Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже!!!

Хмельницький Зіновій-Богдан Михайлович (1595-1657) – гетьман України-Руси 1648-1657 років, керівник другої визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти польської окупації. Союзниками Хмельницького були турецькі яничари під орудою султанського намісника Тугай-Бея та татарські орди кримського хана Іслам-Гірея, які спустошували українські землі не гірше за поляків. Всенародна «вдячність» керманичу національно-визвольної боротьби за поталу рідного краю згадується у народній пісні: «Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула, а друга устрелила, у серденько уцілила».
На жаль, ця визвольна війна українського народу проти Польщі з самого початку (з дня виступу Запорозького Війська на Україну 22.04.1648) була приречена на поразку, бо її очолив неетнічний українець. Будучи поляком, Б.Хмельницький не тільки визнавав зверхність Польщі над Україною, але сам тривалий час перебував при дворі польського короля Сигізмунда-ІІІ і королівським указом 1646р. був призначений Генеральним писарем до реєстрового козацького війська під орудою наказного гетьмана Караїмовича та осавула Івана Барабаша, прихильних до Польщі.
На відміну від істинних патріотів України-Руси, поклик до боротьби Б. Хмельницького був зумовлений не патріотичними мотивами, а власною кривдою, завданої йому – дрібномаєтному шляхтичу від більш чванливого й владоможного шляхтича Чаплинського, котрий загарбав родовий хутір Хмельницького, що надбав його батько (реєстровий сотник), будучи чигиринським підстаростою. Натомість новий чигиринський підстароста Чаплинський відібрав хутір у Хмельницького, а заодно і його дружину. Подібні вчинки були не виключенням, а правилом в польському королівстві, про що свідчать численні збройні конфлікти між земельними магнатами, які наймали козаків до власної надвірної корогви.
Шукаючи заступництва на заподіяну кривду, Хмельницький поїхав до польського короля Владислава-ІV. Проте король нічим не зарадив, бо в Речі Посполитій панувало право зухвалого безчинства, за яким збагачувались усі без виключення польські магнати. Та й сам король сказав Хмельницькому: «Пан має шаблю, щоби постояти за себе». Відтак, повернувшись з Варшави, Хмельницький на підпитку у шинку почав хвалитися про аудієнцію та вірогідну помсту за свою кривду. Проте він марно шукав підтримки серед реєстровців, котрі прислужувались польській шляхті, як офіційні найманці, і скарали на смерть не одну тисячу подібних бунтарів. Зухвалі слова Хмельницького дійшли до коронного хорунжого Конецьпольського, котрий засадив зухвальця до буцегарні за необачні теревені у шинку.
Деякі догідливі науковці намагались подати цей епізод, як «підготовку до всенародного повстання». Але похвальба на підпитку у шинку аж ніяк не узгоджується з підготовкою всенародного повстання, про яке Хмельницький навіть не мислив. Тільки й того, що він підбивав козаків своєї сотні до кривавої розправи зі своїм кривдником. На тому й могла скінчитися ця бунтівна витівка маловідомого реєстрового сотника, якого засудили б до страти без зайвого клопоту. Але на щастя кум Хмельницького, полковник Станіслав Кричевський (улюбленець Конецьпольського), звільнив Хмельницького буцімто на поруки сотникам Вешняку, Бурляю й Токайчуку, і нарадив тікати на Запорозьку Січ, де Хмельницький був підтриманий запорожцями і обраний гетьманом (30.01.1648). За своє визволення Хмельницький віддячив Кричевському вже будучи Гетьманом Війська Запорозького, викупивши його як полоненого ворога за 4 тисячі талерів з татарського полону і призначивши у травні 1649 року київським полковником.
Подібні призначення Хмельницького потомних поляків-шляхтичів – затятих ворогів українського народу – на посади керманичів визвольної війни українського народу проти польського поневолення не поодинокі. Достатньо згадати Івана Виговського, котрий потрапив у полон після поразки поляків на Жовтих Водах, але був викуплений особисто Хмельницьким і призначений на посаду Генерального писаря Війська Запорозького. Тому не варто вдаватися в «наукові» дослідження причин поразки всеукраїнського повстання 1648-1654 років, бо вельми достатньо проглянути особовий склад Генеральної Старшини, котру Хмельницький призначав на власний розсуд.
