Вкотре: «хто винен?» та «що робити?»

Вкотре: «хто винен?» та «що робити?»

Майдан, дехто каже, переміг. «Злочинна панда» скинута із золотого унітазу, і побігла шукати кращого життя до білих ведмедів. Нова влада починає набувати все більш чітких персональних обрисів, незважаючи на масу зауважень щодо легітимності та юридичної чистоти способів свого формування, але ми зараз не про це. Одне із питань, що викликають найбурхливіші дискусії в соцмережах та на шпальтах ЗМІ – хто може вивести Україну з політичної та економічної криз; як розпізнати українських Гавела та Валенсу, і чи є взагалі в сучасному українському топ-політикумі державотворці?

Немає і бути не може.

І зараз я це доведу.

В 1991 році незалежність звалилася на голову українців як сніг на голову. Впевнений, що зараз я ризикую отримати мегабайти гнівних текстів про одвічне прагнення українського народу до самостійності, про сотні тисяч українців, що загинули у визвольних змаганнях… Все це так, але факт залишається фактом – поява на політичній карті світу нового державного утворення під назвою «Україна» стала результатом краху СРСР в силу певних об’єктивних причин, а не наслідком національної революції. Звідси випливає ряд важливих моментів.

Перше. В Україні не було жодного організованого утворення на кшталт польської «Солідарності», яке було би готовим взяти владу тут і зараз, яке мало би готовий напрацьований план дій та широку підтримку громадськості, і було би спроможне повести країну до світлого капіталістичного майбутнього. Тому, по факту, влада залишилась в тих же руках, в яких і була.

Друге. В спадок від СРСР нам дісталося законодавство, розроблене під певний соціально-політичний устрій, умовно назвемо його «соціалізмом», що характеризувався певними специфічними рисами, перш за все - державною власністю практично на все, суворою ієрархією владних структур, відсутністю в суспільстві навичок самоорганізації та створення «суспільного капіталу». В тому «соціалістичному» суспільстві просто не було потреби впроваджувати механізми для захисту права приватної власності, для ухвалення колективних рішень щодо спільного майна, для утворення демократичних інституцій на всіх рівнях. Тому що не було ані приватної власності, ані спільного майна, ані демократії.

Третє. Станом на 1991 рік в державі було багато хороших спеціалістів-правників, але нікого з них ніколи не вчили створювати законодавство «з нуля». В СРСР не тільки не було потреби, а й було небезпечно готувати юристів такої спеціалізації. Саме з цієї причини українське законодавство реформується хаотично, безсистемно, без розуміння кінцевої мети та поточного плану дій; фактично більша його частина створювалась в інтересах конкретних осіб чи угрупувань, що володіли владно-розпорядчим ресурсом в конкретні моменти часу, і лише мізерна частина законотворців хоча б замислювалися про створення правил, які би дійсно регулювали певні галузі і на користь суспільства в цілому.

Так, наприклад, на сьогодні чинним є Житловий кодекс Української РСР, в якому є така преамбула: «Втілюючи в життя ленінські ідеї побудови комуністичного суспільства і здійснюючи курс на підвищення матеріального та культурного рівня життя народу, Радянська держава послідовно реалізує розроблену Комуністичною партією програму житлового будівництва». Абсурд? Ні, Нео, це якраз і є реальний світ…

Ще один приклад. Громадяни України приватизовували своє житло у відповідності до прийнятого у 1992 році Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», одна з норм якого закріплювала право власників квартир об’єднуватися в товариства квартировласників, однак сам механізм такого об’єднання був регламентований тільки у 2001 році Законом «Про ОСББ». Дев’ять років юридичного вакууму в цій галузі! Інша норма Закону «Про приватизацію…» передбачала, що разом із приватизацією квартири її власники автоматично стають співвласниками допоміжних приміщень в ньому, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. Причому норма була прописана так, що Конституційний Суд України двічі (у 2004 та 2011 роках) змушений був офіційно її тлумачити, і зрештою визнав, що багатоквартирний житловий будинок є співвласністю власників квартир та нежитлових приміщень в ньому – але хто навіть у 2014 році про це знає?! Як взагалі з такими темпами реформування правового регулювання відносин власності наші будинки досі на впали нам на голову – загадка…

Ще приклад. Стаття 384 Цивільного кодексу України суперечить його ж статті 382, а разом вони обидві суперечать статті 19 Закону України «Про ОСББ».

