***
- 31.10.14, 21:44
- Просвіта
«Сильна армія - це право на існування нації,» - любив повторювати генерал Марко Безручко.
Він народився 31 жовтня 1886 р. у селі Великий Токмак. Майбутній генерал-хорунжий армії УНР Марко Данилович Безручко фахову освіту здобував у Чугуївському військовому училищі та в академії Генерального штабу. 30-літнім Марко Безручко пішов на німецький фронт першої світової, був начальником штабу дивізії. Коли повіяли вітри північних тортур 1918 року, підполковник Безручко повернувся на батьківщину і був призначений начальником оперативного відділу Генерального штабу армії УНР.
Його називали українською оазою серед соціалістів Вінниченка; серед російськомовних монархістів Скоропадського. Згодом Марко Данилович став вірним помічником Василя Тютюнника, тому й попросився на передову. Так наддніпрянець потрапив на посаду начальника штабу корпусу Січових стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець. Доволі холодно та стримано зустріли галичани Безручка, але скоро крига скресла: січовики оцінили якості новачка і заговорили: «Скромний, поважний вояк із крові й кості, добрий психолог, знаменитий тактик, ввічливий, турботливий». Словом, наш земляк швидко «острільчився», бо виявився не підфарбованим, а справжнім козаком, навіть одержав поважне прізвисько «старий».
Тандем Коновалець-Безручко зробив корпус найміцнішим в армії, на їхній бік перейшли великі більшовицькі з’єднання, серед яких 14 Миргородський радянський полк, Тульська радянська бригада 8-ї стрілецької дивізії. Полковник Безручко, ніколи сам не розлучаючись із рушницею, водив січовиків і на поляків, і на денікінців, брав участь у обороні Києва.
У червні - серпні 1920 року Марко Данилович - командир 6-ї Січової стрілецької дивізії - воював з будьонівцями. 29 – 31 серпня січовики вели бої під Замостям: 1-а кінна змушена була відступити. Так Безручко не пропустив більшовиків на Варшаву, врятував Польщу та фактично всю Європу під «добровільного входження» до складу «союзу радянських республік».
Після оборони Замостя Марко Безручко став генералом, його призначено командувачем Середньою групою військ Армії УНР у складі 5-ї та 6-ї дивізій, яка, провівши в жовтні контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії Шаргород-Бар-Літин. У цей час поляки пішли з Москвою на переговори про перемир’я. Як і сьогодні, українським військам самим довелося відвойовувати свою землю. А потім перехід через Збруч, інтернування Української армії.
Разом із дружиною Клавдією Олексіївною Безручки оселилися в Щипіорно в «генеральському» бараку в таборі інтернованих вояків УНР. Марко Данилович керував табором, а його дружина заробляла на життя живописом. 1924 року поляки почали ліквідацію таборів вояків УНР.
Безручко прийняв запрошення митрополита Андрея Шептицького працювати у карпатській Осмолоді, де вже працював перший начальник штабу Корпусу Січових Стрільців полковник Андрій Мельник. У Польщі генералу було (добровільно-примусово) запропоновано працювати у Картографічному інституті Війська Польського у Варшаві, та не дозволили від’їзд до Львова.
За часів еміграції генерал-хорунжий Марко Безручко був військовим міністром УНР, членом Вищої Військової Ради УНР, головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві. Написав генерал книгу спогадів «Українські січові стрільці на службі Батьківщині», допомагав видавати часопис «За державність».
Марко Безручко - член-засновник ОУН, у лавах цієї організації він боровся з фашизмом. Помер після важкої хвороби 10 лютого 1944 року.
Під час святкування 20-річчя відродження Речі Посполитої польська влада нагородила Марка Безручка вищим орденом «Vіrtutі Міlіtarі», але: «Я воював за Україну, а не за Польщу,» - заявив бойовий генерал і відмовився від нагороди.
Він народився 31 жовтня 1886 р. у селі Великий Токмак. Майбутній генерал-хорунжий армії УНР Марко Данилович Безручко фахову освіту здобував у Чугуївському військовому училищі та в академії Генерального штабу. 30-літнім Марко Безручко пішов на німецький фронт першої світової, був начальником штабу дивізії. Коли повіяли вітри північних тортур 1918 року, підполковник Безручко повернувся на батьківщину і був призначений начальником оперативного відділу Генерального штабу армії УНР.
Його називали українською оазою серед соціалістів Вінниченка; серед російськомовних монархістів Скоропадського. Згодом Марко Данилович став вірним помічником Василя Тютюнника, тому й попросився на передову. Так наддніпрянець потрапив на посаду начальника штабу корпусу Січових стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець. Доволі холодно та стримано зустріли галичани Безручка, але скоро крига скресла: січовики оцінили якості новачка і заговорили: «Скромний, поважний вояк із крові й кості, добрий психолог, знаменитий тактик, ввічливий, турботливий». Словом, наш земляк швидко «острільчився», бо виявився не підфарбованим, а справжнім козаком, навіть одержав поважне прізвисько «старий».
Тандем Коновалець-Безручко зробив корпус найміцнішим в армії, на їхній бік перейшли великі більшовицькі з’єднання, серед яких 14 Миргородський радянський полк, Тульська радянська бригада 8-ї стрілецької дивізії. Полковник Безручко, ніколи сам не розлучаючись із рушницею, водив січовиків і на поляків, і на денікінців, брав участь у обороні Києва.
У червні - серпні 1920 року Марко Данилович - командир 6-ї Січової стрілецької дивізії - воював з будьонівцями. 29 – 31 серпня січовики вели бої під Замостям: 1-а кінна змушена була відступити. Так Безручко не пропустив більшовиків на Варшаву, врятував Польщу та фактично всю Європу під «добровільного входження» до складу «союзу радянських республік».
Після оборони Замостя Марко Безручко став генералом, його призначено командувачем Середньою групою військ Армії УНР у складі 5-ї та 6-ї дивізій, яка, провівши в жовтні контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії Шаргород-Бар-Літин. У цей час поляки пішли з Москвою на переговори про перемир’я. Як і сьогодні, українським військам самим довелося відвойовувати свою землю. А потім перехід через Збруч, інтернування Української армії.
Разом із дружиною Клавдією Олексіївною Безручки оселилися в Щипіорно в «генеральському» бараку в таборі інтернованих вояків УНР. Марко Данилович керував табором, а його дружина заробляла на життя живописом. 1924 року поляки почали ліквідацію таборів вояків УНР.
Безручко прийняв запрошення митрополита Андрея Шептицького працювати у карпатській Осмолоді, де вже працював перший начальник штабу Корпусу Січових Стрільців полковник Андрій Мельник. У Польщі генералу було (добровільно-примусово) запропоновано працювати у Картографічному інституті Війська Польського у Варшаві, та не дозволили від’їзд до Львова.
За часів еміграції генерал-хорунжий Марко Безручко був військовим міністром УНР, членом Вищої Військової Ради УНР, головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві. Написав генерал книгу спогадів «Українські січові стрільці на службі Батьківщині», допомагав видавати часопис «За державність».
Марко Безручко - член-засновник ОУН, у лавах цієї організації він боровся з фашизмом. Помер після важкої хвороби 10 лютого 1944 року.
Під час святкування 20-річчя відродження Речі Посполитої польська влада нагородила Марка Безручка вищим орденом «Vіrtutі Міlіtarі», але: «Я воював за Україну, а не за Польщу,» - заявив бойовий генерал і відмовився від нагороди.
0
Коментарі