Будучи потомним поляком, Б.Хмельницький був прихильником польської зверхності над українцями, котрих він називав не інакше як «чернь». Недарма полковники Нечай, Гладкий, Кривоніс називали Хмельницького «польським лакизою» (себто лакеєм). Антиукраїнські замисли керманича всенародної визвольної війни виразно проявилися у Зборівському (1649) та Білоцерківському (1651) трактатах, які зобов'язували повстанців повертатися в підданство своїх колишніх польських панів. Причому безпосередньо призначені гетьманом полковники передусім відповідали за впровадження на місцях гетьманських універсалів, згідно яких усіх порушників гетьманської волі карали «на горло».
В січні 1650 року на Запорозькій Січі козаки, невдоволені правлінням Хмельницького, організували повстання під керівництвом Худолія (проголошеного гетьманом замість Хмельницького). Повстання було жорстоко придушене: Хмельницький організував каральний похід реєстровців на Запорозьку Січ, щоби поставити там надійну старшину; гетьмана Ходулія було страчено. Навесні 1650 року репресії проти селян-повстанців посилилися; на старшинській раді полковники одержали від Хмельницького офіційний наказ: приборкувати заколоти та карати непокірних. Однак Д. Нечай, відчуваючи підтримку селян і нереєстрових козаків, не погоджувався з такими діями, відкрито вказуючи гетьману на його помилки. Незважаючи на універсали Хмельницького і розправи над ватажками повстанців, боротьба українських селян і міщан проти повернення литовсько-польської шляхти тривала. Дійшло до того, що влітку 1650р. гетьман зобов'язав полковників оберігати від нападів повстанців шляхетські маєтки. Відбулися розправи гетьманської адміністрації з ватажками левенців і опришків на Брацлавщині; у вересні 1650 року Б.Хмельницький наказав карати ватажків повстанців і на Подніпров'ї.
Антинародна політика Хмельницького, котрий з народного обранця перетворився на кривавого тирана, змусила запорожців покинути Микитин Ріг, де вони нещодавно в Микитинській Січі проголосили Хмельницького гетьманом України-Руси (30.01.1648). Усвідомивши плани гетьмана утвердити колишній панський устрій на Гетьманщині, що суперечив принципам козацької демократії, запорожці подалися далі по Дніпру і заснували Чортомлицьку Січ в 1652 році як новий військовий центр українського козацтва.
Історичні події свідчать про те, що Хмельницький очолив боротьбу українського народу не для здобуття незалежності України-Руси, а задля здобуття для себе звання Коронного Гетьмана, щоби й надалі утримувати Україну під зверхністю Польщі. Саме він після грандіозних перемог над поляками, зокрема на Жовтих Водах (5-6.05.1648), під Корсунем (16.05.1648), під Старокостянтиновом (18.06.1648), здобуття гучної перемоги під Пилявою (11-13.09.1648), штурму Львова та взяття Львівського замку (20.09.1648), зупинив тріумфальний поступ українського 80-тисячного війська (та 4-тисячної кінноти татар) на кордоні з Польщею і почав «свідчитися небом і землею» перед тодішнім польським королем Владиславом-ІV про свою прихильність до польської корони. «Історія Русів» цитує лист Хмельницького до короля, де сказано: «Свідчуся небом і землею і самим Богом Всемогутнім, що піднесена мною зброя і рясно пролита нею кров Християнська є справою рук деяких магнатів Польських, які противляться владі найяснішого Короля та наймилостивішого отця нашого».
Аналогічно вчинив Хмельницький під час вікопомної Зборівської перемоги (08.08.1649) неподалік Збаража, засвідчуючи свою непохитну відданість новообраному польському королю Яну Казимиру, якого по суті було взято в полон і відпущено за наказом Хмельницького; за його ж наказом була відпущена тоді й уся полонена Шляхта на чолі з лютим катом українського народу старим гетьманом Вишневецьким. Іншими словами, Хмельницький не те щоб прогавив історичний момент для утвердження Державності України-Руси, але навіть не мав цього на меті, про що свідчать статті Зборівському трактату, де вказано: «Верховний начальник і Господар землі Руської (України-Руси) і народу того (українського) має бути Гетьман… Достоїнство Гетьмана Руського має рівність зупельну з Гетьманами Коронними», тобто під зверхністю польського короля, що стояв на чолі Речі Посполитої.