От як можна виконувати норми закону, які неможливо виконати в принципі?!

І таких прикладів безліч. А ви питаєте - звідки корупція…

Четверте. Цілком логічно, що в ситуації, коли формальні норми права ставали все більш непридатними для регулювання суспільних відносин, їм на заміну все частіше приходили правила неформальні. Це, в тому числі, і звичаї з традиціями, і негласні домовленості, і бандитські «понятія» чи «телефонне право», тощо.

П’яте. Одразу після проголошення незалежності України одним із першочергових, якщо не найважливіших, завдань мала би стати повна інвентаризація наявного майна – нерухомого, рухомого, коштів, інтелектуальної власності… На жаль, навіть зараз, через 23 роки, у цій царині, як то кажуть – «кінь не валявся». У всьому світі нерухомістю вважається земельна ділянка, можливо з покращеннями, у тому числі з покращеннями у вигляді будинків та споруд, а у нас — власне споруди. Близько 90-95% всього нерухомого майна – належать невідомо кому, невідомо на яких правових підставах, невідомо хто ним фактично користується та отримує дохід; до 2013 року взагалі не існувало Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а зараз, хоча формально вони існують – інформація в них не те, що не повна, а взагалі майже відсутня. Землі, особливо сільськогосподарського призначення, ніколи і ніким не виділялися в натурі, їх межі не визначені належними межовими знаками, інформація в кадастр та реєстр прав власності не занесена. Інформація з реєстру є закритою для громадян, і відома тільки вузькому колу осіб. Аналогічна ситуація - з бюджетами всіх рівнів.

Звісно, що в умовах тотального правового хаосу та відсутності інформації про законних власників почався процес такого ж тотального дерибану загальнонародної власності. Люди, котрі на момент розпаду СРСР мали хоч якісь повноваження та інформацію – вони, в основному, й стали першими нуворішами 90-х. Крім того, фактичний розвал силових структур СРСР призвів до небувалого сплеску бандитизму та корупції, до химерних форм симбіозу відвертого криміналу, партійної номенклатури та працівників правоохоронних органів. Такі структури збагачувалися найшвидше, саме в їх руках поступово концентрувався все потужніший економічний ресурс. Колишні компартійні та комсомольські функціонери заволодівали коштами та майном відповідних структур, директори заводів ставали їх власниками, високопоставлені «правоохоронці» контролювали обіг валюти, наркотиків та зброї, діяльність будинків розпусти та гральних закладів, а колишні «наперсточники», дрібні шахраї та торговці порнографією – очолювали організовані злочинні угрупування, які займалися чистим бандитизмом – рекетом, грабежами, вимаганнями тощо.

Шосте. Оскільки новостворена українська держава через вищеозначені причини не змогла утворити ефективний механізм захисту власності, такі механізми доводилось придумувати кожному власнику майна самостійно. Кожен був змушений нарощувати, як я його називаю, «оборонний ресурс» у вигляді як хлопців з бітами та «волинами», так і наймаючи кваліфікованих юристів для легітимізації накраденого та економістів для «оптимізації податків» та приховування коштів у різноманітних офшорах. Фактичним розпорядником будь-якого ресурсу в нас є не його законний власник, а той, хто здатен фізично та юридично його захистити.

А давайте подумаємо – хто має найбільше «хлопців з волинами», юристів та економістів? Абсолютно вірно. Це держава.

Тому цілком логічним стало те, що володільці економічного ресурсу почали все активніше інтегровуватися у владну вертикаль. І чим швидше така людина знаходила способи використовувати для себе «оборонний ресурс» у вигляді державного апарату, тим захищенішою ставала її власність. Тим більше можливостей з’являлося для рейдерського захоплення все нових і нових шматків. Чим нахабніше така людина поводилась із своїми конкурентами, чим безжалісніше їх фізично винищувала – тим менше було ризиків для неї особисто. Чим вищим був вплив нуворишів на політичну верхівку – тим більше в них ставало можливостей концентрувати в своїх руках і економічний, і законодавчий, і владно-розпорядчий ресурси. Зрештою, політична діяльність сама по собі стала не тільки способом захистити награбоване, але й цілком самодостатнім та прибутковим бізнесом.

Багато народу загинуло в бандитських розборках за останні два десятиліття, але вижили, в основному, саме найбільш цинічні, безжалісні та жадібні мерзотники. А також ті, кому банально пощастило.

