Лядський Івашка - задолиз московський)

Мазепа Іван Степанович (лівобережний гетьман 1687-1709) – етнічний поляк, ставленик Московії, демагог, лукавець, інтриган, зрадник України-Руси; походив зі старожитньої польської шляхти Білоцерківського повіту Мазеп-Колядинських; син білоцерківського воєводи. Будучи слухняним посібником московського царя, Мазепа провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту та сприяв зміцненню позиції російського царизму в Україні-Русі.
Військова кар'єра І.Мазепи, як і Б.Хмельницького, почалася при польському королівському дворі у якості королівського пажа (прислужника). Через три роки його підвищують до «покойового дворянина» і у віці 17-ти років посилають на навчання в Європу (1656-1659). Повернувшись до польського королівського двору, він у якості посильного виконує різні доручення короля Яна Казимира, пов'язані з політикою Польщі на Правобережній Україні-Русі, зокрема перевозить листи від Казимира до гетьманів – І.Виговського (1659), Ю.Хмельницького (1662), П.Тетері (1663). Невдовзі Мазепа стає на службу до гетьмана П.Дорошенка – ставленика Польщі на українському правобережжі, а через деякий час Мазепа був спійманий запорожцями на Кучманському шляху (у верхів’ях річки Інгул) на спробі доправити в Крим полонених козаків. Дізнавшись, куди й навіщо їхав Мазепа, запорожці вирішили тут же його порішити. Але за Мазепу заступився запорозький гетьман Сірко і врятував від страти на смерть за зраду Батьківщини. Він закував Мазепу в кайдани і відправив до лівобережного гетьмана Самойловича, котрий у 1674 році допровадив зрадника до Москви. Подальший шлях І.Мазепи відомий: перебуваючи при царському дворі, він запопав прихильність царя і згодом повернувся на Україну генеральним осавулом за царським указом 1682 року, а через п'ять років скидає Самойловича і здобуває булаву гетьмана Лівобережної України-Руси.
Посівши посаду гетьмана, Мазепа насамперед подбав про свою безпеку і заснував для того особисту гвардію свою: полки піхотні сердюцькі, батальйони жолдаків та полки кінних компанійців, названих «компанією надвірної корогви». І всі ті війська набирав з бажаючих, а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його охоронцями і робили все на помах Гетьманський. І горе було тій людині, що потрапляла в їхні руки. «Історія Русів» засвідчує, що вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як заманеться, через що й ненавидів їх український народ, а самого Мазепу й на дух терпіти не міг. Варто додати, що кількість найманого («охотницького») мазепинського війська: піхоти – сердюків і кавалерії – компанійців, обчислювалась десятьма полками, настільки великим був його страх, як запроданця, за своє життя в оточені етнічних українців.
Слід зауважити, що Мазепа здобув гетьманську булаву не завдяки козацьким чеснотам, а завдячуючи виверткості пристосованця – «людини, відповідно до характеристики Д.Яворницького, лукавої, хитрої, скритної, яка, діючи то улесливістю, то погрозами, дотримувалась принципу подвійної моралі і в політиці, і в особистих взаєминах з іншими людьми». Стосовно обрання Мазепи гетьманом на сумнозвісні Коломацькій Раді (25.07.1687) на площі над річкою Коломак, оточеною московськими військами на чолі з царським воєводою князем Голициним, який вручив клейноди новобраному гетьману, існують небезпідставні висновки щодо здобуття гетьманства шляхом підкупу. По-перше: козаків на раду було допущено лише дві тисячі; по-друге: козацька рада була оточена московським військом для приборкання невдоволених; по-третє: обрання Мазепи було сплановане заздалегідь. Напередодні у царського воєводи відбулася нарада старшин за участю Лизогуба, Гамалії, Забіли, Прокоповича, Кочубея, які одержали підвищення в своїх рангах за згоду обрати гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Зокрема Василь Кочубей став великим землевласником і генеральним писарем Лівобережної України (1687-1699), згодом генеральним суддею (1699-1708); незадовго до Полтавської битви він і полтавський полковник Іван Іскра повідомили Петра-І про наміри Мазепи, за що обоє були страчені Мазепою біля Києва (с. Борщагівка). За проголошення Мазепи гетьманом Правобережної України на Коломацькій Раді князь Голицин одержав від Мазепи 10 тисяч золотих червінців. І це була ще не вся плата за гетьманську булаву: Мазепа підписав чотири «нові статті» до Переяславської угоди, що увійшли в історію як «Коломацькі статті», які позбавляли Україну суверенітету і принижували гідність українського народу.
