби він був гідний свого звання, не зумів би з цього нечувано ганебного, безкінечно здирницького договору викувати зброю проти ворога та довести національні пристрасті до точки кипіння? Хіба не зуміла б дійсно геніальна пропаганда використати садистичну жорстокість цього договору, щоб вивести власний народ з байдужості, викликати в народі обурення, а потім перевести це загальне обурення в справжню лють проти грабіжників?.. Ми повинні добитись того, щоб усі ці 60 млн. зненавиділи цей грабіжницький договір до глибини душі, щоби ця гаряча ненависть загартувала волю народу і все це вилилось в один загальний заклик: «Дайте нам знову зброю!» («Майн Кампф»).
Якщо українці зрозуміють, що не «виважена» політика поступок і компромісів з ворогом, не ринкові реформи є запорукою невмирущості нашої нації, а ненависть до поневолювача, бажання й уміння тримати в руках зброю, можна буде з впевненістю сказати: «Українська нація є і буде вічно!»

Коваль / Підстави націократії