Націоналістична культура

Духово-історичний здвиг української нації, що виявляється у формі націоналістичного руху, творить всесторонньо нову дійсність народу у всіх ділянках життя. Творить він теж свою відмінну культуру. Тому можемо говорити про українську націоналістичну культуру.
Треба ясно окреслити, що вкладається в це поняття. Національність є невід’ємною прикметою кожної культури, навіть коли окремі елементи її є чужого (знову ж таки національного) походження. Може бути тільки більше або менше чужих елементів, що підлягають змінам під впливом тиснення національної природи нового їх підмету.
Твердимо при тому, що тільки національна культура забезпечує повний органічний вислів творчих сил одиниці й народу. Вона спирається на духовій природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків.
Націоналістична культура є повноцінна, цебто позбавлена негативних складників народньої психіки й традиції, героїчно визначена національна культура. Іншими словами — національна культура націоналістичної доби.
Героїчна духовість українського націоналізму значить натугу змагання одиниці й цілого народу до суспільно-морального ідеалу. Це духовість героя, в якій почуття й змагання одиниці й загалу лучаться у вищу єдність, відмінну від свідомости індивідуалізму й колективізму. Це — філософія не протиставлення й не підпорядкування одиниці масі, а філософія нестримного росту особистости в ім'я спільноти.
Ця духовість є повно суверенна й самовистачальна в своїх джерелах і змісті, та може бути хіба тільки порівнювана, але ніколи не утотожнювана з духовістю та доктринами інших націоналістичних народів. Їх натура в своїх вершках і в масі значно вища, ніж у інших націй.
Зокрема це документується глибокою плідністю її в області творчости, отже, поруч прямого героїчного чину, — культурною функцією українського націоналізму. Витворюючи свій стиль життя й побуту цілого народу, націоналізм творить так само героїчний стиль його мистецтва.
Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. Це “іскати собі чти, а князю слави” — “Слово о Полку Ігоревім”, це “Князем слава і дружині, амінь!”. Це “як слави зажити”, “слави добувати”, “слава не вмре, не поляже” — “преславного Війська Запорозького” і “Славних Гетьманів”. Це, нарешті, коронна ідея Шевченкового духа й цілої новітньої української літератури — “Слава України”. Не диво, що вже від 1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху.
Спільнота нації в українській духовості історично усвідомляється не природничо, а духово-містично в Ідеї Роду. З нього родиться вся потуга Української Держави та відродження. “Дажбожі внуки чи “діти з коліна Яфетового” — це тільки дві, поганська й христіянська, форми одної думки — божеського благословення народу. Вся козацька експансія росла з міту й величі “славних і величних Русов”, що “за Олега роского монархи... Царгород штурмовали”, і “того же древа есте вітви і храбрих воїнов синове”. І XIX століття черпає всю свою силу з найближчої до нього козацької легенди: “І наллє живої козацької тієї крови...” Не випадково повоєнна українська творчість відкрила нам княжу добу — першоджерело національної потуги. Це було тільки повне відслонення Міту.
Чудо чинення української крови або духового призначення до українського роду —таке часте явище в історії останніх віків України. Є це суто націоналістичне, українське, а не расове, романське чи інше, державне схоплення національної спільноти. Поняття роду є дуже вимовним для зрозуміння історичного росту Української Нації тому, що в ньому сильніше, ніж, напр., в найближчому до нього понятті походження чи понятті крови звучить ідеалістичний момент заповіту, традиції, покликання.
Своє покликання українська нація спірає, проте, на безпосередньому відчутті благословенства, яке спочиває на українській національній ілдивідуальности та заложеної в ній динаміки.