Перша «Коломацька стаття» узаконювала доноси (власне відтоді на Україні й процвітало фіскальство аж до 1991 року). Друга «нова» стаття позбавляла Україну самостійних міжнародних відносин, бо всі зарубіжні звернення, грамоти, послання, що надходили в Україну, мались негайно пересилатися до Москви. Третя стаття – скорочувала чисельність козацького війська до 30-тисяч, проти 60-тисяч часів Хмельницького. І ганебна четверта Коломацька стаття впроваджувала змішані шлюби так званих «великоросів» і «малоросів», що за 300 років «братерського єднання» знищило Україну-Русь як мононаціональну державу та утворило потужну, постійно діючу колону москофілів, яка досьогодні розхитує державний устрій Незалежної України. Крім того, Мазепа був першим з імперських блюдолизів, хто погодився запровадити на теренах України-Руси московські гроші і вільний перехід усіх бажаючих з теренів однієї держави в іншу (тобто скасування кордону).
Призначений московським урядом на гетьманство, Мазепа потурав царським настановам та всіляко сприяв гнобленню українського народу. Показово, що сам Мазепа, як вірний підніжок московського царату, окрім дарованих маєтностей і земель, отримував найвищу платню на посаді гетьмана за всю історію козацтво. «Государеве жалування» реєстрових старшин було вельми щедрим: гетьман Мазепа отримував щорічно з царської казни 10 тисяч злотих; його військовий обозний і військовий писар – по 1 тисячі злотих, полковники – по 500 злотих, військові судді – по 300 злотих. Тож не дивно, що Мазепа, уподобавши споживацький триб життя, кохаючись у марнославстві, оточивши себе блюдолизами та запроданцями, неухильно і цілеспрямовано перетворював козацьку старшину в представників панівного класу – нових українських панів, що ставали на зміну польській шляхті. За його 20-річне гетьманство наплодилося незчисленна кількість різноманітних привілейованих осіб, що гнобили український народ гірше за ляхів. Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини – нової генерації українських феодалів. В козацькому середовищі стався розкол: з козацької верстви почала виокремлюватися знать, свого роду козацька шляхта, до якої примкнуло вище українське духовенство. Тодішньою мовою вони отримали назву «дуків» і намагалися захопити общинні та найкращі землі і закріпити їх за собою і своїми нащадками, лишаючи козацькій черні (голоті) найгірші земельні наділи, або й взагалі нічого. Визначився процес феодалізації козацької старшини і перетворення її на в справжніх поміщиків. У 1701 році Мазепа видав універсал про дводенну панщину, яку мали відробляти прості козаки на користь старшин. Козаки, селяни й міщани почали втікати на Низ в Запорозьку Січ та на Правобережжя до народного гетьмана Семена Палія на Фастівщину, де той створив своєрідну козацьку республіку, виступаючи як палкий захисник інтересів нижчих верств народу України. Але гетьман Мазепа підступно захопив Палія, зайняв Правобережну Україну і віддав її під скіпетр російського царя Петра. Росія володіла Правобережною Україною лише сім років, з 1704 по 1711-й. Внаслідок невдалого походу царя Петра на Туреччину 1711 року за Прутським миром вона знову ввійшла до Польщі, а людність її було переселено на Лівобережну Україну.
Мазепа, як вірнопідданий московського царату, придушив народне повстання 1692 року під проводом запорозького отамана-гетьмана Петрика (Петро Іваненко), котрий звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи пригноблений люд звільнитися від тиранії Москви й своїх немилостивих панів і встановити всюди козацьке самоуправління: «Мазепа й старшина при підтримці царя поділилися нашою братією, записали її собі в неволю і тільки до плуга не запрягають». Усі спроби Петрика в наступних 1693-1694 та 1696 роках були відбиті московськими й мазепинськими військами.
Придушення патріотичного руху українського козацтва руками українських антипатріотів, зокрема гетьманами реєстрового козацтва, – є найганебними вчинками, які повинні оприлюднюватися і вивчатися в учбових закладах задля унеможливлення їх повторень. Хрестоматійним прикладом гетьманського марнославства є прагнення Мазепи узурпувати владу на обох берегах Дніпра навіть ціною зради національних інтересів українського народу. Доказом того є боротьба Мазепи проти фастівського полковника Семена Палія, що громив шляхту як тільки міг і створив своєрідну українському республіку серед ополяченої України-Руси. Маючи собі в противагу такого всенародного улюбленця, Мазепа не спромігся ні на що інше, як підступно ув’язнити Палія для подальшого заслання до Сибіру.
