Де починається геноцид

Не лякайтеся і не спішіть перегортати сторінку. Я назву це “Плачем”. Плач Мадонни над колискою. Правда, в мене донечка. І плач мій почався задовго до її народження. У ту мить, коли мій батько (мабуть, з важкої голови, адже сім днів доньку приливали), узявши на руки горласту червону грудочку свого майбуття, замість “Выйдет серенький волчок” заспівав “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Спочатку це було анекдотом нашої сім’ї, а тепер, коли готується до виходу моя перша книга, майже легенда.

Та повернемося до геноциду. До підступного, тонко спланованого задуму, за яким я своїми руками маю убити у своїй дитині україночку.

Уперше під його страшні лопаті я потрапила вагітною. Молода жінка з ледь випуклим сонечком (там, де був ще недавно живіт), попросила у книгарні книжечку українських народних колискових. Здогадуєтеся, що мені відповіли? Я не зробила подвигу, обходячи всі книгарні міста: зайшла лише в найближчі. Не більше десяти, та по книжкових палатках на базарі, та десь у чотири бібліотеки... Уже і моє сонечко вийшло на Світ Божий...

Врятувала мене покійна бабуся, яку за життя називали “посмітюшкою” за дивне хоббі збирати старі газети, листівки, пляшечки, клаптики. Палячи увесь цей мотлох, я (о диво!) знайшла з десяток колискових: де ходить до колиски Бог у яблуневий сад, де Сонко має червоний кожушок та носить спання в рукавиці, де хатина тепленька і дитина здоровенька. Пробач, бабусю, за прізвисько. Дурні ми були, малі...

Співаючи ці колискові, створюючи свої, я проникалася якоюсь дивною мудрістю. На них, мов на ниточку, почали нанизуватися події й факти, і це намисто засвітилося новим баченням. Давайте порахуємо: Золота орда, Польща, Австрія, Росія, Радянський Союз - колонізація розтягується мало не на тисячу років. А скільки часу знадобилося варварам, щоб знищити Римську імперію?

Україна схожа на море, що, приймаючи брудний потік, залишається чистим. А першопричиною цього я б назвала колискову - як основу всенародного поетичного виховання.



Що ми пісенна нація нікого переконувати не треба. Та яке це може мати значення для збереження національної свідомості? Чуючи пісню від дня свого народження, дитина проникається мелодикою, ритмом, настроєм. І вислів “Чумацька пісня довга як дорога до Криму” містить у собі підмічений науковцями зміст: мелодика твору часто залежить від місцевості, де її створено.

Тож, прислухаючись до маминого голосу, дитина підсвідомо отримує перші відомості-відчуття про навколишній світ, де їй жити. Про роздолля степу чи безмежність океану, про таємничу тишу лісу чи застиглу стрімкість гір. Закохуючись у материнське тепло, у голос, дитя водночас закохується у свій край. Отже, любов до Батьківщини закладається з самого початку.

А далі слово, перші, по-дитячому прості образи, що виховують поетичне сприйняття світу. А далі ще простіше: підготовлений мозок через пісню, як земля водою, проникається народною філософією.

І ось малеча хапає ломаку і мчить знімати голови бусурманам. Вони, ця босонога і чумаза ватага, ще й слова такого не знають - українці, та вони вже ними є.

Унікальність нашої нації в тому, що така освіта була дійсно всенародною, бо, на щастя, пані, народивши дитину, так берегла фігуру, що тут же запрошувала годувальницю.

Як добре це розуміли засновники радянських цілодобових садочків. Цілі покоління діточок зумисне, за живих батьків, було поставлено в умови сиріт-вихованців. Чи зможе дівчинка, яка раз на тиждень бачиться з мамою, любити й навчити любити свою дитину? Ось вам тріснута ланка в ланцюжку. Ось вам тисячі сирітських очей сьогодні...

Але тоді ще і Сонько-Дрімко, і Котик Сіренький однаково приходили і до царят, і до старчат. Вони залишаються так глибоко, що ти все життя можеш по краплинці вичавлювати із себе українця, можеш стати зрадником і братовбивцею, але тобі ніколи не витравити в собі того Сонка в червонім кожушку. Ти зненавидиш себе, але залишишся українцем. Тобі, на щастя, ніколи не стати перевертнем, типу “Я – украинец! Я люблю Украину и ее мову. Но мои дети разговаривать на ней не будут”...