Саме тому я впевнений – серед українських олігархів немає жодного, чий капітал був би створений легальним шляхом. Саме тому всі політичні сили фінансуються із сумнівних джерел. Саме тому серед українського топ-політикуму порядних людей з державницьким мисленням немає і не може бути за визначенням. Саме тому корупція є тотальною.

Саме тому стався Майдан, і саме тому в цю конкретну хвилину навіть сама наша державність є під загрозою.
Бо такими були і є правила, за якими живе Україна останні 23 роки.

Що ж робити?

Всесвітньовідомий перуанський економіст Ернандо де Сото більше 15 років разом з групою однодумців аналізував економіки різних країн «третього світу», шукав причини, закономірності… Результатом праці стала його книга «Загадка капіталу. Чому капіталізм тріумфує на Заході і зазнає поразки в усьому іншому світі», в якій він переконливо довів: причина полягає ВИКЛЮЧНО у ступені формалізації прав власності. Нерухомість, не зафіксована належним чином юридично, фізично існує як така, але з точки зору економіки це «недовласність», виключена з економічного обороту. Це призводить не тільки до суттєвого погіршення економічних показників та інвестиційного клімату, а й до ускладнення правил ведення бізнесу, а відповідно й до розростання корупції. Нездатність держави захистити майнові права своїх громадян змушує їх витрачати масу зусиль, коштів та часу на такий захист. «Недовласність» створює значні спокуси щодо її незаконного привласнення, відповідно і до росту злочинності.

Нобелівський лауреат Елінор Остром своєю книгою «Керування спільним» зробила революцію в економічній науці, кинувши виклик її законам, які до цього часу вважалися непорушними – це постулати про превалювання особистого інтересу учасника економічних відносин над суспільним благом, про необхідність державного регулятора в усіх галузях діяльності, про бузсумнівні переваги приватної форми власності над всіма іншими і т.д. Близько 25 років вчена досліджувала економічні та соціальні інституції в різних країнах, які утворювалися, існували протягом навіть сотень років, а інколи, в таких же умовах – не створювались, чи швидко розпадалися, аналізувала закономірності , та, зрештою, сформулювала правила, при виконанні яких інституції стають стабільними, самокерованими, та служать і суспільству в цілому, і окремим його індивідам. Звичайно, можна знайти контраргумент, мовляв, успішні соціуми існували і без наукових напрацювань Е. Остром, однак зауважу – в інших країнах процес постачання інституцій триває вже сотні, якщо не тисячі років, а в Україні ми знаходимося на самому початку шляху. Тому варто було би вчитися на чужих помилках, а не набивати собі ґулі ще наступних років двісті.

Цікавий момент – перше правило існування стабільних самокерованих інституцій за Остром звучить так: «чітке визначення меж ресурсу», тобто рівно те ж саме, що де Сото називає «формалізацією власності».

Проміжні висновки. Для початку виходу із політичної та економічної кризи Україні вкрай необхідно зробити наступні кроки:
1. Впровадити ТИТУЛЬНУ (середньоєвропейську) систему реєстрації прав власності на нерухоме майно на основі ВІДКРИТОГО уніфікованого реєстру/кадастру.
2. Максимально швидко довести рівень формалізованої нерухомості до рівня цивілізованих країн, а це практично 100%.
3. Модифікувати цивільне законодавство в частині механізмів ухвалення рішень щодо спільного майна відповідно до загальноприйнятих у цивілізованому світі та давним-давно перевірених часом механізмів.

Це недостатні, але вкрай необхідні умови. Без виконання цих трьох пунктів всі розмови про боротьбу з корупцією, про покращення інвестиційного клімату, про чесний і справедливий суд, про ефективне державне управління і т.д. – залишаться тільки розмовами. Потім будемо говорити про територіальний устрій, реформу місцевого самоврядування, про пенсійну та податкову реформи, про медицину, освіту та антимонопольне законодавство… Але першочергово – оці три пункти. Інакше і надалі будемо жити в тотальному бардаку та під перманентною загрозою втрати державності та скептичним поглядом цивілізованіших сусідів.

Хто з діючих політиків має все це зробити?

Хм, а від кого з них ви взагалі чули хоча би про існування подібної проблематики? Не чули? Отож. А знаєте, чому не чули? Читайте статтю спочатку…