Щоби розвіяти сумніви у антинародній діяльності І.Мазепи, нагадаємо, що усунувши Палія, Мазепа висловлює в доносі російському царю не тільки бажання утримати за собою заселені Палієм землі, але й намагання обмежити побутуюче за Палія переселення з лівої сторони Дніпра народу, що тікав на вільні фастівські слободи, щоби позбутися повинностей, котрі все більше й більше накладала на селян мазепинська старшина та військова знать. Межи тим, Мазепа, зломивши представника демократичних народних поривань, спішив заспокоїти шляхту захопленого ним краю та ввійти з ними у дружні стосунки. Він розіслав універсал дворянам Київського воєводства, в якому запевняв шляхту, що прийшов на терени Речі Посполитої у якості союзника, та просив дворян не кидати свої маєтки і не страхатися селянського повстання, приборкання котрого гарантував. За цим принципом Мазепа постійно діяв по відношенню до шляхти; він не тільки не наносив ніякої кривди та утиску, але навіть споряджав шляхтичам в міста і села запобіжну охорону. Тож немає чого дивуватися, що широка верства населення і переважна більшість козаків не підтримала підступного тирана під час Полтавської битви.
Згідно історичних свідчень, Мазепа для особистої вигоди ганив перед царем усіх малоросіян, виставляючи напоказ лише свою вірність. «Не лише в Січі Запорозькій, – доносив він Петру, – в полках городових и охотницьких, та й в людях, самих ближніх до мене, не знаходжу ні вірності щирої, ні бажання сердечного бути в підданстві у Вашої Царської Милості». Ніхто інший, як Мазепа, допоміг цареві придушити козацько-селянське повстання 1707-1708 років, очолене Кіндратом Булавіним, котрий об'єднався з кількатисячним загоном запорожців на річці Вороні. Повстання охопило дві третини тодішньої Росії і майже всю Лівобережну Україну; до нього приєдналися тисячі українських селян і козацькі загони С.Драного, М.Голого, С.Безпалого, Л.Хохлача та інші. Петро-І опинився між двома вогнями – з північного заходу наступала шведська армія, з південного сходу – численні загони Булавіна. Про участь Мазепи в придушенні повстання одностайно замовчують як російські, так у українські історики: шовіністам не з руки писати про те, що «зрадник» Мазепа урятував імперські Росію, завдавши булавінським загонам вирішального удару в спину; а українським патріотам соромно згадувати, що Мазепа надіслав на Запорозьку Січ наказ з вимогою заарештувати Булавіна і в кайданах привезти до Батурина. Слід додати, що після таких ганебних вчинків, лише дурень міг сподіватися, що його визнають широкі верстви населення й козацтво у ролі керманича національно-визвольної боротьби українського народу.
Варто додати, що лише такий закоренілий тиран, як Мазепа, далекий від розуміння козацьких цінностей і відокремлений від українського народу глухою стіною необмеженого самовладдя, міг сподіватись, що козаки підтримають його під час виступу проти Московії на боці шведського короля Карла ХІІ. Адже в плани Мазепи не входило визволення українського народу з-під панського гніту, бо замість гніту польських і московських панів Мазепа упроваджував гніт нових панів з числа козацької верхівки. До того ж, Мазепа в своїй спробі, так само як Хмельницький, взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не зі своїм народом, бо мав на думці лише особисті привілеї – за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Державі собі «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було!..
Не завадить означити істинну причину злуки Мазепи з Карлом ХІІ. Після здобуття Кракова й Варшави та усунення Августа-ІІ з престолу у 1706 році, шведський король Карл ХІІ посадив на польський трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Об'єднаними силами Карл і Станіслав рушили в Білорусь, розбивши «російську рать» без надмірних зусиль і запивши м. Ляховичі. В цей час Мазепа, отримавши царський указ, прибув з військом до Мінська, щоби зупинити шведів, але не поспішав битися з переважаючи силами супротивника. Зваживши на могутність шведсько-польського війська та пам'ятаючи попередню поразку Петра-І у битві зі шведами під Нарвою (1700), Мазепа вирішив скористатися ситуацією на свою користь. Задум гетьмана був не метикуватий – поріднитися з коронованими особами і стати «королем». Для цього була укладена угода про шлюб Мазепи з княгинею Дульською, родичкою короля Лещинського, на згоду гетьмана повернути Малоросію у підданство Польщі. Угода була скріплена на умовах: щоби Мазепа залишався гетьманом обох сторін Дніпра та став повновладним князем Сіверським. Договір був стверджений польським королем Станіславом і шведським королем Карлом ХІІ у квітні 1706 року.
