Болюча пам’ять

Останнім часом знову загострилося питання Волинської трагедії. Здавалося, Польща та Україна твердо стали на шлях взаєморозуміння і примирення. Адже десять років тому гідно відзначено 60-річчя кривавих подій спільною заявою польського Сейму та української Верховної Ради і спільною декларацією президентів двох країн. 65-річчя трагедії також супроводжувалося вшануванням пам’яті жертв з обох сторін на найвищому рівні. А нині в Польщі активізувалися сили, яким не до вподоби відносини, які поступово складаються між двома слов’янськими народами після краху комуністичного тоталітаризму. Вони вимагають проголосити події 1943 року геноцидом, а 11 липня — «днем пам’яті мучеництва кресів».

Нам, волинянам різних поколінь, ця тема залишається болючою донині, адже живемо на землі, политій кров’ю двох поневолених на той час народів, де про трагічні події досі розказують очевидці й потерпілі, де ростуть трави й дерева на руїнах колишніх поселень, де стоять пам’ятники на місцях загибелі і вічного спочинку загиблих. Що сталося і чому? Хто в тому винен? Над цими питаннями ще довго працюватимуть історики, будуть сперечатися — в кожного своя правда, але факти залишаться фактами. Польська сторона переважно всю вину скидає на українців, не утруднюючи себе пошуком витоків страшної конфронтації в умовах німецької окупації, яка продовжилась і в повоєнній комуністичній Польщі в сумнозвісній акції «Вісла».

Знаменитий Дермань, «цариця волинських сіл» (за висловом Уласа Самчука). Після поразки української революції тут, як і на всій Західній Волині, встановлюється польська влада. У кількатисячному селі за порядком стежать п’ять поліцейських. У 1921 році закривають українську гімназію, через якийсь час тут уже польська школа. У 1922 році вводять військову частину, скликають на схід усіх чоловіків, на шкільному подвір’ї по черзі кладуть їх на стілець і безжально б’ють, аби ті призналися, чи мають зброю. Двоє дерманців невдовзі померли від побоїв. Далі новий «подарунок» — у громади вилучають понад двісті гектарів землі для новостворюваних господарств «осадників» — озброєних ветеранів польської армії, які мають підсилювати владу на т.з. «східних кресах». Поляки займають у селі майже всі посади. В усіх державних установах дозволяється користуватися лише польською мовою. Тих, у кого прізвище на -ий, схиляють прийняти католицизм і записатися поляками. В умовах такого утиску в селі виникає осередок «Просвіти», а в 1935 році створюється таємна організація ОУН з 27 членів, переважно молодих хлопців. Наприкінці 30-х років польська влада посилює репресії проти українців: обшуки в хатах, вилучення літератури, арешти, кілька дерманців опиняються в концтаборі Береза Картузька. Щойно почалася Друга світова війна, молоді патріоти підняли антипольське збройне повстання, перше в Західній Україні. Вони загинули в нерівній боротьбі з посиленим поліцейським загоном. Під час німецької окупації Дермань стає центром українського повстанського руху, що викликає лють у загарбників. 30 травня 1943 року карателі вчинили в Дермані жорстоку розправу, знищивши 75 місцевих жителів на кутку Залужжя. Спочатку людей убивали на вулиці і у дворах, палили хати. Потім усіх, кого зловили, зігнали в долину й повели до Яцюхового рову, де були три ями-вапельні. Тут усіх підряд розстрілювали і скидали в ями. Сталося це на кутку Залужжя, якраз там, де жили хлопці, що готували й підняли повстання на початку вересня 1939-го. А карателями разом із німцями були поляки, які пішли служити окупантам у допоміжну поліцію, бо ж українці з неї повтікали в ліси, де створювалась УПА. Очевидно, це була помста надто «українському» Залужжю. Десятиліттями замовчувалася страшна трагедія, аж наприкінці 80-х на місці «вапельні смерті» односельці спорудили пам’ятний знак, свідки розправи почали розповідати про звірства гітлерівців і їхніх прислужників.

