Я не вірю, що в нашій країні скоро щось зміниться.

Я не вірю, що в нашій країні скоро щось зміниться. Я, взагалі-то, позитивно дивлюся на життя, особливо, коли сиджу дома. Як тільки «вийду в люди» - нападає на мене песимізм. От і зараз, я не вірю, що в нашій країні скоро щось зміниться, бо винуваті в цьому не політики, а всі ми. Народ винуватий. Навіть, не "винуватий", скоріше - причина. Попри всі наші Майдани, опір на сході, все одно, наш народ – незрілий.

Так, у нас є вагоме виправдання нашій незрілості. Спочатку нас виморили голодом, а потім усіх, хто не вмер, просіяли на сито репресій – і все, що було найкраще, розстріляли. Після голодомору ще тридцять тисяч найкращого, першосортного - в яму. Даруйте, але всі ми, сьогоднішні, нащадки отого, що залишилося, що просіялося в сито: покірне, сіреньке, невиразне, не сяє розумом, кероване. (так не прийнято говорити, то ж нариваюся)

Але вже те, що ми сьогодні розуміємо: у нас щось іде не так і політики не такі – це вже велике досягнення. Нам би ще зрозуміти, що це ж НЕ ВОНИ не такі, а МИ!

Ми не змінилися. Адже це в нас у більшості ще й досі рублі: ну то й що, я так завжди казала і казатиму, так звикла. Більшість не розуміє, нащо оті всі перейменування: кому заважає Щорс чи Кіров, можна подумати Іван Сірко звучить краще. Для більшості яка разниця, яка мова. Більшість, як «Єдіная росія» привезе машину ковбаси і стане роздавати, поб’ється за ту ковбасу. Більшість дивитиметься російські телесеріали, де хохли вороги чи лохи – а шо такоє, кому ці серіали мішають. Більшість спокійно купує товари загарбників і пофіг, що збагачує цим ворожу економіку – ой, наче як я не куплю цю жвачку, то це шось рішає. Більшість святкуватиме масляну, якої в Україні ніколи не було, (у цей час у нас інше народне свято з кращими смислами) – тю, класний празник. Більшість святкує Хелоувін, та не знає українських колядок і що таке Вертеп …
Для більшості, усе, що перерахувала вище, якийсь брєд. І кому це не «брєд» - таких ще мало.
Більшість чіпляється за своє радянське минуле, як вош за кожух. У всьому чіпляються. В роботі, в побуті. Дітки й досі малюють зірки на українських танках і літаках вже для бійців АТО (це б у ІІ Світову намалювали радянським солдатам свастику) – отак і вирощуємо собі заміну…

Чому вирвалися Польща, чому прибалти? Тому що сам народ був готовий мінятися! Ми ж мінятися не готові. Ми готові ще десятками років дискутувати, треба нам Бандера чи скільки державних мов запровадити. Тільки не мінятися. Мінятися так, щоб кожен окремо. Мінятися хоча б у дрібницях. Тому й реформи (зміни) у нас такі, замість них - дискусії. Тому й політики в нас ті самі, бо нових, по великому рахунку, і немає. Та й де ж їм узятися, новим, ми ж ті самі. Тому й топчемося на місці, бо все у нас, як і було. «Рублі, бо я так звикла».

І не допоможе нам «міхо» чи «нато». Бо ми ще не грунт, на якому це може прорости, ми все ще пісок, крізь який «майдани» протікають, як вода крізь пальці.

Радує одне - ми ростемо. Ростемо і завдяки майданам. Майдани – це сплески нашого росту. Ростемо як акселерати. Де інші ідуть сотні років, ми – пройшли за десятки. Ми йдемо семимильними кроками. І звісно, все у нас буде добре, але не завтра. Колись… Коли кожен, візьметься за своє власне переосмислення. І коли таких стане більшість.