список вимог до України

У результаті аналізу висловлювань офіційних представників Євросоюзу, керівників європейських держав, заяв посольства США в Україні та особистого спілкування з дипломатами я спробував скласти список вимог, які Євросоюз і Сполучені Штати висувають до України:

- відновлення постачання електроенергії в Крим і фактичне визнання приналежності Криму Російській Федерації;
- закріплення в Конституції України особливого статусу ДНР і ЛНР, прийняття закону про проведення виборів в органи влади ДНР і ЛНР, фінансування ДНР і ЛНР за рахунок державного бюджету України, безумовне звільнення бойовиків ДНР і ЛНР від кримінальної відповідальності;
- визнання російської мови державною та переведення діловодства в державних установах Сходу України на російську мову;
- ліквідація в Україні нагляду за дотриманням законності суб’єктами публічного права (державні службовці, депутати органів представницької влади, керівники підприємств і організацій, що фінансуються за рахунок державного й місцевого бюджетів);
- заборона органам прокуратури здійснювати захист прав і свобод громадян;
- пряме підпорядкування суддів адміністрації президента з забороною будь-якого контролю за діяльністю судів з боку інститутів демократії (парламентський контроль і т.д.);
- пряме підпорядкування кримінальної юстиції адміністрації президента з забороною будь-якого контролю за діяльністю органів прокуратури з боку інститутів демократії (парламентський контроль і т.д.);
- максимальне ускладнення надання громадянам правової допомоги, нівелювання діяльності правозахисних організацій.

Перелік є далеко не повним, оскільки «західні друзі» його постійно доповнюють, висуваючи все нові й нові вимоги.

Нічого дивного в цих вимогах немає. Росія залишається для Європи стратегічних партнером і найголовнішим завданням зовнішньої політики Євросоюзу є не допустити погіршення відносин з Російською Федерацією на віддалену перспективу. А політика, згідно з європейськими традиціями та європейськими цінностями, – це мистецтво компромісу.

Наскільки це мистецтво є ефективним, свідчать усілякі «мінські домовленості» та «нормандські формати», завдяки яким європейські лідери досягають компромісу з Росією, поступаючись інтересами не своїх виборців, а сторонньої держави.

Але торгувати чужим суверенітетом можливо лише тоді, коли на чолі держави, яка є полем компромісу, перебуває скомпрометований авторитарний лідер. З одного боку він має підтримувати в країні суто феодальні порядки, не допускаючи розділення влади на незалежні гілки та проведення буржуазно-демократичних реформ (оскільки в такому разі усілякі «мінські домовленості» будуть просто неможливі), а з іншого – бути керованим, тобто достатньо скомпрометованим і залежним від підтримки Заходу.

Тому так багато коштів «західні друзі» виділяють на ліквідацію в Україні прокурорського нагляду за дотриманням законності чи внесення змін у процесуальне законодавство, які унеможливлюють захист прав і свобод українських громадян. Благо, в Україні вистачає галасливих і жадібних «громадських активістів», що за кілька тисяч доларів готові прийти під Верховну Ради та жбурляти помідори в членів парламенту, які не хочуть приймати закони, що знищують паростки громадянського суспільства. Або зрання до вечора рекламувати міжнародних аферистів, просуваючи їх на відповідальні посади в правоохоронних органах.

От тільки над наслідками такої «громадської діяльності» мало хто замислюється