Наснажена цими думками, після першого дня народження донечки, я знову пішла до книгарні. Вимоги мої були простими: книга, розрахована на вік від року до двох, із цупкого картону, яскравим малюнком і коротким віршиком. Перелопативши не один десяток книг і переплативши на четверть за право читати рідною мовою, я принесла додому дві україномовні книжечки.

...І вперше відчула, як тонко, вміло й невблаганно просочується в мою дитину вірус геноциду. Під красивим рідним словом (від одного звучання теплішає на серці) “забавлянки” намальований зайчик. І назва красива, і зайчик симпатичний. Але сидить він під Березою, у Червоній сорочці, та ще й з Балалайкою в лапках. Замінюючи калину, бандуру та білу вишиванку, у нашого слова виривають корінь. Уже не буду говорити, що це символи українського народу. Слово “забавлянки” несе одну культуру, а малюнок - іншу. Це перше протиріччя десь на тонкому, глибинному рівні спотворює підсвідоме відчуття навколишнього світу. І ось перший клинчик у душу українця забито.

Центром книжечки є іллюстрація до віршика про Павлика-Равлика: біла глиняна хатина під солом’яною стріхою. Хатка кривенька, облуплена, проте вдячні й цьому. Сонечко, зелена трава, стежка із пісочку - і понад цією ідилією на протидію садку вишневому коло хати четверть малюнка займає сухе дерево з паперовими квітами. Мабуть, краще не проілюструєш фразу “Ще не вмерла Україна, та недовго ждати”. А моя донечка має на це все дивитися. Бо її мама хоче, щоб вона любила рідну землю.

Друга книга виявилася про тварин. Порівняймо її з подібною російськомовною. В українській книзі намальовані: жаба, жук, мураха, краб, ведмідь, слимак, ящірка, павук із мухою, черепаха, сова; в російській - собачка, квочка з курчатами, корівка, вівця, котик, мишка, поросятко, зайчик. Усе це у квітах, бантах, метеликах, яскравих кольорах. Не маю нічого проти комах та плазунів, проте уточнюю: книга розрахована на вік до двох років. Думаю, що в нормальної мами вибір невеликий.

Після перших сказаних слів з’явились у донечки і перші улюблені віршики. Купую переклади Агнії Барто й жахаюся. Жахаюся не лише перекладами (самі слова “інвалід” та “каліка” у словниковому запасі дитини чого варті!), жахаюся тому жорстокому світові, що постає у віршах: Бичок зараз упаде, Ведмедику відірвали лапу, іншого стукнули по голові, Зайчика кинули під дощем, Таня плаче за м’ячиком...



Похід по книгарнях та бібліотеках у пошуках віршів для дитини від двох до трьох років знову виявився марним. Занадто “складним” виявився у мене список вимог:

- вірш має бути коротким (4-6 рядків);

- має описувати події та явища, добре відомі дитині;

- повинен мати легкий звукопис;

- бути динамічним (дієслова мають переважати над іншими частинами мови);

- не містити складних для розуміння дитини епітетів та порівнянь (на це хибує більшість україномовних віршів)

Скажу чесно, таких віршів серед переглянутої літератури я не знайшла. Іншими словами, в період від двох до трьох років дитини я маю або калічити закладене в ній, як і в кожній дитині, поетичне почуття (його глибоко досліджував К.Чуковський) за важкими для її сприйняття віршами, або ж узагалі, викреслити їх на цей час із виховного процесу.

На щастя, я мала змогу піти третім шляхом і спробувала писати вірші сама. Та росте донечка, ростуть і проблеми. Книги з українськими казки були майже всюди, і я скупила, мабуть, усі щось аж за 20 книг. Не брала лише ті, де були занадто страшні ілюстрації. Але вдома мене знову чекало розчарування: всі казочки виявилися жахливо скороченими; з деяких казок (“Колобок”, “Коза-дереза” і “Івасик-Телесик”) вилучено всі пісеньки. Стислий переказ тексту а-ля Америка, яка скоротила “Війну і мир” Толстого до 200 сторінок.

Моїй донечці лише три роки, а скільки вже зроблено для того, щоб вона вважала українське чимось низькосортним, гіршим, не вартим уваги. А далі садок, школа, і я вже буду не в змозі розкрилитися на весь світ, щоб захистити в ній україночку.

Ось і плаче Мадонна над колискою. Чи зречеться мене моя дитина, чи і її так само виставлять із пологового будинку (як хочеться викричати на весь світ ім’я цієї лікарки) “бо не понимают шо она там белькоче”?