Мазепа і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна. Цілком справедливо, війна дійсно була програна через байдужість народу. Але, як слушно зауважили попередні дослідники, через що була та байдужість: через національну несвідомість народу, чи через його любов до Росії, до царів, до російських панів? Ні. Виступ Мазепи про Москви був програний через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею. Народ своїм відстороненням від боротьби відповів, що йому байдуже – чужий чи свій пан, чужий чи свій батіг і ярмо. Хіба ж варто віддавати життя за зміну назви ярма і батога?..
Більшість істориків дають невірне пояснення відстороненню козаків від Мазепи, убачаючи причину у тому, що буцімто козаки пристали до російського царя внаслідок спорідненості релігійних поглядів. Нагадаємо, що козаки ніколи не були щирими християнами, тому й причина зовсім інша. До того ж ця причина навдивовижу проста: козаки просто не мали вибору – або вони приєднуються до Мазепи, або не приєднуються, тобто підтримують російського царя, у якого усі реєстровці перебували на службі. Отже, відмова реєстрових козаків підтримати Мазепу пояснюється не релігійними мотивами і не сфабрикованим універсалом, розісланим Петром-І, де він проголосив Мазепу зрадником і зобов’язав усіх церковників, як слухняних виконавців, проголошувати анафему колишньому хваленому гетьману. Відмова козаків була зумовлена несприйняттям І.Мазепи як вождя нації, котрий, згідно висновку науковців, провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту; негативно ставився до козацтва і Запорожської Січі.
Щоправда у Полтавській битві (27.06.1709) на боці Мазепи виступила Запорозька Січ, і це має своє логічне пояснення. Провадячи власну політику боротьби з гнобителями українського народу, запорожці використовували слушний момент для здійснення своїх планів. Вряди-годи вони навіть виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Як казав славнозвісний Іван Сірко: «Я не друг ляхів, я їх ворог, але татари – ворог ще гірший». Цей вислів якнайкраще пояснює ставлення запорожців до Мазепи: хоча вони й ворогували з гетьманом, але за слушної нагоди виступили разом з ним проти Петра. Почувши про допомогу запорожців Мазепі, царський уряд напередодні Полтавської битви вирядив військо зруйнувати Чортомлицьку Січ. Петербурзький губернатор (пізніше фельдмаршал) Олександр Меншиков, який наприкінці 1708 року зруйнував гетьманську столицю Батурин, вирізавши поголовно усе цивільне населення з дітьми включно, направив на Запоріжжя військо під проводом полковника П.Яковлева і Г. Галагана (12-14 травня 1709 року Чортомлицька Січ була зруйнована).
Сучасні історики, прислужуючись чинній владі, завзято просторікують про якісь далекоглядні плани Мазепи, щоби хоч якось виправдати його злочини проти українського народу вподовж 20-літного гетьманства. Але з наведених численних витягів маємо однозначний висновок: Іван Мазепа, розпочавши військову кар'єру при дворі польського короля Яна Казимира, був затятим ворогом українського народу і, як потомний польський шляхтич, вважав українців «холопами», що мусять покірно працювати на своїх панів. Таким чином, безпідставне прославляння І.Мазепи сучасними високопосадовцями засвідчує їхні аморальні принципи й антинародні плани, котрі не відрізняються від тодішніх мазепинських узурпаторських намірів.
Державотворчу діяльність Мазепи, яку вигадали сучасні політикани, приписуючи йому укладення першої конституції, репрезентуючи її як «продукт довготривалої праці видатного гетьмана», спростовується дослідженням М.Драгоманова. Він довів, що конституція 1710 року, оприлюднена Пилипом Орликом, насправді була запорозьким проектом, що розробив отаман-гетьман Кость Гордієнко (1701-1709). Драгоманов так і називає її «Конституцією Гордієнка, найбільш достойного слави з українських козаків». Відтак, звеличення І.Мазепи до рівня національного героя нічим не підтверджене і не може бути схвалене у вітчизняній історії, тим паче у вигляді зображення на грошових купюрах Незалежної України.

Дан Берест / Гетьмани УКраїни-Руси