Великою ціною заплатив український народ за отримані Хмельницький гетьманські регалії, що надалися йому взимку 1649 року від польського короля як винагорода за зраду національних інтересів етнічного населення України-Руси. Недобита польська шляхта на Україні й Білорусії почала масові репресії і покарання селян за участь у повстанні; їх страчували тисячами – вішали, розстрілювали, натинали на палі, забивали батогами при повній бездіяльності козацтва. Мало того, Хмельницький ще й почав закликати польську шляхту повертатися до своїх маєтків на Україні, гарантуючи захист панської маєтності і приборкання непокірних. Осудливим словом озвався Тарас Шевченко про Хмельницького: «Амінь, тобі, великий муже! Великий, славний та не дуже…».
Зауважимо, що 1649 році Хмельницький, маючи 300-тисячне козацьке військо та 10-тисячну татарську кінноту, уклав Зборівську угоду з поляками не під тиском якихось обставин, що розлого описуються його прихильниками (як наприклад зрада кримського хана), а цілком свідомо, послідовно здійснюючи свої наміри. Нагадаємо, що незадовго перед тим, під час тріумфального в'їзду в Києв 23 грудня 1648 року Богдан Хмельницький лукавив перед українським народом, проголошуючи звільнення з польської кормиги, а насправді навіть не мав на меті визволення України-Руси з-під зверхності Польщі. Це засвідчене багатьма науковцями, зокрема й Грушевським: «Восени 1648 року Б.Хмельницький не мав чіткої програми державного будівництва України, а отже, не бажав повалення Речі Посполитої. Інакше він міг би скористатися всенародним повстанням – «хлопською війною» – не лише в Україні, а й в самій Польщі. Та він зайняв очікувальну позицію, вів листування з майбутнім королем Яном Казиміром».
Зборівська угода, або «Декларація його королівської милості Війську Запорозькому», укладена між Б.Хмельницьким і польським королем Яном Казимиром на полі бою під Зборовом (08.08.1649), надавала привілеї лише козацькій старшині та церковникам. Щодо селянства, то їх сподівання виявилися марними: вигнана з України-Руси польська шляхта мала повернутися в свої маєтки, а селяни повинні були знову виконувати усі повинності на користь своїх колишніх панів. З цього приводу маємо слушне зауваження М.Грушевського: «Нещастям його (Б. Хмельницького) і цілої України було, що найвищий порив, коли ставлено метою дійсне визволення народу і напружено до того всі сили, скінчився зборівською катастрофою. Ся катастрофа розчарувала народні маси, знеохотила і утомила їх… Коли повстання не здійснило його надії, воно відкаснулося від нього, а Хмельницький дедалі то все більше мусив покладатись на заграничну поміч».
Війна з поляками продовжувалась, але вже не на користь Гетьманщини, бо Хмельницький більше не мав всенародної підтримки, як в попередні роки. Наступна Білоцерківська угода (18.09.1651), за яку козаки мало не вбили Хмельницького у Білій Церкві, не врятувала гетьмана. Терплячи поразки одну за другою, Хмельницький почав шукати підтримки поза межами України-Руси і на Переяславській раді 6 січні 1654р. передав повноважним послам московського царя Олексія Михайловича (батька Петра-І) договірні статті про військову взаємодопомогу з Московією, про що пожалкував ще до своєї смерті. Ці статті, що отримали назву «Переяславська угода» і забезпечували рівноправний військовий союз України-Руси з Московією, у вельми спотвореному викладі був змушений підписати гетьман Юрій Хмельницький (син Б.Хмельницького) вже після смерті батька.
Як не парадоксально це звучить, але незворотний процес знищення українського козацтва започаткував Б.Хмельницький. Будучи обраним на козацькій раді гетьманом України-Руси, він перший поправ козацькі традиції демократії, нехтуючи звичаєм вільного переобрання і відкинувши козацьку раду як недоречний елемент, що перешкоджає узурпації влади. Саме він надав для наслідування фатальний приклад одноосібного владарювання на посаді гетьмана безстроково – вподовж життя. Та ще й передав гетьманську булаву у спадок своєму амолодшому 16-річному сину Юрію.

Дан Береш / Гетьмани України-Руси