Каральні акції окупантів не оминули й сусіднього Бущі, розташованого впритул до великих лісових масивів, де перебували загони українських повстанців. Село двічі палили в 1943 році — навесні й восени. Загинули від куль і згоріли в хатах два десятки бущанців. От що написав у спогадах місцевий учитель Антон Федорчук: «Все це робили каральні загони із німців і поляків. Бо з появою партизанщини українці відійшли від німців. Тоді вони взяли собі до помочі поляків. ...Що то було за страшне видовище. Горіли разом усі чотири кутки — Зацерква, Закорчма, Осередок, Заян. Перед вечором море вогню: шумить, гуде. А бущаки тільки визирають із кущів із-під гори. Рятувати своє добро боялися йти. Згоріла в хаті на печі мати Мислінчука Харитона, а самого Харитона вбили». Варто додати, що знищили всіх, кого застали, хто не встиг чи не міг утекти в ліс. Серед загиблих і дві дівчини 14—15 років з сусіднього новомалинського хутора Подобанка.

У березні — травні 1943 року гітлерівці почали набирати до поліційних шуцкоманд поляків, які особливо ненавиділи все українське. У них з’явилася змога вповні помститися місцевому населенню, яке підтримувало своїх повстанців. Силами угорських військовиків (союзників німців) і польської поліції спалено частину сіл Білашів, Стубло, Волиця та ін. У Волиці поліцаї з Мізоча спалили матір одного з командирів УПА «Ворона» — Петра Демчука. Та найбільш нелюдською акцією стала розправа окупантів над жителями невеликого лісового села Святе, яке перебувало в зоні розташування керівних органів південної округи УПА-Північ «Богун». Після збройної сутички з повстанцями в урочищі Городище німці, угорці й польські поліцаї загнали всіх упійманих селян до великої клуні на околиці й підпалили. Двоє чоловіків змогли прорити хід під підвалом, вискочили, одному пощастило втекти в ліс, другого ж підкосила ворожа куля. У вогні загинуло 72 людини, серед них і діти. Кількох людей знищено при спробі тікати; на поранених клали солому й палили. Всього 83 жителі Святого прийняли мученицьку смерть 13 квітня 1943 року.

Зауважмо: перелічені події відбулися до червня 1943 року, тобто до початку масового винищення українцями поляків. Тому виникає питання: хто почав братовбивчу війну?

Неподалік згаданих сіл на півдні Рівненщини, де межа з Тернопіллям, з другої половини ХІX ст. існували польські поселення Хинівка, Кудрин, Гурби, Будки, Камяки, Просінщина. Під час німецької окупації в цьому лісовому краю базувалися радянські партизани з’єднання ім. Михайлова під командуванням А. Одухи. Вони мали підтримку від мешканців польських колоній, оскільки одні й другі ненавиділи українських повстанців за їхнє прагнення вибороти самостійну державу. Не треба нехтувати і тією обставиною, що польський еміграційний уряд у Лондоні закликав співвітчизників до скону триматися за «східні креси», бо тільки тоді зможе відродитися їхня держава в кордонах 1939 року. Не всі села й хутори були по-ворожому налаштовані до українського визвольного руху. Чимале село Кудрин, де з поміж доброї сотні дворів було кілька українських, виконало вимогу повстанців: поляки, за винятком двох неодружених чоловіків, покинули домівки й пішли в райцентр Мізоч. А от Хинівка мала свій загін самооборони, відбувалися сутички з упівцями, які закінчилися винищенням польського населення. У вир смертельного протистояння потрапило й село Гурби, яке фактично зникло влітку 1943 року. Досі дослідники не можуть дійти згоди щодо винуватців його знищення, оскільки є документи, що підтверджують розправу з боку німецьких загарбників. Польські ж історики всю вину скидають на українських націоналістів.

Пам’ять про українсько-польське протистояння дуже болюча, вона довго буде тривожити людські душі. Водночас вона має і вчити два сусідні народи добросусідству, сприяти примиренню і взаєморозумінню, а також застерігати від повторення трагедії у майбутньому.

Микола УЖВІН, учитель-пенсіонер, с. Буща Здолбунівського району Рівненської області