Симчич мирослав васильович

СИМЧИЧ МИРОСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ

Судили мене по двох статтях – 54-1А і 11, це зрада Батьківщині. Той суд тривав не більше якихось 10-15 хвилин. Що у мене було добре на суді? Моя перша карна справа була дуже коротенька – я попався сам, друг і товариш мій загинув, не було мені кому плутати. Бог дав сили, що я нічого не говорив. Обвинувачень мені накидали багато, але я відмовлявся. А свідків не було – тоді свідків знайти було дуже трудно. Отже, свідків не було, справа моя була дуже маленька – один невеличкий томик. То мене за якихось 15 хвилин засудили. Формально зачитали, бо там у них усе було підготовлено наперед: 25 і 5 – і вилітай.

Першого дня не дали себе витягнути за зону, другого дня не дали, а на третій день там, де литовці були... Бо ми розквартирувалися по національностях – литовці окремо, українці окремо; ми з литовцями і всією Прибалтикою дружні, але з москалями у нас якось ніяк не виходило, бо ті завжди нас підводили, як то кажуть, під монастир: як нема ніякої небезпеки, то вони герої, а як треба стояти на смерть, то їх нема, вони здаються; тому ми їх тримали окремо. І якось на відтинку литовського барака прорвали оборону, увірвалися в зону і вигнали частину литовців та латишів. Ми вже всередині забарикадувалися, не дали себе вигнати.

Як вам сказати... Писали ми ріжні заяви, ті заяви вони відправляли за кордон. Старі оунівці – чим ми відрізнялися від молодшого покоління – тим, що ми не мали ніяких зв'язків з Заходом. Як ми сотнями тисяч, мільйонами... Напевно, не менше мільйона українців сиділо після війни – ніхто на нас не звертав уваги. Ми там з голоду здихали, а ніхто не зважав. І взагалі на внутрішню політичну обстановку в Росії Захід не зважав, бо стояв перед Сталіним на колінах. Та й думали собі, що Росія – це дурниця. Але коли побачили, що більшовики поставили свої ракети СС-20 з атомною начинкою за 200 кілометрів на захід від Берліна, збагнули, чим це їм пахне, тоді почали шукати собі союзників у Радянському Союзі. Тоді побачили, що в Радянському Союзі є сили, які борються проти нього, почали шукати собі спасіння. Аж поки думали, що Росія слабка, її можна ігнорувати, то не зауважували нас, що тут є якісь сили, що хочуть України, що мучаться, що вмирають. Ми ж так само щодня вмирали, як нині вмирають чеченці. На повстанську боротьбу ОУН-УПА Захід не звертав уваги. Навіть після того, коли живі свідки зі зброєю в руках у 1947 році прорвалася з Закерзонської області на Захід, і то ніхто на це не звертав увагу. Усі думали: нехай там собі... Так, як ми тепер дивимось на Чечню. Коли десь одному євреєві наступлять на пальці, то кричить що ой-ой-ой, права людини порушують! А коли ні за що москалі вбивають весь чеченський народ, тритонні бомби кидають у ті ущелини, зі столиці, з Грозного, зробили румовище, то цілий той Клінтон каже, що то внутрішні справи Росії. Цілий народ убивають – то нехай убивають, ніхто й уваги не звертає. Так і тоді на нас не звертали. Аж коли побачили, що їм загрожують московські ракети з атомною начинкою, то тоді почали шукати союзників. Почали зустрічатися з цією молодшою ґенерацією.

Я пам'ятаю собі, в 1947 році ґенерал Шухевич вислав у Варшаву зв'язківців, просив в американського посольства допомоги, хотів зв'язку. Так вони сказали, що ой-ой-ой, ідіть, не дай Боже, щоб більшовики не довідались, що ви в нас були, що ми з вами говорили. Навіть говорити не хотіли. А вже тепер, коли їм стало під носом пахнути московською атомною начинкою, тоді вже почали шукати вас, шістдесятників, налагоджувати зв’язки з Україною, дещо розповсюджувати і пропагувати.

Усе ж таки не хотіли мене живим випустити. То що зробили? Залишалося мені до свободи біля місяця. Повертаюся якось з обіду, а біля моєї койки стоять два наглядачі з отакими здоровенними ножами і кажуть, що вони ті ножі знайшли в мене під подушкою. Заарештовують мене, ведуть до оперуповноваженого, він тут же виписує мені 12 діб карцеру. Приводять мене в карцер, роздягають, заводять у камеру, де вибиті вікна. Якраз така погана погода, снігом мете у вікно. Як я витримав ті 12 діб – не знаю. Лягти... На 8 годин відстібають нари, що на них можна би полежати, але ж холодно. А я тільки в спецовці. На загальному режимі не забирають куфайку, а тут забрали. Майка, сорочка і курточка. І все. Як я за цих 12 діб не загинув, не знаю. У карцері ж нема нічого: цементова підлога, параша – і все. На 8 годин відстібнуть нари, але вилізеш, сядеш на них, трошки посидів – тобою колотить, мусиш злазити, знову ходити, зігріватися. Ноги у мене попухли, посиніли, аж почорніли, так, як тоді, коли мене били шомполом на тортурах. Як я там не загинув, не знаю.

 Аж дивлюся: біжить із рознарядки вся шоферня до мене в токарку. Думаю, в чому справа? Кричать: "Дед, ... твою мать, ты почему всех комунистов не поубивал? Смотри, сколько их, блядей, еще ходит!" Одні кидаються цілувати мене, другі... Бо до тих пір вони не знали, хто я. Прийшов собі на роботу, влаштувався, працюю. 

Так, вони мають добрі пенсії від держави, проти котрої все життя боролися. Навіть оці зовсім недавні. Скажімо, я десь так у 1995 році почув, що в Житомирі помер начальник СБУ і ставлять нового. І кого ставлять? Леоніда Івановича Чайковського – того самого Чайковського, який в 1981 році вів мою справу, був тоді майором, а тепер уже він полковник. Я звернувся до голови СБУ – кого ж ви ставите? І розповідаю свій конкретний приклад, що він вів справу, за яку я тепер реабілітований. Ну, прийшла мені чемна відповідь з СБУ, що, мовляв, ми вам співчуваємо, але він тодішніх законів не порушував. Та порушував він навіть тодішні закони! Таки поставили його керувати СБУ Житомирщини. Тоді я пишу до Президента, що, мовляв, цей чоловік боровся проти постання української держави, причому він погано захищав ту твердиню, котра називалася СССР, бо вона ж упала. То, мабуть, ви тепер його ставите для того, щоб він і Україну завалив? Це поганий фахівець. Не треба Україні таких фахавців, що називалися в Московщині “заплечных дел мастера”, катів України. Це лікарі потрібні, інженери потрібні, вчителі потрібні, але службу безпеки кожна нова держава змінює повністю. Ще я написав, що не вимагаю, щоб їх зараз садили туди, де я був, але нехай би такі фахівці заробляли зараз собі на хліб серпом або молотом. Справжнім, не паперовим. Надійшла мені відповідь, але вже не така чемна. А Чайковський побув на посаді щось років три, потім його звільнили та й годі. А той суддя Коваленко, який мене судив у Радомишлі (мене звинуватили другий раз у тому, що я нібито два ґудзики відірвав міліціонерові), – той суддя й досі судить. А той суддя, котрий ще в 1973 році судив мене, Пронюка і Лісового, – він судив аж до 1992 року, був першим заступником голови Верховного суду – Цупренко П.Г.. Пішов собі на пенсію...