Моя душа звільняється від пут.

Тягар дрібниць і мудрощі дурниць 
шпурну на дно покинутих криниць. 
Нехай іде кошлата суєта 
в очерета, на болота...

Несу на плечах небо і печаль. 
Несу в очах довірливість і даль. 
Моїй душі, як тону обертон, 
потрібні рани взятих перепон.

Потрібна мудра тиша самоти, 
щоб з неї людям пісню принести. 
І день прожить - аж знайдеться душа. 
І світло пить з Великого Ковша.

© Ліна Костенко