Я устал, я ухожу ;)

Не буду розповідати, що стало останньою краплею – тому що, мабуть, все-таки мав місце кумулятивний ефект. Я занадто довго безрезультатно шукала підтримку в суспільстві, але отримувала зазвичай лише злість і ненависть. Значить, так тому і бути. Значить, ще просто час не настав :)

Я знала, що буде саме так, але все одно ризикнула. На жаль, нічого не вийшло – і вийти не могло.

Ті, у кого є ресурс, тобто ті, хто вже пробився наверх, зацікавлені в бардаку, бо його наявність підвищує норму прибутку. 

Вони знають, що високий прибуток – це високі ризики: можна отримати кулю в лоба чи КАМАЗ на "зустрічці", потрапити в Качанівку чи на еміграцію, позбувшись усього вкраденого непосильною працею. Але вони готові ризикувати: "Всє умрут, а я – грейпфрут!"

Тому я не розумію всі ці воплі і соплі співчуття всіляким юлям, югам та решті бариг, яких тіпо гноблять та торблять. Це частина правил гри, хлопчики й дівчатка. І ви абсолютно не хотіли їх змінювати, коли були зверху – так само їх не хочуть змінювати ті, хто зверху зараз.

Згадайте середньовічні цехи – майстри гнобили підмайстрів, встановлюючи високий "прохідний бар’єр" для вступу в цехи. Підмайстри в’якали й обурювалися, але коли самі ставали майстрами, то продовжували традицію гноблення молодих підмайстрів – тіпо, "ми все подолали, досягли свого, а тепер ви попітнійте, лашари!" 

А потім з’явилися машини – і цехи накрилися жіночим статевим органом.

Але хто її вчить, ту історію :)

Я написала статтю про Лавриновича, в якій обґрунтувала, чому саме він є неподоланною перешкодою на шляху будь-яких змін в Україні. Відправлю Притулі, а якщо вона не захоче взяти – опублікую напорносайтіку.

Я констатую, що наразі досягла межі своїх можливостей, тому припиняю роботи своєї "артєлі" "Напрасний труд". На жаль, ті, у кого є ресурси, не дадуть мені їх із причин, викладених вище; а ті, у кого їх немає, або є несосвітенними, невиліковними даунами, або сподіваються таки самі пробитися нагору та скористатися перевагами бардаку, або чекають, що я все зроблю одна і для всіх.

Якщо хтось вважає, що мені потрібна політика, влада та тому подібна туфта – попустіться. Насправді я хочу займатися наукою, вишивати хрестиком величезні картини та займатись мордобоєм – і це підтвердять всі, хто мене знає. Я дала обітницю бідності та нєстяжатєльства ще в незапам’ятні часи; ніколи її не порушувала і порушувати не збираюсь.

Всім дякую, всі вільні. Дякую всім, хто був зі мною. Зустрінемось ще, коли Лавринович здохне в муках, а якийсь інший очільник Мін’юсту принаймні шаритиме в цивільному праві ;)