Може й не все так погано. Либонь, видаються десь гарні книги і пишуть для діточок талановиті автори, десь батьки прагнуть прищепити дитині відчуття приналежності до великого, талановитого народу. І, мабуть, зараз я маю написати оптимістичну кінцівку, або хоча б логічний висновок. Але не знаходжу слів. Ця непомітна боротьба виснажлива й безперспективна.

Тому лише запитаю: Людоньки, кому заважає, що я розмовляю рідною мовою? Кому заважатиме те, що рідною мовою буде розмовляти моя дитина?



Дитячі вірші Яни Яковенко

Є у мами хвостик –
Хвостик-Малоростик.
Пустотливий, наче в киці,
Вигляда із-за спідниці.
Хоче мама прибирати –
Хвостик – слідом по кімнаті.
Сяде мама на хвилину –
Моститься він на коліна.
Як обід готують в кухні –
Лізе носиком у кухлик;
А коли лягають спати –
Любить хвостик поспівати.
Мама хвостик дуже любить,
Його хвалить і голубить.
І ніхто у цілім світі
Їх не зможе розлучити.

***

Розплакалася дитина,
Уже мокрі дві хустини.
Давай слізоньки збирати,
Город будеш поливати.
Наплакали повну ложку –
Поливали ми картошку.
Наплакали повну миску –
Поливали ми редиску.
Наплакали ще каструльку –
Поливали ми цибульку.
Наплакали вагани –
Поливали кавуни.
Де нам слізоньок узяти,
Щоб ставочок наплакати.
Будемо ходити з дідом,
Ловить рибку до обіду.

***

Їжачок-їжачок,
Сто колючих голочок,
Дуже гарна спинка,
Спинка, як корзинка.
Тупу-тупу-тупоточки,
Їжачок несе грибочки,
Наколов на голки
Грушу для Миколки,
І несе на спині
Яблучко для Зіни.
Ти його не лови
І у ліс відпусти.
Жде у лісі тихо
Мама їжачиха.
Там у листячку сплять
П’ять маленьких їжачат.

***

Вередулі – коверзулі
Прийшли в гості до Зінулі.
Водовари, нехочухи,
Нервомотики, плаксухи,
Верещали, тупотіли,
Слухатися не хотіли.
Стало в нашій хаті тісно,
Навіть киці ніде сісти.
Нащо гості ці дитині,
Бери, в руки швидше віник,
Двері – вікна відчиняй
Вередулі виганяй.
Хай ідуть через море,
Через ліс, через гори.
У болотах заблукають
І до тебе не вертають.

***

Сніжинко-сніжинонько,
Лети на Вкраїноньку,
Стелись полем рясно,
Щоб родило красно!
Стелися стежинами
Помежи хатинами,
Ходять гості дорогі,
Носять з щастям пироги.
Стелися порошею,
Думами хорошими.
Замітай - звеселюй
Душу і оселю!

***

Сидить мишка на печі,
Хрума тихо калачі,
Хрум-хрум-хрумчик
Доки спить Мурчик.
Мурчик прокидається –
Мишка ховається!

***

Ішов ведмідь по стежині,
Ніс малину у корзині,
Буде він частувати,
Ведмежаток товстоп’ятих.

***

Замазура – бегемотик
Поліз гратися в болото.
Буде мамі робота
Умивати бегемота

***

Дикобраз – дикобраз ,
Давай гратись без образ.
Голочки ховай,
Мене не лякай.

***

Павичі павичат
Учать пір’я розпускать.
- Подивіться, діти:
Пір’ячко мов квіти.
Сяє хвіст, мов сонечко,
У синочка й донечки.
Райдугою грає,
Настрій підіймає.

***

Папуго-папужко,
Кольорова смужко!
Де ти фарби брав,
Коли пір’я фарбував?
- Я у небо підіймався
У веселці купався.

***

Кошеня маленьке
Має пазури гостренькі,
Не боїться ні кого,
Лиш собаку старого.

***

Я собачку не ображу,
Я їй голову погладжу,
Почешу за вушками,
Пригощу ватрушками.




Яковенко Яна Володимирівна, народилася в місті Гуляйполі. Освіта вища, філологічна. Зараз проживає в місті Запоріжжі, працює в Центрі дитячого розвитку „Надія” народознавцем. Має донечку шести років. Є автором поетичної збірки „Босоніж”, дитячі вірші публікувалися в запорізькій періодиці та в дитячому журналі „Джміль”.

Член Національної спілки письменників України з 2006 р.